— Ласкаво просимо додому, — сказав Остап, і Соломії раптом почулося в його голосі щось дуже схоже на вибачення.
Цього разу він таки встиг допомогти їй вийти з машини. Вона була занадто емоційно виснажена, щоб знову сперечатися. Дівчина просто стояла посеред двору, кутаючись у тонку, недоречну тканину своєї весільної сукні, поки він діставав з кузова її речі. Пронизливий вітер миттєво пробрав до кісток. Вона покинула Явірне лише з невеликою спортивною сумкою. Усе інше — її нечисленні заощадження, мамині золоті сережки, зимовий одяг — батько давно пустив за вітром у своїх спробах відігратися.
— Йдеш? — Остап стояв на ґанку, тримаючи відчиненими масивні дубові двері.
Вона змусила свої задерев’янілі ноги зробити крок. Всередині будинок виявився саме таким, як він і описував. Невеликий, простий до суворого аскетизму, але неймовірно чистий, без жодної пилинки. У головній кімнаті стояла масивна мурована піч, важкий дубовий стіл із двома стільцями та старий, покритий пледом диван. У кутку була облаштована проста, але цілком функціональна кухня.
З вітальні вели двоє дверей.
— Твоя кімната — та, що ліворуч, — сказав Остап, вказуючи рукою. — Моя праворуч. На твоїх дверях є металева засувка. Зсередини, — уточнив він, помітивши її різкий, розгублений погляд. — Можеш замикатися на ніч. Якщо хочеш.
Соломія невіряче витріщилася на нього. Її очі розширилися.
— Навіщо ти…
— Тому що в тебе повинен бути вибір, — він обережно поставив її сумку біля дверей і зробив крок назад, свідомо оберігаючи дистанцію. — Я чудово розумію, що люди там, унизу, про все це думають. Що вони думають про мій вчинок. Але ти тут не полонена, Соломійо. Ти можеш замикати ці двері щоночі, якщо це дасть тобі відчуття безпеки.
Вона просто не знала, що відповісти. Її словниковий запас випарувався. Це було зовсім, абсолютно не те, чого вона очікувала від свого “покупця”.
— Зголодніла? — спитав він, відвертаючись до печі.
— Я… Ні. Мені шматок у горло не лізе.
— Добре. Я все одно щось приготую, раптом передумаєш. У твоїй кімнаті чиста постіль. За будинком є струмок, якщо захочеш подихати повітрям, але в хаті працює бойлер і є душ.
Він замовк, незграбно провівши великою долонею по волоссю.
— Я не дуже вмію… розмовляти. Вести ці всі світські бесіди. Але якщо тобі щось знадобиться — просто скажи. Я зроблю все, що в моїх силах.
З цими словами чоловік відвернувся до кухонної мийки, залишивши її стояти посеред чужого, пахнучого деревом і тишею будинку. Одружену з незнайомцем. Із засувкою на дверях. І з повним нерозумінням того, як їй жити далі.
Тієї першої ночі на хуторі Соломія так і не склепила очей. Вона лежала поверх ідеально чистої постелі, досі закутана у жорсткий, колючий фатин своєї весільної сукні, і до болю у вухах вслухалася в темряву. Карпатська ніч була сповнена незнайомих, тривожних звуків. За вікнами протяжно вив гірський вітер, старі дерев’яні балки будинку глухо поскрипували, ніби розмовляючи між собою.
З сусідньої кімнати долинали кроки Остапа. Вона чула, як він ходить туди-сюди. Скрипнув стілець. Пролунав глухий стукіт важких робочих черевиків, які чоловік скинув на підлогу. А потім настала щільна, абсолютна тиша. Соломія лежала, затамувавши подих, до болю стискаючи кулаки. Вона чекала. Чекала, коли металева ручка її дверей повільно опуститься вниз. Коли він перевірить ту саму засувку, про яку говорив, або ж почне вимагати свої “законні права”, за які так щедро заплатив.
Але двері залишалися непорушними. Минали довгі години. Сріблясте, холодне світло місяця повзло по дерев’яній підлозі, вихоплюючи з темряви контури кімнати. І поступово, крапля за краплею, до дівчини почало доходити усвідомлення: можливо, цей похмурий відлюдник справді мав на увазі саме те, що сказав.
Коли бліде, сірувате ранкове світло нарешті пробилося крізь невелике вікно, Соломія знову почула рух у хаті. Рипнули масивні вхідні двері, знадвору на мить повіяло вогкою гірською сирістю, і кроки стихли на подвір’ї.
Вона важко підвелася. Кожна кісточка нила від сну в незручній позі, тіло здавалося чужим і задерев’янілим. Підійшовши до вікна, дівчина обережно відхилила краєчок фіранки. Над горами висів густий, мов парвізне молоко, туман. Остап уже був у леваді. Він працював із молодим, надзвичайно норовливим конем гнідої масті. Тварина помітно нервувала, сахалася від кожного різкого пориву вітру, але рухи чоловіка залишалися напрочуд плавними, методичними й спокійними. Він не підвищував голосу, не смикав за повід. Остап просто давав коневі необхідний простір, терпляче чекаючи, поки могутня тварина сама вирішить йому довіритися.
Соломія спостерігала за цим дивовижним танцем терпіння дуже довго, не в змозі відірвати погляд.
Лише ближче до обіду вона нарешті наважилася відсунути засувку та вийти зі своєї кімнати. Вона досі була в тій самій зім’ятій, пожовклій від учорашнього пилу сукні, а на голові замість весільної зачіски утворилося справжнє гніздо. Остап стояв біля кухонної плити. По хаті плив неймовірно густий, затишний аромат свіжозвареної міцної кави та домашньої яєчні з підсмаженим салом.
Він підняв очі, почувши її невпевнені кроки.
— Доброго ранку.
— Доброго, — ледь чутно відгукнулася вона, кутаючись у плечі.
— Кава гаряча. Сніданок майже готовий, — він на мить замовк, уважно, але без осуду оцінюючи її вигляд. — Тобі потрібен нормальний одяг. Завтра з’їжджу вниз, у Явірне. Зайду в крамницю до пані Ганни, куплю щось на перший час. Джинси, пару теплих светрів, зручне взуття по сезону.
— У мене немає грошей, — тихо, але надзвичайно твердо сказала Соломія. Її щоки спалахнули. — Я не можу й далі сидіти на твоїй шиї. Це неправильно.
— Зате гроші є в мене.
— Я не буду брати подачки…
— Ти моя… — він різко запнувся, проковтнувши слово “дружина”, ніби воно обпекло йому язика. — Тобі просто потрібні речі, Соломіє. Це навіть не обговорюється. У горах у такому вбранні ти далеко не зайдеш, хіба що застудишся.
Вона хотіла сперечатися далі, її залишки гордості відчайдушно бунтували, але чоловік мав рацію. Вона фізично не могла провести решту свого життя, ходячи по хутору в брудному фатині.
— Дякую, — сухо і стримано відповіла вона, сідаючи за грубий дерев’яний стіл.
Вони їли в незручній, натягнутій тиші. Сніданок був простим, по-селянськи грубим, але напрочуд смачним. Яєчня з хрусткою скоринкою, домашній солонуватий сир, нарізаний товстими скибками свіжий хліб. Остап їв дуже швидко, зосереджено, ніби просто заправляв свій організм необхідним паливом перед важкою роботою.
— Що ти взагалі тут робиш? — раптом запитала Соломія, не витримавши мовчанки. — Ну, я маю на увазі, цілими днями?
— Робота на хуторі ніколи не закінчується, — знизав він широкими плечима. — Догляд за кіньми, постійний ремонт огорож. Треба заготовляти дрова на зиму, лагодити дах у стайні. Іноді ходжу в ліс на полювання, якщо потрібне свіже м’ясо або щоб відігнати хижаків.
— Це занадто багато роботи для однієї людини. Ти ж надірвешся.
— Тепер нас двоє, — раптом вирвалося в неї раніше, ніж вона встигла подумати.