— Синку… — видихнула вона, і потягнулася до мене своїми тремтячими руками, на зап’ястях яких виднілися глибокі сліди від мотузок. — Синочку… Ти живий. Боже мій, ти живий!
Я схопив її крижані долоні. Я цілував їх, вкриваючи сльозами кожен сантиметр її змученої шкіри. Я притиснув її до своїх грудей, відчуваючи кожне ребро під тонкою тканиною, відчуваючи, як дрібно б’ється її серце. Від неї пахло вогкою землею і хворобою, але в ту мить для мене не було у світі нічого ріднішого.
— Тихіше, рідна, я тут, я повернувся, — шепотів я, обережно гладячи її по поголеній голові. — Тепер усе закінчилося. Я більше нікому не дозволю тебе скривдити.
Раптом вона з силою відштовхнула мене. В її очах знову спалахнула паніка. Вона почала штовхати мене в груди, намагаючись прогнати геть.
— Тікай, Назаре! Іди негайно! — зашипіла вона, з жахом озираючись на сяючий будинок. — Вони вб’ють тебе! Там прокурор, там поліція! У них охорона зі зброєю! Валєра кричав, що якщо ти раптом вижив і повернешся, він тебе закопає живцем! Тікай, благаю! Я вже мертва, я потерплю… А ти мусиш жити!
Я підняв погляд на будинок. У величезному панорамному вікні було добре видно силуети людей. Мій вітчим стояв там із келихом елітного коньяку — самовдоволений, червонощокий, він щось розповідав і голосно реготав. Поруч вилися жінки у відвертих сукнях, а за столом сиділи ті самі представники закону, які мали б захищати мою матір. Але вони пили за здоров’я її ката.
У ту саму секунду в мені остаточно помер законослухняний громадянин. У мені прокинувся той, кого побратими на нулі називали «Скелею». Той, хто навчився виживати там, де інші ламалися. Той, хто знав, як карати абсолютне зло, щоб воно більше ніколи не підняло голови.
— Я нікуди не піду, мамо, — твердо сказав я. Мій голос пролунав холодно і чітко, мов брязкіт збройового затвора. — Я більше ніколи тебе не залишу.
Я уважно оглянув кріплення. Замок на нашийнику був масивним, без ключа його не зняти. Але місце кріплення ланцюга до стіни буди давно прогнило від вологи. Я підвівся, вперся важким черевиком у дошки, намотав ланцюг на руку і різко смикнув на себе — вкладаючи в цей рух увесь свій біль, усю свою сконцентровану ненависть. Пролунав тріск. Товстий болт разом зі шматком гнилого дерева вилетів назовні.
Мама злякано зойкнула, але я знову обійняв її за плечі.
— Сиди тут дуже тихо, — прошепотів я їй на вухо. — За будою тебе ніхто не побачить. Чекай на мене і нічого не бійся. Я зараз повернуся.
— Куди ти? Не йди туди! — благала вона, чіпляючись за мою куртку. Але я м’яко, проте рішуче розтиснув її пальці.
— Я мушу, мамо. Я просто піду і поговорю з ними.
Я збрехав. Я не збирався з ними розмовляти. Час для розмов вичерпався в ту мить, коли він одягнув на неї цей нашийник. Я мовчки намотав важкий, іржавий ланцюг на свій правий кулак, залишивши вільним кінець завдовжки близько метра. Це була страшна зброя в умілих руках — куди страшніша за ніж чи пістолет. Я хотів, щоб Валерій відчув на власній шкірі вагу того металу, яким він скував найріднішу мені людину. Я повільно рушив до будинку, зливаючись із темрявою. Нічна охота почалася.
Я повільно наближався до будинку, намагаючись триматися в найгустіших тінях. Музика продовжувала гриміти, з відчинених вікон лилося тепло, змішане із запахами ситості та дорогих парфумів. Підкравшись до задніх дверей, що вели на простору кухню, я зазирнув крізь скло. Там, за мармуровим острівцем, сиділи двоє охоронців.
Вони розслаблено жували канапки з червоною ікрою, сміялися і щось гортали у своїх смартфонах. Їхня зброя недбало стояла в кутку, притулена до стіни. Вони почувалися в абсолютній, непохитній безпеці, адже охороняли маєток того, хто вважав себе господарем цього життя. Вони й гадки не мали, що розплата вже стоїть за порогом і дивиться на них крізь скло важким, немиготливим поглядом штурмовика.
Я обійшов будинок уздовж стіни і знайшов розподільний щиток на фасаді гаража. Це був старий, перевірений роками навичок спосіб: посіяти паніку і миттєво здобути тактичну перевагу. Я безшумно відкрив металеві дверцята і з силою смикнув головний рубильник донизу.
Музика миттєво обірвалася. Сліпуча ілюмінація згасла, і величезний маєток потонув у непроглядній темряві. Одразу ж почулися невдоволені вигуки, жіночий вереск і чиясь лайка.
— Гей, хто там світло вирубив?! — знадвору пролунав обурений голос мого вітчима. — Охороно, щоб вам грець! Негайно розберіться, що там із пробками!
Я побачив, як промені ліхтариків забігали по кухні. Охоронці неохоче підвелися і рушили до виходу. Я щільно притиснувся до цегляної стіни гаража, зливаючись із темрявою. Моє дихання було рівним і глибоким, пульс не перевищував шістдесяти ударів на хвилину. Я був абсолютно спокійним і зосередженим. Раптом темрява накрила маєток, мов важка могильна плита, і на якусь мить світ навколо завмер.
Двері чорного ходу розчахнулися, і на ґанок вийшли двоє. Їхні важкі черевики гучно гупали по дерев’яному настилу. Вони світили телефонами, вихоплюючи з темряви кущі дорогих троянд та садові скульптури, але дивилися зовсім не туди, куди треба. Вони шукали технічну несправність, а не того, хто стояв за два кроки від них, стискаючи в руці іржавий ланцюг.
— Слухай, Толіку, це, мабуть, автомат вибило, — пробурмотів один із них, гладкий чоловік із задишкою, який ліниво чухав живіт. — Піди глянь до щитка, а я поки перекурю. Бо Валєра зараз піну пускатиме, в нього там тост зірвався.
Другий охоронець, значно молодший, мовчки кивнув і попрямував прямісінько до гаража. Він не підозрював, що йде на свій останній у цій кар’єрі урок із безпеки.
Я втиснувся в нішу між стіною та водостічною трубою, перетворившись на частину архітектури. Коли він порівнявся зі мною, я зробив єдиний безшумний крок уперед. Короткий, блискавичний удар ребром долоні по шиї, саме туди, де проходить сонна артерія. Він навіть не встиг зойкнути. Його тіло просто обм’якло, мов порожній мішок, і я акуратно підхопив його під пахви, щоб не створити зайвого шуму. Відтягнувши охоронця в густі кущі бузку, я поклав його на траву. Він спатиме довго, а коли прокинеться — матиме страшенний головний біль, але залишиться живим. На відміну від тих, хто зараз сидів у вітальні.
Перший охоронець докурив і роздратовано гукнув у темряву:
— Ну що ти там возишся? Заснув біля того щитка, чи що?!
Не отримавши відповіді, він вилаявся і рушив до гаража. Я бачив, як він дістав зброю, але його рухи були млявими. Він світив перед собою яскравим екраном смартфона, і це була його фатальна помилка: світло засліплювало його самого, звужуючи периферійний зір.
Я вийшов з укриття просто в нього за спиною. Коли він обернувся, відчувши чужу присутність, було вже пізно. Мій кулак, обмотаний важким ланцюгом, опустився з глухим, важким звуком. Ноги охоронця підкосилися, він зсунувся на землю, випустивши пістолет. Я не став його добивати, лише переконався, що він надійно “вимкнений”. Пістолет я підкинув у руці і зажбурнув далеко в хащі малини. Сьогодні мені не потрібна була вогнепальна зброя. Сьогодні я хотів відчувати вагу металу, яким вони скували мою матір.
Шлях до будинку був вільний. Адреналін розганяв кров по венах, загострюючи всі відчуття до межі. Я переступив через тіло охоронця і безшумно зайшов на кухню. У будинку вже почали з’являтися джерела світла. Гості знайшли декоративні свічки і розставили їх по вітальні. Тепер величезна зала була осяяна химерним, тремтливим полум’ям, що перетворювало це застілля на якийсь зловісний ритуал. Тіні танцювали на стінах, спотворюючи обличчя присутніх.
Я прослизнув у коридор і зупинився в тіні масивної дубової колони. Звідси відкривався ідеальний краєвид на всю центральну кімнату. Те, що я побачив, змусило мої вилиці звестися від люті.
За величезним столом із червоного дерева, заставленим делікатесами, сиділа компанія, що уособлювала все найгнітЮчіше в нашому регіоні. На чолі столу сидів мій вітчим, Валерій Едуардович. У світлі свічок його обличчя здавалося ще більш одутлим. Він розстебнув верхні ґудзики дорогої сорочки, краватка з’їхала набік. Поруч із ним крутилася молода дівчина в занадто відвертій сукні, наповнюючи його келих.