Через шість тижнів після того мовчазного вінчання Соломія прокинулася і побачила, що невелике вікно в її кімнаті вкрилося химерними, гострими візерунками першої паморозі. Зима йшла в Карпати значно раніше, ніж зазвичай, накриваючи ліси сріблястим, крижаним диханням, і вони були до неї не до кінця готові.
Остап уже був на ногах. Коли Соломія вийшла на кухню, його обличчя виглядало зосередженим і напруженим, а на столі лежав довгий список покупок.
— Нам треба терміново спуститися в Явірне по запаси, — сказав він, відпиваючи гарячий чай. — Борошно, крупи, сіль, пальне для бензинового генератора, додаткові теплі ковдри. Якщо перевал засипле снігом раніше часу, ми залишимося повністю відрізаними від цивілізації аж до самої весни. Тут таке буває.
— Я поїду з тобою, — без вагань відповіла дівчина.
— Тобі зовсім не обов’язково туди потикатися і знову терпіти їхні погляди.
— Я знаю. Але я все одно поїду. Я не буду ховатися на хуторі все життя.
Вони спустилися в містечко під важким, свинцевим небом, яке вже відчутно пахло майбутніми снігопадами. Явірне гуло, мов стривожений вулик: місцеві жителі так само в панічному поспіху готувалися до зими, скуповуючи найнеобхідніше. Зайшовши до великої крамниці пані Ганни, Соломія високо підняла підборіддя, свідомо відмовляючись щулитися чи відводити очі під чужими, колючими поглядами.
Власниця магазину обслужила їх професійно, швидко, але з підкресленою відчуженістю. Поки Остап носив важкі мішки з провізією й пластикові каністри до кузова пікапа, Соломія чекала на дерев’яному ґанку крамниці, спокійно спостерігаючи за метушнею містечка.
— Пані Чорновіл?
Вона рвучко обернулася. Перед нею стояв Тарас Коваль — хлопець, з яким вона колись вчилася в паралельних класах місцевої школи, а тепер молодий, кремезний чоловік із добрими очима й дуже невпевненою усмішкою.
— Просто Соломія, Тарасе, — м’яко, але твердо поправила вона.
— Так, вибач. Я просто… — він ніяково перем’явся з ноги на ногу, крутячи в руках зняту кепку. — Я хотів сказати, що мені дуже, дуже соромно за те, як наші люди до тебе ставляться. Це неправильно. Ти такого не заслужила.
Ця несподівана, проста людяність ледь не пробила її ретельно вибудувану броню. На очі навернулися непрохані сльози вдячності.
— Дякую, Тарасе. Це багато для мене означає.
— Якщо тобі колись знадобиться допомога… чи просто треба буде з кимось поговорити — ти знаєш, де мене знайти. Моя родина завжди прийме.
Вона лише мовчки кивнула, не довіряючи власному голосу. Тарас легко торкнувся козирка і пішов геть, залишивши в душі Соломії крихке, але таке потрібне тепло. Можливо, не абсолютно всі в цьому місті поставили на ній жирний хрест.
Але це крихітне тепло миттєво, безслідно випарувалося, коли вона випадково почула розмову двох старших жінок, що вибирали яблука біля лотка неподалік.
— Бач, яка цаца. Стоїть тут, розгулює, ніби справжня поважна господиня, — прошипіла одна.
— А що їй залишається? Сама собі таку долю обрала… точніше, татко її постарався, — підхопила друга, зловісно хихикаючи. — Чотири з половиною мільйони гривень! Ти взагалі можеш собі уявити такі гроші? Саме стільки Чорновіл за неї відвалив. Ніби елітну корову на аукціоні купив.
— Ну дуже дорогу корову, раз такі грошиська Степану відсипав.
Земля буквально пішла з-під ніг. Соломія відчула, як світ різко звужується до розмірів темного тунелю. Вуха заклало від шуму власної крові.
Чотири з половиною мільйони? Але ж… борг становив лише два з половиною!
— Соломіє? — важка рука Остапа лягла їй на плече. — Що сталося? На тобі лиця немає, ти біла як крейда.
Вона не могла дихати. Батько… Степан… Невже він…
— Мені треба на повітря, до машини, — задихаючись, ніби викинута на берег риба, вона прожогом кинулася геть від магазину.
Опинившись біля знайомого пікапа, вона всім тілом сперлася на холодний метал капота, жадібно хапаючи ротом морозне повітря, відчайдушно намагаючись стримати напад сильної нудоти. Остап підбіг за мить, його обличчя було блідим від неприхованої тривоги.
— Що трапилося?! Хтось щось тобі сказав?! — його голос віщував біду будь-кому, хто її образив.
— Мій батько… — слова виривалися з горла з болючим хрипом. — Степан збрехав про суму боргу. Він забрав твої гроші. І я знаю це напевно.
Вона випросталася, дивлячись на чоловіка очима, повними сліз і розпачу.
— Що? — обличчя Остапа миттєво перетворилося на абсолютно непроникну маску.
— Люди там, біля лотка, кажуть, що ти заплатив за мене чотири з половиною мільйони! Але ж офіційний борг був два з половиною!
— Представник банку назвав мені реальну суму, коли я приїхав в область закривати кредити, — спокійно, занадто спокійно сказав Остап. — Два мільйони сто тисяч гривень. Твій батько ж благав дати чотири з половиною.
— І ти… ти все одно йому їх заплатив?!
— Я погасив банківський борг до копійки. А решту віддав твоєму батькові готівкою. Бо він божився всім святим, що ці гроші потрібні тобі. На новий одяг, на ліки, на те, щоб нормально влаштуватися на новому місці. Я щиро думав, що він передасть їх тобі особисто в руки.
Він не передав. Жодної копійки. Жодної гривні.
Голос Соломії став абсолютно порожнім, мертвим.
— Він залишив їх собі. Мабуть, уже все спустив у ту ж чорну діру азарту. І дозволив усьому місту, кожному зустрічному думати, що ти купив мене за ці шалені гроші. Дозволив їм думати, що я була… товаром саме такої вартості.
— Ти коштуєш набагато більше за будь-які гроші світу, — жорстко, безкомпромісно відрізав Остап.
— Не треба! — вона різко підняла руку, зупиняючи його спробу підійти ближче. — Не намагайся зробити цю гидоту красивою. Мій рідний батько холоднокровно обікрав тебе. Використав мене як приманку, щоб це зробити. А я… — її голос зірвався на жалюгідний хлип. — Я так нестерпно втомилася бути просто розмінною монетою для інших людей.
Остап зробив крок ближче, повністю ігноруючи перехожих, які почали озиратися на них.
— Ти не валюта. Ніколи нею не була і не будеш. Принаймні для мене. Чуєш? Для мене ти людина.
— Тоді хто я для тебе? Хто ми одне одному?
Це болюче питання зависло між ними — величезне, гостре і, здавалося, абсолютно нерозв’язне в цю хвилину. Але перш ніж Остап встиг відкрити рота і хоч щось відповісти, хтось позаду них тактовно, гучно кашлянув.
Вони одночасно обернулися і побачили отця Василя. Місцевий священник мав вкрай ніяковий, стурбований вигляд.
— Пробачте, що втручаюся у вашу розмову, — сказав він, ховаючи руки в рукава теплої ряси. — Але сьогодні ввечері в приміщенні церкви відбудуться великі збори нашої громади. Я вважаю… ні, я наполягаю, що вам обом варто там бути присутніми.
— Навіщо? — сухо і вороже запитав Остап. — Щоб вони мали нову тему для пліток?
— Тому що є речі, які необхідно нарешті проговорити вголос. Про ваш несподіваний шлюб. Про обставини, які до нього призвели. — Він перевів свій глибокий погляд прямо в очі Соломії. — І тому, що ти маєш повне право говорити сама за себе, дитино. Не дозволяй їм писати твою історію замість тебе.
Соломії до одуру хотілося послати всіх цих людей під три чорти. Хотілося стрибнути в машину, поїхати на їхній віддалений гірський хутір, зачинитися там на всі замки і більше ніколи, жодного разу не спускатися до цього кубла. Але вона до нестями втомилася від постійної втечі та страху.
— Ми будемо, — раптом почула вона власний, напрочуд дзвінкий голос.
Остап різко повернув до неї голову, готовий заперечити і захистити її від цього натовпу, але вона лише ледь помітно, проте твердо похитала головою. Хоч би що чекало їх на тих зборах, яким би судом вони не обернулися, вони зустрінуть його разом.