У пентхаусі зависла така густа, задушлива тиша, що, здавалося, повітря перетворилося на в’язкий гель — його було важко вдихати і ще важче видихати. Музика змовкла остаточно. Лише монотонне гудіння потужних кондиціонерів та важке дихання тридцяти моїх офіцерів порушували цей абсолютний звуковий вакуум.
Я стояв посеред розкішної кімнати і фізично відчував, як бойовий адреналін поступово розчиняється в крові, поступаючись місцем холодному, машинному розрахунку. Це те саме професійне заціпеніння, яке приходить до досвідченого військового після першого пострілу.
Довкола нас, втиснувшись у стіни, завмерла строката юрба гламурних гостей. Моделі з порожніми, ляльковими очима, діти столичних чиновників у брендових ганчірках і випадкові прилипали, які завжди в’ються там, де пахне великими грошима. Зараз вони намагалися злитися з дорогими шпалерами, марно сподіваючись, що наш гнів омине їх і впаде лише на тих трьох, що повзали по підлозі.
Мої люди працювали чітко, без жодного зайвого слова. Вони наглухо заблокували всі виходи, включаючи двері на терасу та службовий ліфт для персоналу. Двоє капітанів зайняли позиції біля панорамних вікон, взявши під контроль периметр вулиці внизу. Майор Семенюк уже розгорнув портативний комплекс радіоелектронної боротьби, глушачи будь-який мобільний зв’язок у радіусі п’ятдесяти метрів. Жоден щурик з цієї кімнати не зможе відправити повідомлення “папіку” чи викликати власну охорону.
Я перевів погляд на трійцю мажорів. Було майже фізично приємно спостерігати, як з їхніх облич сповзає п’яна пиха, залишаючи по собі лише голий, тваринний жах. Той самий жах, який пробирає до самих кісток, коли ти раптом розумієш: тут твої гроші не працюють.
Артур, син енергетичного барона, якого Катя притиснула до ніг полковника Вороненка, все ще намагався грати роль «хазяїна життя». Тремтячи всім тілом, він пискнув:
— Ти хоч розумієш, що ти наробив, діду? Мій батько… він купить цей готель разом із вами всіма. Він вас по світу пустить! Ви зараз підете звідси, і ми забудемо цей інцидент. Або до ранку вас усіх знайдуть у Дніпрі…
Він не встиг договорити. Катруся, яка стояла над ним із важким кришталевим келихом у руці, зробила різкий рух. Вона не стала цілитися в обличчя чи очі. Її удар прийшовся точно і нищівно по його правій руці, якою він спирався на паркет. Товсте скло не розбилося, але хрускіт пальців, які звикли лише перераховувати купюри і розстібати чужий одяг, пролунав на всю кімнату.
Артур заверещав так пронизливо, що шибки у панорамних вікнах, здавалося, завібрували. Він схопився за понівечену руку, скорчившись у позі ембріона.
— Це тавро, — тихо, але так, щоб чув кожен у кімнаті, промовила Катя. Вона дивилася на нього без крихти жалю. — Ти любив розпускати руки? Тепер кожен рух нагадуватиме тобі про те, хто ти є насправді. Жлюгідний боягуз. Ти забрав у мене спокій, а я забираю твою ілюзію безкарності.
Вона випросталася і кинула келих на підлогу. Він розлетівся на сотні дрібних уламків, як і їхнє розкішне життя в цю саму хвилину. Вона не святкувала перемогу. Її обличчя виражало лише втому людини, яка щойно виконала брудну, але необхідну роботу.
Двоє інших — син судді апеляційного суду і синок заступника міністра — завмерли від жаху, забувши про власний біль у скручених суглобах. Вони дивилися на свого вожака, який скиглив на підлозі, і розуміли, що це кінець.
Тим часом син судді, худий і сіпаний хлопець, раптом зірвався на істерику.
— Ви не маєте права! Це незаконне позбавлення волі! Це стаття! Мій батько вас згноїть по тюрмах! — заверещав він і конвульсивно дістав свій розбитий iPhone, намагаючись зловити мережу.
Полковник Вороненко навіть не змінив виразу обличчя. Він зробив один короткий крок, перехопив руку крикуна, застосувавши жорстке поліцейське утримання, і натиснув на больову точку на зап’ясті. Телефон випав на підлогу. Хлопець завив, падаючи на коліна, абсолютно нездатний чинити бодай якийсь опір.
— Тепер вони готові слухати, — спокійно констатував Ворон, дивлячись на мене.
Я повільно підійшов до них.
— Слухай мене уважно, виродку, — мій голос звучав рівно, але від нього віяло могильним холодом. — Твій батько завтра буде зайнятий тим, щоб врятувати власну шкуру від антикорупційного бюро, а не твою нікчемну дупу.
Катя підійшла до сина судді. Вона підняла з підлоги його ж смартфон. Камера все ще працювала. Вона увімкнула запис і навела об’єктив на його перекошене від страху обличчя.
— Ти дуже любив знімати на відео чужий біль, — сказала вона з неприхованою відразою. — Ти насолоджувався цим. Тепер ти зніматимеш своє власне зізнання.
Хлопець затравлено кліпав очима, переводячи погляд з телефону на моїх суворих офіцерів.
— Ти розкажеш на камеру все, — продовжувала Катя. — Що ви робили сьогодні. Чим ви накачували дівчат. Усі схеми, всі імена, всі хабарі ваших татусів. І якщо ти забудеш хоча б одну деталь, мій дідусь залишить тебе наодинці з цими людьми. І повір мені, зламані пальці вашого дружка здадуться вам легкою розминкою.
У хлопця почалася істерика. Розуміючи, що допомоги не буде, і перед ним стоять люди, які не ведуть переговорів, він зламався. Він почав говорити швидко, захлинаючись соплями і сльозами. Він здавав усіх. Він розповідав про закриті нарковечірки, про дівчат, яким вони ламали психіку і яких потім залякували. Він називав суми хабарів, які їхні батьки заносили в кабінети, щоб зам’яти справи. Він вивертав назовні всю ту гнилу систему, яку вони роками будували навколо себе.
Майор Семенюк фіксував усе це не лише на смартфон мажора, але й на своє захищене спецобладнання, миттєво дублюючи файли на сервери нашого відомства. Цей матеріал коштував дорожче за будь-яке золото. Це був політичний і кримінальний вирок.
Коли із зізнаннями було покінчено, я обережно підійшов до Катрусі і поклав руки їй на плечі. Вона здригнулася, ніби прокидаючись від кошмару.
— Діду, — прошепотіла вона, дивлячись на мене знизу вгору. — Ми ж усе правильно зробили?
Я притиснув її до себе, відчуваючи, як шалено б’ється її серце.
— Так, рідна, — твердо відповів я. — Справедливість — це не завжди те, що написано на папері в корумпованому суді. Іноді справедливість доводиться брати у свої руки. Ти повелася як справжня дочка офіцера.