Запах елітного французького коньяку в кімнаті раптово змішався з гострим, кислим ароматом тваринного страху. Він ішов від трьох чоловіків, які ще кілька хвилин тому вважали себе господарями життя, а тепер нагадували загнаних у кут пацюків. У мерехтливому світлі свічок їхні обличчя скидалися на воскові маски, що почали плавитися від невідворотного жару розплати. Я бачив, як у їхніх очах зверхність змінюється на недовіру, а потім — на абсолютну, паралізуючу паніку.
Полковник Тарасюк першим вийшов зі ступору. Інстинкт самозбереження спрацював швидше за пропитий мозок, і його тремтячі руки потягнулися до кобури на поясі. Він носив табельну зброю навіть на такі закриті пиятики, щоб постійно відчувати власну значущість.
— Стояти! — заволав він, намагаючись надати голосу начальницької твердості, але з горла вирвався лише істеричний хрип. — На підлогу! Руки за голову, бо пристрелю! Це напад на офіцера поліції! Ти згниєш за ґратами!
Я гірко посміхнувся. Він усе ще думав, що його погони та звання мають тут хоч якесь значення. Він не розумів, що його “закон” закінчився там, за високим парканом, де на холодному ланцюгу сиділа моя матір.
Дівчата-супутниці з вереском кинулися врозтіч, ховаючись за масивними шкіряними диванами. Я навіть не повів оком у їхній бік. Уся моя увага була прикута до чорної діри пістолетного дула, яке хиталося в нетвердих руках начальника поліції. Для звичайної цивільної людини це був би кінець, параліч волі. Але я пройшов крізь такі м’ясорубки на фронті, де смерть дихала в обличчя щосекунди. Один п’яний корупціонер із пістолетом не міг мене налякати. Я бачив по його очах, що він боїться натиснути на гачок. Він звик залякувати беззбройних і слабких, а не тих, хто сам став зброєю.
— Стріляй, полковнику, — спокійно сказав я, дивлячись йому прямо в перенісся. — Давай, тисни. Але якщо схибиш, будеш благати про милосердя.
Тарасюк завагався. У його голові йшла боротьба між страхом та алкогольною бравадою. І цієї секунди вагання мені вистачило. Я не став чекати, поки він набереться сміливості. Лівою рукою я схопив зі столу важку кришталеву попільничку і з силою жбурнув її — не в полковника, а у величезне дзеркало в масивній рамі, що висіло просто над його головою.
Кришталь врізався у скло з оглушливим дзвоном. Важка конструкція втратила рівновагу і посипалася вниз. Пролунав глухий удар і зойк болю. Тарасюк рефлекторно натиснув на гачок, але куля пішла в стелю, вибивши шматок ліпнини. Пістолет вилетів із його рук і заковзав по паркету. Полковник упав на коліна, пригнічений вагою рами, оглушений і дезорієнтований.
Я двома стрибками подолав відстань між нами. Схопив його за лацкани дорогого піджака і ривком підняв на ноги, струснувши так, що в нього клацнули зуби.
— Ти хотів бути владою? — запитав я тихо і жорстко. — Ти хотів бути законом? Ось твій закон.
Я наніс потужний, але контрольований удар коліном йому в сонячне сплетіння. Полковник зігнувся навпіл, судомно ковтаючи повітря, мов риба, викинута на берег. Наступним рухом я відкинув його на підлогу. Він спробував потягнутися до пістолета, але я наступив важким тактичним черевиком на його зап’ястя. Я не ламав йому кісток, але натиснув так, щоб біль змусив його розтиснути пальці й завити від безсилля.
— Лежи тихо, — наказав я. — І молися, щоб я не вирішив закінчити те, що почав.
У кімнаті залишилося лише двоє здатних рухатися — мій вітчим і прокурор. Обласний прокурор Геннадій Романович, побачивши, як легко я нейтралізував поліцейського, зрозумів, що юридична недоторканність тут не працює. Боком, пригинаючись до підлоги, він почав пробиратися до виходу на терасу, сподіваючись, що я зайнятий Тарасюком. Наївний кабінетний пацюк.
— Куди зібрався, Гено? — запитав я, навіть не обертаючись. — Вечірка тільки починається, а ти вже тікаєш? Нечемно.
Прокурор завмер. Він повільно повернувся до мене, тремтячими руками поправляючи окуляри, що з’їхали на кінчик носа. Його обличчя було сірим від жаху.
— Назаре… я тут ні до чого, — залепетав він, піднімаючи руки в примирливому жесті. — Я просто гість! Я не знав, що Валєра так із твоєю мамою… Він сказав, що вона хвора на голову. Я просто підписав папери! Це моя робота, розумієш? Я все скасую! Я буду свідком проти нього!
Я відчув непереборну огиду. Він був готовий продати свого “найкращого друга” за одну секунду, аби лишень врятувати власну шкуру. Ось вона, ціна їхньої дружби і кругової поруки. Як тільки запахло смаженим, вони почали гризти одне одного.
— Ти визнав живу, здорову людину недієздатним овочем заради її квартири, не дивлячись їй в очі. І ти називаєш це просто роботою? — я різко змахнув іржавим ланцюгом, і він із гуркотом опустився на стіл поруч із рукою прокурора.
Геннадій Романович пискнув, перечепився через стілець і впав на спину, по-пластунськи відповзаючи назад.
— Не треба! У мене є гроші! Я відкуплюся! Я зроблю так, що до тебе ніхто не матиме претензій!
— Геть звідси, — сказав я з презирством. Мені було гидко навіть бруднити об нього руки. — Біжи. Біжи так швидко, як ніколи в житті не бігав. І якщо я ще хоч раз побачу тебе в цій області — папери тебе не врятують.
Прокурор не вірив своєму щастю. Він схопився на ноги, збиваючи меблі на своєму шляху, і вилетів крізь двері тераси у темряву ночі.
Я повернувся до дівчат, які все ще тремтіли в кутку. Вони були молоді, жадібні до легких грошей і дурні, але вони не заслуговували бачити те, що відбудеться далі.
— А ви чого чекаєте? Окремого запрошення? Забирайтеся і забудьте дорогу сюди.
Вони підхопили свої сумочки і босоніж побігли до виходу, перестрибуючи через стогнучого на підлозі полковника. Гупнули вхідні двері, і у величезному будинку запанувала тиша. Залишилися тільки ми. Я і мій вітчим. Людина, яка мала стати опорою для нашої родини, але перетворилася на її ката.
Валерій Едуардович стояв біля стіни. Він розумів, що бігти нікуди. Охорона лежить у кущах, поліція стогне на підлозі, а закон втік через вікно. Між ним і відплатою не залишилося нікого.
— Ну ось ми й залишилися в родинному колі, — спокійно сказав я, повільно намотуючи вільний кінець ланцюга на долоню.
Вітчим спробував посміхнутися, але вийшла жалюгідна гримаса відчаю.
— Назаре, послухай, — почав він хрипким, тремтячим голосом. — Я все розумію… Ти злий, ти маєш право. Але давай вирішимо все як чоловіки, цивілізовано! Я перепишу на тебе все! Цей будинок, машини, компанію! Я зникну, ти мене більше не побачиш! А мамі… мамі ми наймемо найкращих лікарів. У Європі клініку оплачу!
Я слухав його і дивувався. Він досі жив у парадигмі, де будь-який біль, будь-який гріх можна перекрити банківським переказом. Він не розумів, що зламану психіку матері не відновиш доларами, а приниження не змиєш контрактами на нерухомість.
— Ти справді думаєш, що я прийшов сюди по твої гроші? — я зробив крок до нього. — Думаєш, мені потрібен цей бетонний склеп, просякнутий зрадою? Пам’ятаєш, що ти казав мамі, коли надягав на неї той нашийник? Тобі подобалося бачити, як вона просить краплю води?
— Я не хотів! — заверещав він, втискаючись у стіну. — Це все алкоголь! Я не розумів, що роблю!
— Алкоголь просто показує, ким ти є насправді, Валєро. А ти виявився потворою. З потворами не домовляються.
Зрозумівши, що пощади не буде, вітчим у відчаї схопив важкий бронзовий підсвічник. В його очах спалахнула божевільна надія вбити мене і врятувати своє нікчемне життя.
— Здохни! — заревів він і кинувся на мене.
Я легко ухилився від його незграбного замаху. Перехопив його руку, викрутив її так, що підсвічник із дзвоном полетів на підлогу, і сильним поштовхом відкинув Валерія в центр кімнати. Він упав на коліна, важко дихаючи.
— Вставай, — скомандував я. — Ти ж любиш показувати силу перед жінками? Покажи її мені.
Він спробував підвестися, але я наніс перший удар. Це не була бійка в стані афекту. Це була холодна, методична робота штурмовика, який зачищає територію від ворога. Я бив жорстко, вибиваючи з нього повітря, самовпевненість і пиху. Валерій зігнувся, хапаючи ротом повітря, його дороге вбрання вкривалося брудом і плямами. Він намагався захиститися, махав руками, але мої удари знаходили ціль.
Я бив його за кожен день, який моя мати провела на морозі. За кожну її сльозу. За те, що він перетворив її життя на суцільний жах.
— Пробач! — закричав він нарешті, падаючи на паркет. — Пробач мене, Назаре! Я на колінах стоятиму перед нею! Я буду їй прислуговувати! Тільки не вбивай, благаю! Я жити хочу!
— Жити хочеш? — я зупинився, важко дихаючи. — А вона жити хотіла, коли ти їй недоїдки в буду кидав?
Я більше не хотів бити його кулаками. Це було надто просто для нього. Я підняв з підлоги іржавий ланцюг. Метал важко і холодно ліг мені в руку.
— Підіймайся, Валєро, — наказав я тоном, що не терпів заперечень.
Він із зусиллям підвівся, тримаючись за стіну. Його обличчя було невпізнанним, з нього злетіла вся “елітність”.
— Що… що ти збираєшся робити? — запитав він, з жахом дивлячись на ланцюг.
Я підійшов упритул і накинув шкіряний нашийник йому на шию. Він смикнувся, спробував зняти його, але я затягнув фіксатор. Не так, щоб задушити, а так, щоб він відчув усю принизливу вагу цього предмету.
— Пішли, Валєро, — я смикнув за іржаві ланки. — Пішли. Я покажу тобі твій новий дім.