У ніс миттєво вдарив важкий, нудотний коктейль запахів. Тут смерділо дорогим міцним алкоголем, димом від кальянів та чимось нудотно-солодким — характерним запахом хімічних речовин, якими ця “золота молодь” розганяла свою нудьгу. Величезна вітальня була заповнена людьми. Вони смикалися в такт музиці, пили, сміялися, засліплені спалахами стробоскопів. Ніхто навіть не звернув уваги на те, що вхідні двері розчинилися.
Ми рухалися єдиним монолітним клином. Мов атомний криголам, що розрізає льоди, наша група врізалася у натовп танцюючих. Люди інстинктивно відсахувалися. Вони ще нічого не розуміли, але вже фізично відчували льодяний протяг невідворотної загрози, що випромінювали мої офіцери.
Музика обірвалася різко, немов ножем відрізали. Це один із моїх майорів просто підійшов до діджейського пульта і мовчки вирвав кабель живлення з розетки — прямо зі шматком дорогої гіпсової ліпнини.
У дзвінкій тиші, що раптово впала на пентхаус, стало чути лише переляканий шепіт та брязкіт кришталевого келиха, який хтось впустив від несподіванки. Келих довго котився паркетом, поки не розбився об чийсь черевик.
Я сканував поглядом приміщення, шукаючи лише одну людину. І нарешті побачив її.
У найдальшому кутку розкішної кімнати, на величезному шкіряному дивані, сиділа моя Катруся. Вона стиснулася в маленьку, беззахисну грудочку, міцно обхопивши коліна руками. Її розкішне волосся тепер висіло сплутаними, мокрими від сліз пасмами. Поруч із нею, розкинувшись у вальяжних, хазяйських позах, сиділи троє молодиків. На вигляд років по двадцять п’ять. Їхні обличчя розпашіли від випитого і власної безкарності, брендові сорочки були розстебнуті.
Той, що сидів по центру і крутив у руці напівпорожню пляшку елітного віскі, очевидно, був ватажком. Саме його зухвалий голос кілька хвилин тому лунав з мого телефону. Я знав, хто він такий. Артур. Син власника найбільшого енергетичного холдингу країни. Хлопчик, який звик, що всі двері відчиняються від помаху татового гаманця.
Він повільно, з неохотою підняв голову. Його каламутні, розширені очі насилу сфокусувалися спочатку на мені, а потім — на тридцятьох міцних чоловіках із виправкою спецназу, що вишикувалися за моєю спиною. На його вродливому, доглянутому обличчі спочатку промайнуло роздратування, потім — нерозуміння. А за секунду його риси спотворив первобутній, тваринний жах. Тільки зараз до нього дійшло, що погроза про «зламані кістки», яку він так весело кидав у слухавку, повернулася до нього бетонним бумерангом.
Я зробив повільний крок уперед. Гламурна тусовка кинулася врозтіч, звільняючи мені коридор до дивана, немов перед прокаженим.
Артур спробував підвестися. Начепивши на обличчя свою звичну маску зверхності, він спробував заговорити, але язик заплітався:
— Ти взагалі хто такий, старий? Ти хоч розумієш… чий я син?
Я не став витрачати слова. Час для розмов закінчився в ту саму секунду, коли ця погань наважилася торкнутися моєї родини. Я підійшов до нього впритул. Мажор смикнувся, спробував інстинктивно відмахнутися рукою, але було пізно. Моя права рука блискавично, мов сталеві лещата, стиснула його горло, повністю перекриваючи доступ кисню.
Він захрипів, його очі полізли на лоба. Я відірвав його від підлоги так легко, ніби це був порожній рюкзак, підтягнув його перекошене обличчя до свого і прошепотів прямо у вухо:
— Добре запам’ятай цю мить, синку. Бо це остання секунда у твоєму житті, коли ти відчував себе господарем світу.
Я з презирством жбурнув його на підлогу, прямо під ноги моїм офіцерам. Артур жалюгідно заскімлив, судорожно хапаючи повітря ротом, і спробував відповзти, як причавлений тарган. Але шлях ему миттєво перегородили начищені до блиску армійські черевики моїх хлопців.
Двоє інших мажорів — синки впливових чиновників — спробували підскочити. Один із них, кремезний хлопець зі спортивною статурою, навіть щось вигукнув про татову посаду, але мої бійці спрацювали бездоганно. Два короткі, майже непомітні удари по колінних суглобах і сонячних сплетіннях — і обидва “герої” вже стояли навколішках, скулячи від шокуючого болю, не в силах навіть вдихнути. Жодного зайвого руху, жодної краплі крові — тільки паралізуючий біль професійного силового захоплення.
Уся решта публіки втиснулася у стіни, боячись не те що говорити — боячись дихати. До них нарешті дійшло, що це не звичайна бандитська розбірка і не облава поліції, яку можна вирішити хабарем. Це була точкова, каральна операція людей, для яких їхні статуси не значили абсолютно нічого.
Я відвів погляд від звивистих на підлозі тіл, підійшов до своєї онуки і мовчки накинув їй на плечі свій піджак.
Катруся підняла на мене очі. Вони були повні сліз і невимовного болю. Але десь глибоко, на самому дні її зіниць, я побачив те, що змусило моє серце стиснутися. Там розгорався холодний, сліпучий вогонь ненависті. Мені був надто добре знайомий цей вогонь.
Вона не кинулася мені на шию, не стала істерично ридати, ховаючи обличчя на моїх грудях, як зробила б будь-яка інша дівчина на її місці. Ні. Моя дівчинка повільно витерла сльози тильним боком долоні, остаточно розмазавши залишки макіяжу. Її обличчя раптом стало жорстким, немов висіченим з мармуру.
Вона подивилася на Артура, який плазував по дорогому паркету, заливаючись сльозами і благаючи про допомогу. У її погляді більше не було страху. Тільки абсолютна порожнеча.
Катя повільно підвелася, спираючись на мою руку. У гробовій тиші її голос прозвучав тихо, але від нього віяло таким морозом, що всі присутні здригнулися.
— Діду… не треба їх вбивати. Поки що.
Вона підійшла до низького столика, на якому стояли залишки їхнього елітного алкоголю. Її тонкі пальці лягли на важкий, гранований келих із товстого скла. Вона стиснула його так, що кісточки стали білими. Потім повернулася до мене.
І я побачив у її очах віддзеркалення власної душі.
— Залиш ватажка мені, — прошепотіла вона крижаним тоном. Від цих слів навіть у мене по спині пробіг неприємний холодок. Я зрозумів страшну річ: моя маленька, наївна дівчинка померла сьогодні ввечері. Натомість народилася жінка, яка вимагає відплати.
Я ледь помітно кивнув своїм людям. Офіцери мовчки розступилися, утворюючи коридор для Каті. Вона попрямувала прямо до того, хто наважився зламати її життя.
Артур підняв очі і побачив, як вона наближається. У його погляді відбився такий первісний жах, наче він дивився в очі самій смерті. Він спробував відповзти спиною назад, але міцно вперся в ноги полковника Вороненка. Ворон стояв як бетонна стіна і дивився на мажора зверху вниз із такою неприхованою гидливістю, ніби перед ним лежала купа сміття.
Катруся підійшла до Артура впритул і повільно присіла навпочіпки, дивлячись йому прямо в зіниці.
— Ти хотів погратися? — спитала вона. Її голос нагадував скрегіт металу по склу. — Ти сказав по телефону, що я тепер ваша річ?
Вона підняла руку з важким келихом. Я не став її зупиняти. Бо є речі, які не можна пробачити. Є травми, які загоюються тільки після того, як ти сам завдаси удару у відповідь.