Стара дерев’яна церква в Явірному того ранку нагадувала задушливу пастку. Повітря густіло від важкого аромату ладану, перепаленого бджолиного воску та глухого, нещадного осуду, яким, здавалося, дихало все містечко. Соломія крокувала до вівтаря сама. Її кроки відлунювали під високим склепінням, і кожен звук бив по натягнутих нервах.
Батька поруч не було. Степан зник із дому ще до світанку. Дівчина гірко усміхнулася подумки: мабуть, у нього просто забракло сміливості дивитися в очі власному творінню. Або ж він знову знайшов порятунок від сорому на дні чарки, заливаючи свій страх перед кредиторами. Мати померла три роки тому, не витримавши постійних стресів та безгрошів’я. І саме зараз, ідучи проходом повз переповнені лави, Соломія вперше подумала, що рання смерть матері була справжнім Божим милосердям. Принаймні вона не бачить цієї абсолютної, нищівної ганьби.
Кожне місце в церкві було зайняте. Здавалося, жителі Явірного скасували всі свої недільні справи, аби подивитися на цю виставу. Але на жодному обличчі не читалося радості. Ірина Завадовська, дружина найбагатшого аграрія в районі, показово прикривалася мереживною хустинкою, схилившись до вуха своєї куми — її хижий шепіт був майже відчутним на дотик. Місцеві парубки єхидно шкірилися з задніх рядів, перешіптуючись про ціну нареченої. Навіть старий священник виглядав так, ніби йому раптом став затісним комірець. Він тримав перед собою важкий Требник, немов щит, яким намагався відгородитися від гріховного торгу, який не схвалював, але не мав влади зупинити.
Біля самого вівтаря, непорушно, мов висічена з карпатського каменю скеля, стояв Остап Чорновіл.
Він виявився значно вищим і кремезнішим, ніж Соломія пам’ятала з їхніх кількох випадкових зустрічей на місцевому ринку. Понад метр вісімдесят литих м’язів, широкі, наче дверний отвір, плечі та шкіра, глибоко засмагла від різкого гірського вітру. На ньому була білосніжна, ідеально випрасувана сорочка — мабуть, єдина святкова річ, яку він зміг знайти у своїй шафі.
Темне, трохи кучеряве волосся було гладко зачесане назад, ще зберігаючи вологу після вранішнього душу. Він старанно поголився, але на суворому, вольовому підборідді виднівся свіжий поріз. Його великі руки, поцятковані дрібними шрамами та застарілими мозолями від важкої праці, незграбно й напружено висіли вздовж тулуба. Він уперто дивився кудись повз неї.
Здавалося, цей чоловік почувається тут таким же чужим і розбитим, як і вона сама.
— Дорогі у Христі брати і сестри… — почав священник. Його голос лунав під куполом рівно, але без жодної краплі звичної весільної урочистості.
Соломія майже не розрізняла слів молитви. Її серце калатало десь у самому горлі, а думки билися в черепі, мов птахи в зачинене вікно, шукаючи виходу. Але виходу не існувало. Боргові розписки, підписані її батьком, лежали у сейфах дуже небезпечних людей. Остап виклав на стіл два з половиною мільйони гривень. Це була шалена, астрономічна сума для їхнього регіону, яка в одну мить погасила всі борги Степана, врятувавши того від неминучої тюрми або значно гіршої долі в лісосмузі.
А натомість Степан пообіцяв цьому суворому відлюднику руку своєї єдиної доньки.
Продана. Це бридке, липке слово ніхто не наважувався вимовити вголос, але воно світилося в очах кожного присутнього в храмі. Її обміняли на банківські квитанції.
— Чи береш ти, Остапе, цю жінку, Соломію, за свою законну дружину?
— Беру, — пролунав його голос. Він був низьким, з легкою хрипотцою, ніби чоловік звик тижнями мовчати на своєму хуторі.
— А чи береш ти, Соломіє…
Вона відкрила рота. Тканина дешевої весільної сукні раптом здалася колючим дротом. Слова застрягли у пересохлому горлі. Тиша в церкві стала в’язкою, важкою, нестерпною. Хтось на задньому ряду показово й гучно кашлянув. Брови священника поповзли вгору в німому запитанні.
Остап нарешті повернув голову і подивився прямо на неї. Соломія чекала побачити в його темних очах зверхність покупця, злість чи нетерпіння. Але там було лише глухе, неймовірно важке очікування. Він ніби давав їй останній шанс втекти, хоча обидва знали, що бігти нікуди. Вона сама поставила підпис на тих клятих документах.
— Беру, — ледь чутно, самими губами прошепотіла вона.
— Тож владою, даною мені, оголошую вас чоловіком та дружиною… Можете поцілувати наречену.
Соломія помітила, як різко напружилися вилиці Остапа. Він зробив крок назустріч, і все тіло дівчини інстинктивно закам’яніло від жаху. Вона міцно заплющила очі, зціпила зуби, очікуючи грубого, власницького поцілунку. Саме так місцеві чоловіки зазвичай “таврували” своїх нових дружин на публіці, доводячи своє право власності.
Але його руки не обхопили її за талію. Він не вп’явся в її губи. Натомість великий, суворий чоловік ледь нахилився і залишив на її лобі найкоротший, абсолютно відсторонений і майже невагомий поцілунок. Так обережно цілують хвору дитину. Або сестру перед довгою, небезпечною розлукою.
Він миттєво відсторонився, збільшуючи дистанцію.
— Усе, закінчили, — сказав він стиха. Це прозвучало радше як наказ священнику, аніж звернення до неї.
Надворі, замість прикрашеного стрічками весільного кортежу, на них чекав старий, заляпаний рудою гірською багнюкою повнопривідний пікап. Ні квітів, ні музики. Лише сувора робоча машина з подряпаним кузовом. Життя Остапа, вочевидь, було саме таким: практичним, жорстким і повністю позбавленим сентиментів.
— І це все? — слова зірвалися з губ Соломії раніше, ніж вона встигла прикусити язика. Їй самій стало лячно від свого тону.
Остап завмер, поклавши важку руку на ручку дверцят.
— А ти чекала чогось іншого?
— Я взагалі не знаю, чого чекала… — гірко видихнула вона, обхопивши себе руками.
Він повільно кивнув, ніби ця відповідь здалася йому вичерпною, і простягнув свою широку долоню, щоб допомогти їй сісти у високу кабіну. Соломія проігнорувала жест. Вона сама незграбно забралася в салон, плутаючись у метрах колючого фатину, який чіплявся за кожен виступ.
Коли вона нарешті влаштувалася на потертому шкіряному сидінні, її щоки палали від безсилля. Остап не промовив ні слова. Обійшов машину, сів за кермо, одним рухом повернув ключ запалювання, і потужний двигун басовито заревів.
Явірне проводжало їх поглядами. Соломія фізично відчувала їх крізь заднє скло — вони обпікали, залишали невидимі опіки на шкірі. Вона більше ніколи не буде просто Солею, донькою Степана. Тепер вона — дружина Остапа Чорновола. Трофей, який виміняли на збереження батькової свободи.
Вони їхали мовчки. Дорога звивалася змією, залишаючи позаду пильні вулиці та доглянуті цегляні будинки райцентру. Пікап вперто повз угору, в саме серце Карпат. Велетенські столітні смереки підступали все ближче до узбіччя, утворюючи похмурий зелений тунель. Повітря в салоні ставало відчутно прохолоднішим. Єдиним звуком у цьому вакуумі було рівномірне, заколисливе гудіння мотора та шурхіт гравію під масивними шинами.
Соломія крадькома, крізь опущені вії, розглядала чоловіка поруч.
Остап не зводив очей з гірського серпантину. Його жорсткий профіль на тлі вікна здавався вирубаним сокирою. Руки, що впевнено і легко крутили кермо на крутих поворотах, розповідали власну історію: шрами від інструментів, зашкарубла шкіра, мозолі від щоденної роботи з кіньми та деревом. На його безіменному пальці не було золотої обручки. На її — також.
— Далеко ще? — нарешті не витримала тиші дівчина.
— Десь година їзди.
— Ти часто буваєш у місті?
— Ні.
І на цьому все. Жодних утішливих “Ні, але якщо тобі щось знадобиться, я обов’язково поїду”. Жодних спроб згладити кути. Просто холодна констатація факту. Соломія зціпила зуби і проковтнула десяток запитань, що вже пеком пекли їй горло.
Яке життя чекає на неї серед цих диких лісів? Чого він від неї вимагатиме, коли зачиниться двері? Що станеться сьогодні ввечері, коли сонце сховається за гострими вершинами гір, і вони залишаться абсолютно самі на десятки кілометрів навколо? Від цих думок її шлунок звело від крижаного, тваринного жаху.
— Маю дещо тобі сказати, — раптом порушив мовчанку Остап, і його голос змусив її здригнутися.
Вона інстинктивно напружилася, втискаючись спиною у дверцята авто.
— Що?
— Мій дім… це не розкішна вілла, які ти бачила в місті. Там чисто, є все необхідне, але місця небагато. Три кімнати. Я живу сам дуже давно і не готувався до прийому гостей.
— Я не гостя, — різко, як удар батогом, кинула вона. — Я твоя дружина. Ти за це заплатив.
Остап здригнувся. Він фізично смикнувся, ніби її слова вдарили його кулаком під дих. Пікап ледь вильнув на дорозі.
— Так, — відповів він стиха, і в його тоні прослизнула глибока втома. — Думаю, що так.
Хутір виринув перед ними несподівано, щойно авто подолало черговий крутий перевал. У Соломії перехопило подих. І зовсім не від величної краси карпатського пейзажу, а від абсолютної, лякаючої до німоти ізоляції цього місця.
Добротний дерев’яний будинок стояв у невеликій долині, немов затиснутий у лещата прадавнім, темним лісом. Поруч височіла велика стайня, простора левада для коней і кілька господарських прибудов. І більше нічого. Жодних сусідських парканів. Жодного іншого димку з димаря аж до самого горизонту. Лише дика, неприборкана природа, низьке небо, що чіплялося за верхівки смерек, і така всеосяжна, щільна самотність, що її можна було різати ножем…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇