— Навіщо? — голос Соломії здригнувся, і вона відчула, як холодний, липкий страх миттєво скручує шлунок у тугий вузол. — Навіщо нам туди їхати? Ми ж тільки-но почали нормально жити.
— Тому що, якщо ми врешті-решт не з’явимося на людях разом, вони будуть плескати язиками ще більше, вигадуючи найбрудніші небилиці, — спокійно відповів Остап. Він стояв біля вікна, повільно наливаючи собі гарячої кави. — І ще тому, що…
Він на мить завагався, ретельно підбираючи правильні слова.
— Тому що тобі немає чого ховатися по лісах, Соломіє. Ти не зробила абсолютно нічого поганого. Ти ні в чому перед ними не завинила.
Їй до фізичного болю хотілося відмовитися. Хотілося закричати, зачинитися у своїй кімнаті і назавжди залишитися в їхній ізольованій гірській бульбашці. Тут, на хуторі, не діставав чужий, нищівний осуд, і саме тут вона вперше за багато років почала почуватися в безпеці. Але Остап мав рацію. Вона не могла ховатися за його широкою спиною все життя.
Тож вона пішла до кімнати і тремтячими руками одягла одну з тих нових речей, які він привіз їй з райцентру кілька днів тому. Це була проста, але дуже елегантна темно-синя сукня, яка ідеально підкреслювала її фігуру. Вони мовчки сіли в пікап і почали спускатися крутим гірським серпантином назад до Явірного.
Чужі погляди почали обпікати її шкіру ще до того, як Остап припаркував авто біля дерев’яної огорожі церкви. Соломія відчувала ці погляди як реальні, фізичні удари. Густий шепіт за спиною. Показові, багатозначні переглядання місцевих кумоньок. Те, як миттєво, наче по команді, обривалися розмови на ґанку храму, щойно вони проходили повз. Якась старша жінка в яскравій квітчастій хустці показово відвернулася, ніби побачила прокажену. Місцеві парубки, що гуртувалися біля паркану, дозволили собі сальний, двозначний жарт, аж поки чиясь матір не дала одному з них дзвінкого потиличника.
У самій церкві люди інстинктивно, з награним переляком відсувалися від них. Їхня довга дерев’яна лава залишилася показово порожньою, за винятком їх двох, немов навколо них утворилася зона відчуження.
Священник того недільного ранку читав емоційну проповідь про гріх, спокуту та гординю. Але його очі раз у раз ковзали до Соломії, ніби саме вона була тією грішницею, яка найбільше потребувала негайного публічного покаяння. Вона сиділа, ідеально випроставши спину, до побіління кісточок стискаючи руки на колінах і дивлячись прямо перед собою. Остап височів поруч — мовчазний, непохитний і надійний, як гранітна карпатська скеля, що затуляє від вітру.
Після служби, коли люди традиційно зібралися на подвір’ї церкви, щоб обмінятися останніми новинами, Соломія спробувала якомога швидше прослизнути до машини, опустивши очі. Але шлях їй перегородила Ірина Завадовська.
— О, кого я бачу. Пані Чорновіл. Як вам подобається ваше нове… облаштування в житті?
Соломія завмерла. Ірина була дружиною місцевого агробарона — жінкою, яка жодного дня в житті не працювала на землі, але мала експертну, безапеляційну думку щодо рішень та моралі кожного мешканця Явірного. Її дороге брендове пальто і фальшива, пластикова усмішка різко контрастували з чистою отрутою в очах.
— Дякую, усе добре, — максимально стримано відповіла Соломія, намагаючись обійти жінку.
— Ще б пак, я абсолютно впевнена, що добре. Це, мабуть, дуже зручно — вирішити всі свої сімейні проблеми однією швидкою фінансовою транзакцією.
Усмішка Ірини стала ще ширшою, але від неї війнуло арктичним льодом.
— Скажіть мені, люба, а вас саму це зовсім не бентежить? Те, що вас просто перекупили… ну, як виставкову худобу на ярмарку?
Ці слова були філігранно створені для того, щоб різати по живому. І вони влучили точно в ціль, розпоровши старі рани. Соломія відчула, як до горла стрімко підкочує гаряча, пекуча хвиля гніву.
— Мої проблеми нікуди не зникли, — тихо, але надзвичайно чітко промовила вона, дивлячись прямо в очі кривдниці. — Вони просто змінилися на інші. Але зараз я принаймні заробляю на свій хліб чесною, важкою працею, а не дивлюся, як мій батько спускає останню копійку в прірву.
— Як благородно і жертовно, — зневажливо пирхнула Ірина. — А Остап? Він, мабуть, неймовірно задоволений своєю вигідною покупкою. Кажуть, молоді працівниці зараз у ціні.
— Досить.
Голос Остапа розрізав напружене повітря, мов лезо гострої сокири. Він несподівано виріс за спиною Соломії, його обличчя було темним від ледь стримуваної люті.
— Ми їдемо.
— О, невже я вас образила, пане Чорновіл? — очі Ірини зловтішно, хижо блиснули. — Я лише озвучую те, про що і так гуде весь район. Степан продав дівчисько, а ти покірно заплатив ціну. Це не шлюб, Остапе. Це звичайна комерція.
— Ви взагалі не розумієте, про що говорите, — процідив чоловік крізь зуби.
— Хіба? Усі чудово знають, що ти відвалив два з половиною мільйони. Це якось не дуже схоже на звичайне сусідське погашення боргу.
— Це було саме погашення боргу перед банком, — різко, підвищивши голос, перебив Остап. — Ні більше, ні менше. А шлюб — це був особистий, добровільний вибір Соломії.
Ірина дзвінко, театрально розреготалася, привертаючи увагу ще більшої кількості людей.
— Її вибір? Боже, це ти так заспокоюєш своє сумління ночами?
Руки Соломії мимоволі стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні. Їй до нестями хотілося кричати. Хотілося зірватися, наговорити цій розпещеній жінці найгірших слів, зірвати цю самовдоволену маску з її випещеного обличчя. Але що б це змінило? Ці люди вже давно винесли їй свій вирок і призначили зручну для них роль жертви.
— Ми їдемо, — глухо сказала Соломія, обережно торкнувшись напруженого ліктя чоловіка.
Вони йшли до пікапа в повній, дзвінкій тиші, ігноруючи перешіптування, що липнули до них з усіх боків, мов настирливі мухи в спеку. Остап допоміг їй сісти в салон, його щелепи були так міцно стиснуті від гніву, що на вилицях грали жовна.
Дорога додому минула в гнітючій, важкій напрузі. Соломія безтямно дивилася на сірий асфальт, що тікав під колеса, відчуваючи, як глибоке приниження розтікається по венах отруйним осадом. Вона з самого початку знала, що містечко буде її судити. Вона просто не очікувала, що їхній суд буде настільки жорстоким і болючим.
— Вибач мені, — раптом глухо промовив Остап, не відриваючи важкого погляду від дороги.
— За що? Це ж не ти казав ті жахливі речі. Ти мене захищав.
— За те, що привіз тебе туди. За те, що поставив тебе в ситуацію, де вони взагалі мають змогу відкривати на тебе рота.
— Ти не ставив мене в цю ситуацію, Остапе. Це зробив мій батько.
Чоловік помовчав кілька довгих хвилин, міцно стискаючи кермо.
— Ми можемо більше ніколи туди не повертатися. У Явірне, маю на увазі. Я можу замовляти все необхідне через інтернет, купувати інструменти в області або забирати посилки сам, поки ти будеш вдома.
— І дати їм чітко зрозуміти, що вони перемогли? Що вони загнали мене в будку, де я буду довіку ховатися від сорому? — Соломія енергійно, зі злістю похитала головою. — Ні. Я не принесу цій жінці такого задоволення. Ніколи.
Щось дуже схоже на щиру гордість промайнуло на суворому обличчі Остапа.
— Добре. Як скажеш.
Але психологічної шкоди вже було завдано. Тієї ночі Соломія лежала у своїй кімнаті, зачинивши двері на металеву засувку, і вперше від самого дня весілля беззвучно, гірко плакала в подушку. Вона плакала не від страху перед майбутнім і не від горя, а від тотального розчавлення. Від усвідомлення того, що в очах сотень людей її особистість звели до рівня звичайної фінансової транзакції. До банківського чека з оплатою. До вирішеної проблеми.
Вона чула, як Остап міряє кроками вітальню. Чула, як його важкі кроки наблизилися до її кімнати і раптом завмерли. Він не постукав. Не сказав жодного слова розради. Він просто стояв там, по той бік тонких дерев’яних дверей, дуже довго, немов вірний вартовий, перш ніж кроки повільно віддалилися назад.
Наступного ранку, вийшовши на прохолодну кухню з червоними від сліз очима, вона знайшла на столі велике глиняне горнятко свіжозвареної кави, яка ще привітно парувала. Остапа в хаті не було — він пішов працювати до стайні ще до сходу сонця. Це був маленький, майже непомітний побутовий жест. Дрібниця, яка без зайвих слів казала: “Я знаю, що тобі боляче. Я не знаю, як це виправити, але я поруч”.
Цього було занадто мало, щоб миттєво вилікувати її душевні рани, але це було бодай щось справжнє. Тож вона випила гарячу каву, одягла свої нові робочі джинси і рішуче пішла на вулицю. Хутір вимагав роботи, а робота — це найкращі ліки від відчаю.
Господарство справді не давало зайвого часу на рефлексії та жалість до себе. На хуторі завжди знаходилася термінова справа: треба було полагодити ще одну повалену вітром секцію паркану навколо левади, об’їздити норовистого молодого жеребця, підготуватися до суворої гірської зими, яка вже невідворотно дихала холодом у потилицю. І саме в цій виснажливій, брудній праці Соломія несподівано для себе знайшла розраду.
Її ніжні руки звикли до жорстких мотузок та грубої шкіри вуздечок. Її тіло налилося новою силою, а тривожні думки, що раніше нагадували стривожений вулик, поступово затихли. Остап продовжував навчати її всьому: як правильно кидати ласо, як читати сліди лісових звірів на вогкій землі, як безпомилково визначати погоду за формою важких хмар, що чіплялися за карпатські вершини. Він був ідеальним учителем — уважним і ніколи не зверхнім. Коли їй вдавалося, він скупо, але щиро кивав. Коли вона помилялася, він просто брав інструмент і показував, як спробувати ще раз.
Вони почали набагато більше розмовляти. Спочатку це були суто побутові дрібниці: обговорення графіку годування коней, плани на утеплення даху в стайні, теплі, безпечні спогади з далекого дитинства, які не завдавали надто сильного болю. Остап говорив повільно, ретельно підбираючи слова, ніби вони були якимось цінним, рідкісним ресурсом, який не можна витрачати намарне.
— У мене колись була сестра, — раптом розповів він одного тихого вечора, коли вони сиділи на ґанку, дивлячись, як червоне сонце ховається за чорними контурами смерек. — Марічка. Молодша за мене на шість років.
— Що з нею сталося? — тихо запитала Соломія, боячись порушити цю крихку довіру.
— Затяжне запалення легенів. Тоді в нашому селі ще не було нормальної амбулаторії поблизу, а швидка допомога в гори взимку через замети просто не доїхала. Їй було лише дванадцять. Мені вісімнадцять. Я тоді саме поїхав на заробітки на велике будівництво аж під Київ, відчайдушно хотів заробити нам грошей на нормальне життя, на її навчання. Поки сусіди змогли мені додзвонитися, поки я знайшов попутний автобус і дістався додому крізь хуртовину… її вже поховали.
Він невідривно дивився на лінію горизонту, і його профіль знову здавався висіченим з холодного каменю.
— Батьки звинуватили в усьому мене. Сказали, якби я був поруч, якби допомагав удома по господарству, а не погнався за власними амбіціями і столичними грошима, можливо, я б зміг відвезти її до лікарні на підводі. Можливо, вона б вижила.
— Але ж це абсолютно несправедливо! Ти хотів як краще!
— Ні, несправедливо, — погодився він гірко. — Але горе взагалі рідко буває справедливим. Воно просто шукає винних.
Він важко, глибоко зітхнув і перевів погляд на Соломію.
— Після тих слів я зібрав речі і пішов з дому. Просто не міг щодня витримувати того, як мати на мене дивиться. Наступні п’ятнадцять років я мотався по різних областях, брався за найважчу, найбруднішу роботу, збирав кожну копійку, намагаючись втекти від нищівного почуття провини. А потім купив цю ізольовану землю. Думав, що втік від світу і знайшов свій спокій. — Він ледь помітно, сумно усміхнувся. — Але, як виявилося, від самого себе втекти неможливо, навіть високо в горах.
Соломії до фізичного болю хотілося простягнути руку, обережно накрити його велику, теплу долоню своєю, запропонувати хоч якусь втіху чи обійми. Але психологічна прірва між ними все ще здавалася їй занадто широкою, а кордони — надто непевними, щоб ризикувати.
— Ти більше не тікаєш, — замість цього дуже м’яко сказала вона.
— Ні, — погодився Остап, дивлячись прямо їй в очі, і в цьому погляді було стільки тепла, що в неї перехопило подих. — Мабуть, уже ні.