По праву руку від вітчима сидів начальник поліції, полковник Тарасюк — огрядний чоловік із порожніми очима та руками, що давно звикли до хабарів. Навпроти влаштувався обласний прокурор Геннадій Романович — слизький тип в окулярах, відомий тим, що міг закрити будь-яку справу за потрібну суму.
— Ну що, панове офіцери й служителі закону, — гучно проголосив Валерій, піднімаючи келих із рідиною, що коштувала як кілька зарплат чесного робітника. — Давайте вип’ємо… не чокаючись. За упокій душі мого пасинка Назара. Земля йому, як то кажуть, пухом. Багато він мені нервів попсував за життя. Все правду шукав, справедливості хотів! У штурмовики пішов, героєм вирішив стати. І де вона, та справедливість? Справедливість, панове, там, де сила і гроші! Нема його більше, згинув, і кісток не знайдуть.
Полковник Тарасюк задоволено зареготав, поплескуючи себе по животу.
— Золоті слова, Валєро! — підтакнув він, піднімаючи свій келих. — Справедливість — це ми з тобою і з Геннадієм Романовичем. Ми тут закон. А хлопець твій… ну, нерозумний був. Головне, що ми всі папери оформили так, що комар носа не підточить! Усе майно тепер за законом твоє. Матір його ми заднім числом визнали недієздатною. Квартира в центрі, рахунки — все твоє, як єдиного опікуна. Розкішна схема!
Я слухав їх, і кожне слово врізалося в мою пам’ять, мов розпечений цвях. Вони обговорювали мою смерть і страждання моєї матері як надзвичайно вдалу бізнес-угоду. Вони навіть не приховували свого цинізму. Я стиснув ланцюг у руці так сильно, що іржаві ланки вп’ялися у шкіру.
— А зі старою що робити будемо? — запитав прокурор Геннадій Романович, наколюючи на виделку маринований гриб. — Вона ж там у дворі скиглить іноді. Сьогодні знову та сусідка Ганна під парканом крутилася. Не доведи Боже, хтось відео зніме і в інтернет викладе. Скандал буде на всю область, не відмиємося.
Валерій зневажливо махнув рукою. Його обличчя перекосила гримаса огиди, ніби йшлося про набридливу комаху, а не про жінку, з якою він прожив роки.
— Та плювати я хотів на той інтернет! Хто вони такі? Пил під моїми ногами. В мене он начальник поліції за столом сидить! А стара… Завтра вранці приїде спецбригада з приватної психіатричної клініки. Я вже щедро заплатив головлікарю. Заберуть її далеко за місто. Скажемо, що на тлі втрати сина на фронті вона остаточно втратила розум, стала буйною. Накачають її сильнодіючими препаратами, перетвориться на овоч, який і слова зв’язати не зможе. Місяць-другий полежить в ізоляторі, а там і серце не витримає. От і вирішиться проблема тихо й мирно.
Супутниці можновладців захихотіли, прикриваючи роти долоньками, ніби щойно почули кумедний жарт. Дівчина поруч із Валерієм провела манікюром по його щоці:
— Який ти в нас рішучий, Валєрочко. Справжній господар. Обожнюю таких…
У цей момент моя чаша терпіння переповнилася і перетворилася на океан чистої, нестримної люті. Я більше не міг ховатися в тіні. Вистава закінчилася.
Я зробив крок із темряви коридору просто в освітлену свічками залу. Мої тактичні черевики залишали брудні сліди на дорогому паркеті. Форма була заляпана вогкою землею, а в правій руці я тримав довгий іржавий ланцюг, на кінці якого теліпався вирваний з м’ясом шматок гнилої дошки від собачої буди. Я став біля панорамного вікна так, щоб світло від найбільшого канделябра падало на моє обличчя.
Першою мене помітила дівчина біля вітчима. Її очі розширилися від жаху, і вона видала такий пронизливий, тваринний вереск, що всі за столом здригнулися.
Валерій невдоволено смикнувся, розливши дорогий коньяк на білосніжну скатертину, і повернув голову.
— Ти чого репетуєш, дурепо… — гаркнув він, але слова застрягли йому в горлі.
Тиша, що повисла в кімнаті, була страшнішою за будь-який крик. Вітчим побілів так, що став схожим на мерця. Він повільно підвівся зі стільця, його губи беззвучно ворушилися. Полковник Тарасюк завмер із відкритим ротом, випустивши виделку. Прокурор почав повільно сповзати під стіл, протираючи запітнілі від паніки окуляри.
— Ти… ти ж мертвий, — прохрипів нарешті Валерій, зриваючись на фальцет. — Ми ж папір офіційний отримали… Це примара!
Я зробив ще один крок до столу. Брязкіт ланцюга по підлозі пролунав як похоронний дзвін по їхніх душах.
— Я повернувся, Валєро, — тихо сказав я. Мій голос був холоднішим за лід у їхніх відерцях для шампанського. — Я повернувся, бо там, у пеклі, мені сказали, що моє місце вже зайняте тобою.