— Куди? — заскиглив Валерій, упираючись ногами в дорогий паркет. Його голос тремтів від паніки. — Не треба! На вулицю? Там же холодно, там вогко!
— А мамі було тепло? — запитав я і сильніше смикнув за ланцюг, змушуючи його зробити крок. — Пішли.
Я тягнув його через весь будинок, наче блудливого пса. Він спотикався, падав на коліна. Я піднімав його ривками і вів далі. Ми пройшли крізь розгромлену вітальню, де на підлозі стогнав полковник, перетнули кухню і вийшли на задній двір. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, протвережуючи й бадьорячи. Мжичка посилилася, перетворюючи землю на слизьке місиво.
Я підвів вітчима до тієї самої буди, де ще годину тому сиділа найрідніша мені людина. Зараз буда була порожньою, але запах страху й безнадії досі витав навколо неї.
— Залазь, — наказав я, вказуючи на темний отвір.
— Ні! — закричав він, падаючи на коліна просто в багнюку. — Не буду! Я не полізу туди! Я людина, я не тварина!
— Ти гірший за тварину, Валєро, — я дивився на нього зверху вниз, відчуваючи лише абсолютну порожнечу. — Жоден пес ніколи не зрадить того, хто йому довіряє. Жоден звір не буде знущатися зі слабкого заради задоволення. А ти зрадив. І ти знущався. Залазь.
Я штовхнув його ногою, і він, голосно скиглячи, вповз усередину, згорнувшись там калачиком. Я взяв вільний кінець іржавого ланцюга і надійно зафіксував його навколо масивного стовпа огорожі, зав’язавши такий вузол, який неможливо розплутати голими руками.
— Сиди тут, — сказав я, дивлячись у темряву буди. — Сиди і думай. Згадуй усе, що ти зробив. І молися. Можливо, Бог тебе почує, бо я вже не чую.
Я розвернувся, щоб піти, але Валерій раптом висунув брудну руку і вчепився в мою штанину.
— Назаре, не йди… — благав він, клацаючи зубами від холоду. — Я ж замерзну… Дай хоч якусь ковдру. Дай води!
Я подивився на нього без краплі жалю.
— Вода в мисці, — відповів я, кивнувши на брудну пластикову плошку з опалим листям. — А ковдра… Маму гріла надія, що я колись повернуся. У тебе такої надії немає.
Я вирвав ногу з його хватки і рушив назад до будинку. За спиною лунали його ридання та прокльони, але вони мене більше не чіпали. Я зробив те, що мав зробити. Я відновив справедливість — жорстко, не за кодексом, але по совісті.
Повернувшись до вітальні, я побачив, що полковник Тарасюк уже сидить, прихилившись до понівеченого дивана, і намагається тремтячими пальцями набрати номер на своєму смартфоні. Я підійшов і вирвав апарат з його рук.
— Кому дзвонимо, полковнику? — запитав я, дивлячись на екран. — Своїм “рішалам” чи одразу в морг?
Тарасюк подивився на мене каламутним поглядом.
— Ти труп, хлопче, — прохрипів він. — Тебе знайдуть. Тебе закриють назавжди. Ти хоч розумієш, на кого руку підняв?
— Я на людину руку не підіймав, — спокійно відповів я. — Лише на покидьків.
Я кинув телефон на підлогу і розчавив його важким черевиком.
— Сиди тут і чекай. Скоро приїдуть твої колеги. Тільки не твої кишенькові підлеглі, а хлопці з Державного бюро розслідувань та спецназ. Я сам їх викликав зі свого телефона, поки йшов сюди. Я розповім їм усе. І про маму, і про ланцюг, і про те, як ви тут ділили моє майно, поки вона помирала від холоду. Хай суд вирішує, хто з нас правий.
Залишивши поліцейського на підлозі, я вийшов через чорний хід і попрямував за буду, де в густій тіні ховалася моя мама. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, і дрібно тремтіла. Я обережно підняв її на руки — вона була легкою, мов пір’їнка.
— Все добре, рідна, поїхали до хати, — прошепотів я.
Я заніс її в теплий будинок, піднявся на другий поверх до розкішної хазяйської спальні. Там я акуратно поклав її на широке ліжко, обережно витер бруд з її обличчя і вкрив найтеплішою пуховою ковдрою, яку тільки зміг знайти. Вона вчепилася в мою руку і, відчувши нарешті тепло та безпеку, провалилася в глибокий, виснажений сон. Її дихання вирівнялося. Я сів у крісло поруч із ліжком, охороняючи її спокій.
Минуло близько пів години, коли тишу ночі розірвало виття сирен. До маєтку підлітали машини з проблисковими маячками. Сині та червоні відблиски затанцювали на стінах кімнати. Я підійшов до вікна і побачив, як у двір вриваються екіпіровані бійці спецпідрозділу. Вони діяли чітко й злагоджено: оточили периметр, взяли на приціл усі виходи. Я бачив, як вони знайшли Валерія в буді, як світили на нього тактичними ліхтариками, не розуміючи, що відбувається, і як витягали його звідти — брудного, переляканого і жалюгідного. Я бачив, як виводили полковника Тарасюка, котрий намагався качати права, але швидко замовк під суворими поглядами спецпризначенців.
Я знав, що зараз вони піднімуться сюди. Знав, що мене заарештують. Знав, що попереду мене чекає суд і, найімовірніше, тюремний строк. Але я не шкодував ні про що. Я подивився на свої збиті кісточки пальців, потім — на сплячу матір.
— Усе правильно, — тихо сказав я сам собі.
Двері спальні різко розчахнулися. У кімнату ввірвалися бійці зі зброєю.
— Обличчям у підлогу! Руки за голову! Працює спецназ! — закричали вони, засліплюючи мене ліхтарями.
Я повільно підняв руки і плавно опустився на коліна, намагаючись не робити різких рухів і не шуміти.
— Тихіше, хлопці, — сказав я пошепки. — Мама спить. Не будіть її, вона дуже втомилася.
Один із бійців підійшов, професійно заломив мені руки за спину і клацнув кайданками. Холодний метал стиснув зап’ястя, але мені було байдуже.
— Ти хто такий? — запитав він, швидко обшукуючи мене на предмет зброї.
— Я син, — відповів я, дивлячись просто в прорізи його балаклави. — Просто син, який повернувся з фронту додому.
Від шуму мама все ж прокинулася. Вона сіла на ліжку, злякано озираючись. Побачивши мене в кайданках, вона скрикнула:
— Не чіпайте його! Відпустіть! Він не винен, він рятував мене!
Вона спробувала підвестися, але я похитав головою і посміхнувся їй.
— Усе добре, мамо. Вони просто роблять свою роботу. Відпочивай. Я обов’язково повернуся.
Бійці перезирнулися. Вони побачили стан жінки. Побачили страшні сліди на її шиї. Побачили мою форму зі шевронами штурмової бригади. Командир групи, міцний чоловік із суворими очима, повільно опустив зброю і трохи послабив мій хват.
— Не смикайся, брате, — сказав він тихо, з ноткою поваги в голосі. — Ми розберемося. Якщо все так, як ми зараз бачимо — система тебе не розчавить.
Мене виводили з будинку під конвоєм. На вулиці вже зібрався натовп сусідів. Ті самі люди, які раніше боялися навіть подивитися в бік паркану Валерія, тепер стояли і знімали все на телефони. Пані Ганна хрестила мене і плакала. Хтось із натовпу гукнув: “Тримайся, Назаре! Ти все правильно зробив!”
Мене посадили в поліцейський мікроавтобус. Я сидів за решіткою і дивився у маленьке віконце на свій колишній дім. Я бачив, як лікарі швидкої дбайливо виводять маму, закутану в термоковдру, і саджають її в карету швидкої допомоги. Вона була жива. Вона була в безпеці. І це було єдине у світі, що мало для мене значення. Двері мікроавтобуса зачинилися з важким металевим брязкотом.