Весна в Карпати приходила дуже повільно, з очевидною неохотою віддаючи свої законні права. Сніг танув великими, брудними шматками, поступово оголюючи торішню пожухлу траву та глибоку, вогку чорну землю. Гірський струмок, що протікав одразу за хатою, перетворився на бурхливий, повноводний потік, який гучно ревів день і ніч, несучи з гір крижану воду. Дорога через перевал нарешті відкрилася, але Явірне та його мешканці більше не здавалися Соломії смертельною загрозою. Вона з гідністю витримала їхній публічний суд і не зламалася.
Наступного ранку після тієї ночі, коли вона остаточно перестала замикати двері, Соломія вийшла на кухню і побачила, що Остап уже там. Він стояв біля розчиненого вікна з горнятком кави, вдивляючись у свіжий ранковий туман, що клубочився над смереками. Вони рухалися на одній кухні звичним, ідеально відпрацьованим танцем: вона дістала яйця та сир, він мовчки подав чавунну сковорідку. Здавалося, вони робили це роками, а не кілька напружених місяців.
— Нам треба серйозно поговорити про твого батька, — сказав Остап, коли вони сіли снідати. Його голос був спокійним, але серйозним.
Усередині Соломії все миттєво стислося від неприємного передчуття.
— Про що саме?
— Степан обікрав мене. Це не дрібниця і не сусідська помилка.
— Я знаю, Остапе. І мені неймовірно, пекельно шкода, що так вийшло.
— Не вибачайся за нього, — голос чоловіка залишився твердим, але в ньому не було злості до неї. — Його вчинки — це виключно його відповідальність, не твоя. Але ми мусимо вирішити, як бути далі, коли він з’явиться.
— Що ми взагалі можемо зробити? Гроші безслідно зникли. Він, мабуть, уже давно спустив їх на якісь нові борги, карти й горілку.
— Справа зараз зовсім не в грошах, — Остап відклав виделку і подивився їй в очі. — Справа в тому, що він підло використав тебе. Використав нас обох для своєї вигоди. І він має чітко зрозуміти, що за це будуть невідворотні наслідки. Люди такого штибу завжди повертаються, Соломіє. Завжди. Коли в нього знову закінчаться гроші і припече, він прийде сюди жебракувати.
Вона чудово знала, що чоловік має абсолютну рацію. Батько завжди повертався з порожніми кишенями й повним мішком фальшивих, слізних обіцянок.
— Добре, — тихо, але рішуче погодилася вона. — Якщо він посміє тут з’явитися, ми поговоримо з ним. Разом.
Того ж дня після обіду вони поїхали верхи на далеке північне пасовище — перевіряти, чи не пошкодив важкий сніг стару дерев’яну огорожу. Це була важка, фізична робота для двох: один мав рівно тримати масивний дубовий стовпчик, а інший — з розмаху забивати його в землю важким молотом. Весняне сонце вже добряче пригрівало, Соломія скинула куртку, залишаючись у цупкій фланелевій сорочці.
Під час короткої перерви вона зловила себе на тому, що відверто, не криючись, милується Остапом. Тим, як плавно напружувалися його литі м’язи під тонкою тканиною, його спокійною, чоловічою впевненістю, дрібними крапельками поту, що блищали на його скронях.
— Ти витріщаєшся, — сказав він, не відриваючись від роботи і забиваючи черговий цвях.
— Хіба?
— Еге ж. — Тепер він відклав молот і подивився на неї. В його темних очах з’явилося щось таке глибоке і гаряче, від чого її пульс різко пришвидшився. — Є якась конкретна причина?
Соломія відчула, як горять щоки.
— Просто думаю… про те, наскільки все це кардинально відрізняється від моїх найгірших очікувань.
— І як саме?
Вона сперлася на дерев’яний стовпчик, переводячи подих і збираючись із думками.
— Розумієш, коли я підписувала ті папери в Явірному, я думала, що просто змінюю одну в’язницю на іншу. З батькової безпорадної клітки у твою сувору тюрму. Але тут, поруч з тобою, не відчувається в’язниці.
— А що відчувається? — він підійшов на крок ближче.
— Я ще не знаю, як це правильно назвати. Але точно не неволя. Це… свобода.
Остап замовк, дивлячись на гори.
— Я дуже радий, — нарешті промовив він. — Бо я ніколи в житті не хотів бути твоїм тюремником.
— А ким ти хотів бути?
Він подивився на неї так прямо і відверто, що в неї вкотре перехопило подих.
— Партнером. Надійною людиною, з якою можна порівну розділити і важку роботу, і цю безмежну гірську тишу. А якщо сильно пощастить — то й щось набагато більше. Але я не хотів нічого форсувати. Не хотів, щоб ти відчувала себе зобов’язаною платити мені за порятунок.
Вони дивилися одне на одного, і Соломія відчувала, як невидима нитка між ними натягується, гуде від електричної напруги. Їй було б так легко зробити один маленький крок назустріч. Скоротити цю смішну відстань. Дізнатися, які його губи на смак, якщо це не той сухий, формальний весільний поцілунок у лоб. Але вона все ще боялася, що це лише вдячність, хитро замаскована під справжні почуття. Вона опустила очі першою.
Поворотний момент настав за кілька днів.
Одного вечора племінна гніда кобила почала неспокійно бити копитом у стайні, важко дихаючи. Остап одразу зрозумів, що до чого, щойно зайшов у денник.
— Зарано, — стурбовано кинув він, різко скидаючи куртку і закочуючи рукави сорочки вище ліктів. — Мінімум на три тижні раніше терміну.
Соломія не пішла в хату. Вона залишилася з ним. Вони провели в стайні довгу, виснажливу, сповнену тривоги ніч. Вона без упину носила гарячу воду, свіжі чисті рушники, рівно тримала ліхтарі, поки Остап — брудний, втомлений, але неймовірно ніжний і зосереджений — допомагав лошаткові з’явитися на світ. Коли все нарешті щасливо закінчилося, і маленьке, мокре від слизу лоша незграбно, на тонких ніжках завовтузилося на свіжій соломі, Остап знесилено опустився на підлогу поруч.
— З нею все буде добре? — пошепки запитала Соломія, боячись налякати тварину.
— Думаю, так. Дихає чисто, серце б’ється рівно. Завтра побачимо точно. — Він витер руки об ганчірку. Його волосся прилипло до лоба, обличчя змарніло від безсонної ночі, але саме в цю мить він здався їй найкрасивішою і найріднішою людиною у всьому світі.
— Ти просто чудово впорався, — сказала вона з захопленням.
— Ми впоралися. Я б сам нізащо не витягнув, — він підвівся, важко дихаючи. — Дякую. За те, що не злякалася, залишилася і допомогла.
— Хіба не це роблять партнери? — вона ледь усміхнулася. — Допомагають одне одному в біді?
Остап завмер, ніби вражений блискавкою.
— То ми тепер партнери?
Її серце забилося як божевільне. Ось він, цей момент. Вона могла знову відступити в безпечну, теплу невизначеність. Або зробити крок уперед, у невідоме.
— Думаю, ми могли б ними стати, — обережно, але твердо промовила Соломія, — якби ми обоє цього насправді хотіли.
— Я хочу. — У його низькому голосі не було жодних вагань. — Я хотів цього з того самого дня, як ти поставила на місце пів міста в тій церкві. Може, й набагато раніше. Але я знаю, що ти мене не обирала. І я просто чекав і сподівався, що колись ти все ж… обереш мене. Не з відчаю. А тому, що сама цього захочеш.
У неї сильно защипало в очах.
— Я боюся, Остапе.
— Чого саме? Що це може бути по-справжньому?
— Що мені стане не байдуже, що я відкриюся, а потім я тебе втрачу. Я втратила абсолютно всіх, кого любила в цьому житті.
— Ти не втратиш мене. — Він зробив той самий крок, і його великі, пошрамовані руки обережно, ніби кришталеву вазу, обхопили її за талію. — Я нікуди не збираюся. І ти теж, хіба що сама захочеш піти геть.
Вона підвела голову, дивлячись у його темні очі, повні неймовірної, безумовної чоловічої відданості.
— Я не хочу йти, — видихнула вона і стала на навшпиньки.
Це зовсім не було схоже на романтичне кіно. Вони пахли кіньми, соломою, потом і втомою. Але коли їхні губи нарешті зустрілися, весь світ навколо просто перестав існувати. Його губи були теплими, трохи обвітреними, і на смак нагадували міцну каву та весняний ліс. На якусь долю секунди Остап заціпенів, ніби не міг повірити, що це диво справді відбувається з ним, а потім його руки міцно, владно притиснули її до себе. Він відповів на поцілунок так, ніби вона була чистим гірським киснем, а він надто довго задихався глибоко під водою.
Минуло ще два спокійних тижні. Лоша вижило і міцніло з кожним новим днем; вони назвали її Надією. Соломія та Остап не обговорювали свій поцілунок, не встановлювали жодних нових правил проживання, але невидимі крижані стіни між ними остаточно впали. Випадкові, теплі дотики, довгі, багатозначні погляди за спільною вечерею, щирий сміх — їхній суворий дім нарешті став справжнім домом.
А потім минуле нахабно постукало у їхні ворота.
Це сталося теплого, сонячного квітневого пообіддя. До двору хутора, піднімаючи хмару пилу, під’їхав старий, роздовбаний “Ланос” місцевого таксиста з Явірного. Машина висадила єдиного пасажира і миттєво поїхала геть, ніби тікаючи. Соломія, яка саме поралася на розчищеному городі, випросталася, і її серце каменем впало кудись у шлунок.
Біля дерев’яної хвіртки стояв її батько.
Степан виглядав ще гірше, ніж вона запам’ятала його в день вінчання. Схудлий, із землисто-сірим обличчям, нефокусованим, каламутним поглядом і глибокими чорними мішками під очима. Його відчутно хитало на ногах — від нього на кілька метрів тхнуло перегаром і безпросвітним відчаєм, і це о третій годині дня.
— О, ось і моя улюблена донечка, — заплітаючись, промовив він, намагаючись зобразити подобу усмішки. — А я тебе, уявляєш, скрізь шукаю.
Двері будинку різко, з гуркотом відчинилися. Остап вийшов на ґанок, його обличчя вмить перетворилося на крижану, небезпечну маску.
— Забирайся з моєї землі, Степане. Негайно.
— Твоєї? Ого, які ми горді! Тут живе моя рідна донька! Я маю повне законне право…
— Ти тут не маєш абсолютно жодних прав, — відрізав Остап, важко спускаючись сходами. — Ти втратив їх тієї самої хвилини, коли нахабно збрехав мені в очі і вкрав мої гроші, прикриваючись дитиною.
Обличчя Степана вкрилося нездоровими червоними плямами обурення.
— Я нічого не крав! Це була чесна плата за…
— Не смій! — Соломія кинулася вперед, випустивши з рук сапку. Її все тіло тремтіло від багаторічної, задавненої люті, яка зараз вирвалася назовні. — Не смій навіть закінчувати це огидне речення!
Батько здивовано кліпнув, розгублено дивлячись на неї. Він не впізнавав у цій жінці свою покірну доньку.
— Солю, доцю… ну чого ти починаєш? Мені просто треба трохи допомогти по-родинному. Позич до пенсії, щоб стати на ноги. Ти ж моя єдина донька. Ти мені винна за те, що я тебе виростив.
— Я тобі абсолютно нічого не винна. — Її слова падали важко, як каміння в прірву. — Ти безжально продав мене, щоб закрити свої карткові борги і врятувати власну шкуру. Ти взяв у Остапа зайві два мільйони і приховав це від усіх. Ти дозволив усьому місту думати, що я коштую шалених грошей, з яких половину ти просто поклав собі в кишеню і благополучно пропив. Це ти мені винний, батьку! Ти винний мені нормальне дитинство без криків кредиторів у двері! Ти винний мені маму, яка могла б жити і радіти, якби ти не спускав гроші на свої слабкості замість її ліків! Ти винний мені моє життя!
Степан жалюгідно знітився, його плечі опустилися під вагою правди.
— Я ніколи не хотів вам зла…
— Ти ніколи не хочеш! У цьому й найбільша біда. Ти не хочеш грати, не хочеш пити, не хочеш нікому шкодити. Але ти робиш це. Знову і знову, щороку. А розплачуються за це інші люди.
— Але ж я твій батько… — проскиглив він.
— Ти чужа, хвора людина, з якою в мене абсолютно випадково спільна кров. На цьому все закінчується.
Остап підійшов і став поруч з Соломією, мов монолітна стіна, готова захистити її від будь-якого удару.
— Геть з нашої землі, — тихо, але надзвичайно небезпечно промовив він. — І якщо ти ще бодай раз тут з’явишся або спробуєш з нею зв’язатися, я викличу поліцію, і ми напишемо офіційну заяву про шахрайство в особливо великих розмірах. Повір, у мене є свідки передачі тобі готівки. Все зрозуміло?
Степан подивився на них. Він довго вдивлявся в їхні обличчя, але не побачив там жодної шпаринки для маніпуляцій, жодної краплі жалості.
— Ти дуже змінилася, — зло кинув він Соломія, розвертаючись. — Ти була такою доброю, слухняною дівчинкою.
— Я просто виросла. Тобі теж варто колись спробувати.
Батько розвернувся і важко поплентався вниз гірською дорогою пішки, піднімаючи куряву. Соломія довго дивилася йому вслід, відчуваючи всередині лише дзвінку порожнечу і неймовірне, цілюще полегшення. Остап міцно обійняв її за плечі, притягнувши до себе, і вона притулилася до його теплих грудей, закривши очі.
Тієї ночі вона так і не заснула у своєму ліжку. Посеред ночі вона вийшла на кухню і побачила там Остапа. Вона мовчки підійшла, сіла йому на коліна і сховала заплакане обличчя на його міцному плечі. Він обійняв її, гладячи по спині, поки вона беззвучно плакала, назавжди оплакуючи ту нормальну родину, якої в неї ніколи не було.
Коли сльози висохли, вона відсторонилася і подивилася в його очі.
— Я кохаю тебе, — сказала вона просто. Ці слова здивували її саму своєю природністю, але вони були абсолютною, кристальною правдою. — Не знаю, коли саме це сталося, але це так. Я дуже хотіла, щоб ти це знав.
Остап обережно, з нескінченною ніжністю витер великим пальцем залишки вологи з її щік.
— Я теж тебе кохаю. Вже дуже давно. Просто терпляче чекав, поки ти мене наздоженеш.
Вона тихо, щасливо засміялася. А потім він поцілував її. Тієї ночі вона вперше переступила поріг його кімнати, і двері за нею залишилися відчиненими настіж.