Наступного ранку Карпати накрила густа, по-справжньому тепла весняна злива. Важкі краплі монотонно й затишно тарабанили по даху, перетворюючи подвір’я на суцільне місиво, тож будь-яка робота на вулиці тимчасово зупинилася. Соломія та Остап сиділи біля вікна, обіймаючись і п’ючи гарячий трав’яний чай, спостерігаючи, як вода змиває останні сліди довгої зими.
— Нам треба серйозно думати про майбутнє, — сказав Остап, торкаючись губами її скроні. — Будувати довгострокові плани.
— Які саме?
— Розширювати хутір. Гуцульська порода коней зараз у великій ціні, особливо для екотуризму та іпотерапії. Ми можемо побудувати більшу, сучасну стайню, з часом найняти помічників. Я маю заощадження на матеріали.
Соломія задумливо подивилася на нього, і в її очах запалав новий, підприємницький вогник.
— Я хочу займатися цим серйозно, Остапе. Не просто як дружина господаря. Я хочу розводити коней, тренувати їх, вести всю документацію, шукати клієнтів. Я хочу, щоб це була моя справа теж.
Остап щиро усміхнувся, і в його темних очах спалахнув такий самий азарт.
— Ми так і зробимо. Ми побудуємо це разом. Справжні партнери.
— Справжні партнери, — луною відгукнулася Соломія, відчуваючи, як у грудях розливається абсолютне, безмежне щастя. Уперше у своєму житті вона не просто боролася за виживання. Вона власноруч будувала своє майбутнє. — І якщо ми виходимо на серйозний рівень, нам потрібна офіційна назва.
— Що пропонуєш? “Кінний двір Чорновола”? — з усмішкою спитав чоловік.
— Ні. Ми ж партнери. А отже, назва має бути спільною і справедливою. Як щодо… “Кінне господарство Ткачук і Чорновіл”? Моє дівоче прізвище і твоє. Разом.
Остап повільно кивнув, ніби смакуючи ці слова на смак.
— Ткачук і Чорновіл. Мені дуже подобається. Звучить солідно і надійно. Це всім покаже, що це наше спільне дітище.
Вони провели весь той дощовий день, малюючи на старих аркушах схеми нових стаєнь і прораховуючи бюджет. Це було так природно і так неймовірно правильно — планувати своє власне життя, не озираючись на чужі плітки.
Коли за кілька тижнів весняне сонце почало відчутно припікати, перетворюючи гірську багнюку на суху куряву, Остап та Соломія знову вирушили до Явірного. Цього разу — за будівельними матеріалами для розширення та великими запасами на літо. Містечко жило своїм звичним, метушливим життям: фермери жваво торгували городиною та саджанцями на площі, жінки неквапливо ходили між крамницями, а чоловіки гуртувалися біля місцевої кав’ярні.
Соломія вже звично відчула поколювання чужих поглядів, коли вони паркували пікап, але цього разу вона навіть не подумала опустити голову. Вона вийшла з машини з гордо випрямленою спиною.
— Я піду на будівельний склад, домовлюся за дошки, металочерепицю та цемент, — сказав Остап, дістаючи гаманець. — А ти візьми те, що треба для дому. Зустрінемося тут за годину?
Він на мить завагався, ніби все ще не хотів відпускати її саму в цей небезпечний вулик пліток. Соломія м’яко, заспокійливо торкнулася його ліктя:
— Усе буде добре. Зі мною нічого не станеться. Я вже не та дівчинка.
— Я в цьому навіть не сумніваюся.
Він нахилився і поцілував її — просто там, посеред головної вулиці, на очах у десятків перехожих, — і впевненим кроком попрямував до складів.
Соломія зайшла до великої крамниці пані Ганни, тримаючи в руках довгий список покупок. Власниця магазину підвела очі від касового апарату, і її обличчя залишилося звично непроникним.
— Пані Чорновіл. Чим можу допомогти сьогодні?
Те, що її назвали на прізвище чоловіка без колишньої іронії, відчувалося як маленький, але дуже реальний соціальний прогрес. Соломія простягнула список.
— Ось ці товари, будь ласка. А ще я хотіла б подивитися ваші тканини. Мені потрібен хороший, цупкий льон.
— Для чого? — щиро здивувалася пані Ганна.
— На нові фіранки. Старі на хуторі вже зовсім розлізлися від часу.
Брови старшої жінки злегка поповзли вгору.
— Вирішили серйозно грати в господиню?
— Вирішила створювати затишок у власному домі, — спокійно і з гідністю відповіла Соломія.
Щось невловне, майже непомітне змінилося в погляді власниці крамниці. Це ще не була відкрита привітність, але холодна ворожість кудись безслідно зникла.
— Там у кутку є непоганий бежевий льон. Добре переться і майже не вигорає на гірському сонці. Подивіться.
Соломія саме розглядала важкий, приємний на дотик сувій тканини, коли почула за своєю спиною до болю знайомий, манірний голос, від якого зводило вилиці.
— Ой, лишенько. Які ми тепер хазяйновиті стали.
Їй навіть не треба було обертатися, щоб зрозуміти: це Ірина Завадовська. Соломія зробила дуже глибокий вдих, повільно вирівняла дихання і лише тоді з усмішкою повернулася до дружини агробарона.
— Просто роблю покупки. Як і ви.
Усмішка Ірини була гострою, мов небезпечна бритва.
— Я тут чула від людей, що твій непутящий татусь нещодавно заявлявся на хутір. Кажуть, влаштував там справжню циркову виставу з криками. Мабуть, це так неймовірно принизливо — мати таку… проблемну і жебрацьку родину.
— Родини бувають складними, — абсолютно рівно відповіла Соломія, дивлячись суперниці просто в перенісся. — Я впевнена, ви з вашим досвідом це чудово розумієте.
— О, звісно. Але, бачиш, моя родина принаймні не продавала мене за карткові борги першому ліпшому.
Ці слова мали б убити її на місці. Рік тому так би й неодмінно сталося. Вона б розплакалася і втекла. Але за ці місяці Соломія засвоїла один надзвичайно важливий урок: чужа жовч не робить тебе слабшою, якщо ти сама не дозволиш їй проникнути під шкіру.
— Ні, — тихо, але так чітко, щоб чули всі в крамниці, промовила вона. — Ваша родина просто вигодно видала вас заміж за найбагатшого чоловіка в районі, навіть не спитавши, чи ви його взагалі кохаєте. Але я принаймні чесна щодо того, як саме опинилася у своєму шлюбі. А ви?
Обличчя Ірини вмить вкрилося негарними червоними плямами. Її очі звузилися від люті.
— Як ти смієш, дівчисько?!
— Смію, бо мені абсолютно нічого втрачати і я нікого тут не боюся, — Соломія зробила крок уперед, змусивши Завадовську інстинктивно, по-боягузськи відсахнутися. — Ви можете судити мене скільки вам завгодно. Можете шепотітися поза спиною і бризкати своєю отрутою на кожному розі. Але наприкінці важкого дня я повертаюся в дім до чоловіка, який мене щиро поважає. Який бачить у мені рівного партнера, а не просто красивий, зручний додаток до свого банківського рахунку. Чи можете ви сказати те саме про свого чоловіка, пані Ірино? Чи саме тому ви така нещасна й озлоблена на весь світ? Бо кришталево ясно розумієте, що ваші мільйони не купили вам і половини того жіночого щастя, яке зараз маю я?
Ірина хапала ротом повітря, мов риба, викинута на гарячий пісок. Перш ніж вона встигла вичавити з себе бодай одне прокляття, з-за прилавка несподівано пролунав спокійний голос пані Ганни:
— Пані Чорновіл, ваше замовлення зібрано. Будете розраховуватися?
Соломія відвернулася, залишивши Ірину кипіти від безсилої люті посеред торгового залу. Її руки трохи тремтіли від адреналіну, коли вона діставала гроші на касі.
— Льон теж беремо! Десять метрів, — додала вона, намагаючись зберегти максимально діловий тон.
Пані Ганна мовчки відміряла і відрізала важку тканину. Але коли вона передавала пакунок Соломії, то нахилилася ближче і дуже тихо, майже пошепки сказала:
— Це дуже давно треба було комусь озвучити. Я сама думала про це роками, але мовчала.
Соломія здивовано кліпнула.
— Ірина Завадовська отруїла життя не одній молодій жінці в цьому місті, — продовжила пані Ганна. — Завжди всіх судить, завжди виставляє себе непогрішимою святою. Нарешті хоч хтось поставив її на заслужене місце.
— Я, мабуть, щойно нажила собі величезних, катастрофічних проблем.
— Може й так. А може, ти щойно показала всім іншим, що її грошей не обов’язково боятися.
Завантажуючи покупки в пікап, Соломія все ще відчувала шалене серцебиття. Вона щойно відкрито оголосила війну найвпливовішій пліткарці цілого району. Але водночас вона залізно відстояла свої особисті кордони. І це відчуття було неймовірно п’янким.
— Виглядаєш так, ніби щойно вийшла з боксерського рингу, — з усмішкою сказав Остап, підходячи з важкими мішками цементу на плечах.
— Невелика словесна перепалка.
— З ким цього разу?
— З Іриною Завадовською.
Щелепи Остапа миттєво стиснулися, усмішка зникла.
— Що вона сказала?
— Те, що й завжди. Про мого батька і гроші. Але я їй відповіла. Напевно, наговорила трохи зайвого про її власне життя.
— Чудово. — Остап легко закинув цемент у кузов машини. — Вона давно на це напрошувалася. Я пишаюся тобою, Солю.
— Навіть якщо це принесе нам нові проблеми з місцевими?
— Особливо тоді. Бути добрим і мовчазним дуже легко, коли це нічого тобі не коштує. А от захищати себе і свою гідність, чітко знаючи про наслідки, — для цього потрібна справжня, непідробна сміливість.
Вони вже збиралися сідати в кабіну, коли до них підбіг страшенно захеканий, блідий Тарас Коваль.
— Соломіє! Остапе! Зачекайте хвилину! — хлопець ледве переводив подих, спираючись руками об коліна. — Я маю вам дещо терміново розповісти. Завтра ввечері в церкві знову збирають усю громаду.
— І що з того? — похмуро нахмурився Остап.
— Завадовська просто рве і мече. Вона скликала свій жіночий комітет і кількох місцевих депутатів. Каже, що Соломія її публічно, при всіх принизила в крамниці, що вона “втратила береги” і цілеспрямовано руйнує традиційні сімейні цінності нашого містечка. Вона підбурює людей, переконує всіх, що Соломія вчить молодих жінок не поважати своїх чоловіків. Це звучить як повна маячня, але…
— Але люди її слухають через гроші її чоловіка, — похмуро закінчила Соломія. Усередині все знову похололо.
— Я не знаю, чого саме вони будуть вимагати цього разу, але готується справжнє публічне судилище. Ви мали про це знати заздалегідь.
— Дякую, Тарасе, — Остап міцно потис хлопцеві руку. — Ми в боргу не залишимося.
Дорога на хутір минула в тривожному, обтяжливому мовчанні. Соломія безперервно прокручувала в голові всі можливі сценарії. Що вони зроблять? Змусять її публічно, на колінах вибачатися? Оголосять їхньому господарству повний бойкот? Вона сказала Ірині чисту правду, але правда рідко має значення, коли проти тебе виступають великі гроші та багаторічний вплив.
Після пізньої вечері, коли вони сиділи біля розпаленого каміна, Остап довго і напружено дивився на вогонь, перш ніж порушити тишу.
— Ми можемо просто поїхати звідси, — тихо сказав він.
Соломія завмерла з горнятком чаю в руках.
— Куди?
— Куди завгодно. На Волинь, на Закарпаття. Продати цей хутір, забрати всіх коней і переїхати в іншу область. Почати все з чистого аркуша там, де абсолютно ніхто не знає нашої історії і твого батька.
— Це ти так хочеш? Втекти?
— Я хочу, щоб ти була в безпеці. І щоб ти була щасливою. Якщо залишатися тут означає постійно воювати з вітряками і терпіти цей осуд…
— Але ж ми змінюємо ситуацію, Остапе. Люди потроху починають дивитися на нас інакше. Пані Ганна, Тарас… Якщо ми зараз втечемо, злякавшись Завадовської, ми перекреслимо все, чого досягли такою ціною.
— А якщо завтра ситуація повністю вийде з-під контролю?
— Значить, ми приймемо цей бій. Разом. — Вона відставила горнятко і міцно взяла його за теплі руки. — Я більше нікуди не тікаю. Ні від свого неприємного минулого, ні від цих людей. Я закінчила боятися.
Він притягнув її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі.
— Ти найсміливіша жінка, яку я тільки знаю. Або найвпертіша.
— Одне іншому зовсім не заважає.
Наступного вечора церква знову була переповнена до відмови. Здавалося, навіть холодне повітря всередині іскрило від соціальної напруги. Соломія одягла свою найкращу сукню — просту, закриту, але ідеально скроєну. Остап був у свіжій, випрасуваній сорочці. Це була їхня святкова броня перед новою битвою.
Коли вони увійшли, всі розмови миттєво стихли, немов хтось вимкнув звук. Отець Василь стояв біля вівтаря і виглядав так, ніби волів би опинитися деінде, подалі від цього скандалу. Поруч із ним, гордо піднявши підборіддя, вишикувалася Ірина та ще кілька поважних жінок з її місцевої свити.
— Дякую, що прийшли, — напружено почав священник, відкашлявшись. — Нас зібрали тут за ініціативою пані Ірини, щоб обговорити поведінку, яка нібито вносить розбрат у нашу християнську громаду…
— Давайте без зайвих прелюдій! — голосно і владно сказала Ірина Завадовська, виходячи наперед. — Я скажу прямо і відверто. Вчора в магазині ця молода, невихована особа наговорила мені речей, які не лізуть у жодні ворота. Вона заявила при свідках, що я нещаслива у своєму шлюбі, і поставила під прямий сумнів святість сімейних традицій нашого містечка! Вона несе руйнування!
По залу пробіг схвильований, гучний шепіт.
— Це правда, Соломіє? — стурбовано запитав отець Василь.
Соломія повільно підвелася. Вона відчувала тепло Остапового плеча поруч, і це додавало їй неймовірних сил.
— Правда те, що ми вчора розмовляли. А щодо моїх слів… Я лише констатувала факт, що багато шлюбів тут побудовані виключно на холодному розрахунку, а не на почуттях чи повазі. І якщо говорити правду вголос — це неповага до ваших “традицій”, то так, я визнаю себе винною.
— Ви всі це чуєте?! — Ірина переможно, мов полководець, обвела поглядом натовп. — Вона сама в цьому нахабно зізнається! Вона знецінює поняття жіночого обов’язку! Вона вчить інших, молодших жінок бунтувати проти своїх законних чоловіків!
— Я вчу жінок бути чесними щодо свого власного життя! — різко перебила її Соломія.
— Твоя чесність — це суцільна ганьба!
— Чому?! Чому мовчати і терпіти приниження — це благородно, а говорити вголос про свої проблеми — це відразу ганьба? — голос Соломії забринів від стримуваних емоцій, але не зірвався. — Моя мати жила саме за вашими лицемірними стандартами, пані Ірино. Вона мовчала, коли мій батько виносив з хати останні речі. Вона покірно терпіла злидні й ніколи не скаржилася на людях. І це звело її в ранню могилу! Тож дуже перепрошую, якщо я не бажаю бути такою ж “правильною” і зручною для вас!
Ірина аж почервоніла від люті.
— Твої дрібні сімейні трагедії не дають тобі жодного права плювати на нашу суспільну мораль! Тобі взагалі тут не місце! Громадо, ми маємо змусити їх поїхати!
Зал завмер. Це був прямий, відкритий заклик до вигнання. Соломія відчула, як до горла підкочує задушливий клубок. Невже це справді все? Невже вони зараз просто колективно проголосують і змусять їх покинути рідний дім?
І саме в цю критичну секунду з останніх рядів пролунав спокійний, розмірений голос.
— Можливо, ми ставимо абсолютно не ті запитання.
Усі присутні обернулися. Це була пані Ганна. Її руки були спокійно, по-діловому складені на грудях.
— Про що ви говорите, пані Ганно? — розгубився священник.
— Про те, отче, що ми тут уже пів вечора розпинаємо Соломію за те, що вона посміла захищатися від нападок. Але ніхто з нас не питає себе, як ми самі з нею поводилися весь цей час. — Ганна суворо обвела поглядом притихлих людей. — Ця дівчина опинилася в жахливій, трагічній ситуації через батька. Остап врятував її. А що зробили всі ми? Допомогли їй? Підтримали добрим словом? Ні. Ми з насолодою обмивали їй кістки і раділи чужій біді. Ми настільки зациклилися на своїй штучній “моралі”, що просто забули про звичайну християнську людяність.
— Вона сама напросилася своєю зухвалістю! — вигукнула чиясь кума з першого ряду.
— Її зухвалість і сміливість допомогли мені, коли я вже не хотіла жити, — несподівано пролунав тонкий, страшенно тремтячий дівочий голос.
З натовпу повільно піднялася Оксана Гнатюк — зовсім юна, худенька дівчина, яка вийшла заміж за старшого Василя Гнатюка два роки тому. Вона нервово, до білих кісточок м’яла в руках носову хустинку, а на її вилиці виднівся погано замаскований тональним кремом свіжий синець.
— Я… я дуже перепрошую, що втручаюся. Але коли Соломія минулого разу говорила тут про виживання і про те, що вона знайшла свою гідність… мені раптом стало легше дихати. Мій шлюб… він зовсім не такий щасливий, як я мріяла. Мені щодня було так самотньо і так страшно у власній хаті. Але почути, що хтось у цьому місті не боїться відкрито говорити правду… це дало мені надію, що я не одна. Тому, якщо ми зараз дійсно голосуємо, чи є Соломії місце серед нас, я голосую “так”.