Я зробив глибокий вдих. Крижаним тоном, який чули всі мої вороги перед тим, як зникнути назавжди, я промовив у порожнечу екрана:
— Я почув тебе, синку. Чекай.
Я підняв очі на своїх людей. Вони вже чекали команди. Їхні очі палали тією ж яростю, що випалювала мене зсередини, але це була ярість найвищого ґатунку — контрольована, професійна.
Я повільно встав з-за столу, педантично поправив піджак і сказав тихо, але так, щоб почув кожен:
— Працюємо чисто. Без зайвого шуму. Цивільних не калічити. Ціль: п’ятий поверх. Пентхаус. Повна зачистка загрози.
За частку секунди тридцять чоловіків абсолютно синхронно піднялися зі своїх місць. Цей рух був настільки потужним і злагодженим, що офіціант, який саме стояв біля стіни, зблід і з жаху впустив піднос із кришталем. Уламки розлетілися по підлозі, але на цей дзвін ніхто навіть не повів оком.
Ми вийшли з банкетного залу щільною, монолітною групою. Одразу попрямували до широких мармурових сходів, ігноруючи ліфти. Ліфт — це завжди тактична пастка, сліпа зона. А сходи дають простір для маневру.
У холі до нас кинувся адміністратор готелю — худенький хлопець у затісному брендовому костюмі. Він щось лепетав, намагаючись перегородити нам шлях своїм тілом:
— Панове… почекайте… там закритий захід! Повна приватність…
Один із моїх майорів навіть не зупинився. Він просто поклав широку долоню хлопцеві на груди і з такою силою відсунув його вбік, що бідолаха відлетів аж до стійки ресепшену. Він миттєво замовк, усвідомивши, що зараз найбезпечніше для нього — стати невидимкою.
Ми піднімалися мовчки. Лише глухий, ритмічний стукіт дорогих туфель по м’якому килимовому покриттю порушував зловісну тишу коридорів. Із кожним прольотом музика ставала все гучнішою. Незабаром я вже чітко розрізняв п’яні крики та істеричний жіночий виск, що пробивався крізь подвійні дубові двері пентхауса.
На сходовому майданчику, якраз перед входом у номер, чергували двоє амбалів. Класичні охоронці: чорні костюми, габарити важкоатлетів, кручені дроти рацій за вухами. Це були специ з приватної охоронної фірми. Побачивши натовп суворих чоловіків, що наближався до них, вони миттєво напружилися. Виставили руки вперед, намагаючись зобразити стіну.
Один із них, ширший у плечах, ступнув назустріч і грубо гаркнув:
— Стояти! Приватна вечірка. Вхід виключно за списками. Ану розвернулися і звалили звідси, діди, поки цілі! Бо зараз спустимо вас зі сходів…
Вороненко, який ішов праворуч від мене, навіть не сповільнив кроку. Я ледь помітно кивнув йому, даючи дозвіл на жорстку нейтралізацію.
Ворон зробив невловимий, блискавичний рух корпусом. Перший охоронець раптом захрипів, зігнувся навпіл від точкового, руйнівного удару в сонячне сплетіння, а за мить уже лежав лицем у паркеті, задихаючись і не розуміючи, як його тіло відмовилося йому слугувати.
Другий амбал інстинктивно смикнувся, намагаючись дістати зброю з кобури прихованого носіння. Але він був надто повільним для нас. Двоє моїх капітанів опинилися біля нього ніби з повітря. Серія коротких, професійних ударів по больових точках — і свідомість охоронця згасла швидше, ніж його пальці встигли торкнутися руків’я пістолета.
Ми мовчки переступили через тіла тих, хто ще хвилину тому вважав себе господарями становища.
Я зупинився перед масивними дверима пентхауса. Саме там, за цей шматком дерева та металу, вирішувалася доля моєї Катрусі і честь усього мого роду. Я глянув на електронний замок і кивнув нашому технічному фахівцю. Офіцер дістав із внутрішньої кишені компактний пристрій і приклав його до панелі.
Три секунди очікування. Замок жалібно піскнув, і зелений вогник сповістив, що бар’єр знищено. Шлях відкрито.
Я штовхнув важку дверну стулку, і ми зробили крок уперед, занурюючись у саме серце розпусти та абсолютної безкарності.