Але це був лише початок. Я знав, як працює ця система. Максимум через десять хвилин тут будуть їхні впливові батьки. Вони примчать рятувати своїх виродків, піднявши по тривозі всю приватну охорону, продажних копів та кишенькових адвокатів.
Вони ще не знали, з ким зіткнулися.
Я дістав свій захищений телефон і набрав прямий номер начальника Центру спецоперацій. Генерал Сергійчук відповів після першого гудка.
— Володю, — спокійно сказав я у слухавку. — Піднімай «Альфу». Блокуй весь квартал навколо готелю «Столичний Гранд». У нас тут ситуація «червоний код» — нейтралізація небезпечного угруповання та корупційної мережі. І підготуй камери у спецізоляторі СБУ. Нам знадобляться три одиночки для дуже поважних персон.
Я скинув виклик і звернувся до своїх хлопців.
— Офіцери, починаємо другу фазу операції. Сюди їдуть “папіки”. Наша задача — не просто втримати периметр. Наша задача — знищити їх морально, документально і безповоротно. Жодного кроку назад.
Полковник Вороненко хижо усміхнувся і перевірив зброю.
— Юрію Петровичу, давно ми не ганяли щурів такого калібру. Буде цікаво.
Я підійшов до панорамного вікна. Далеко внизу, на нічному Хрещатику, я побачив, як до центрального входу готелю з вереском гальм злітаються чорні «Ленд Крузери» та «Мерседеси» супроводу.
Справжня війна тільки починалася. І я був готовий іти до кінця.
Атмосфера в пентхаусі наелектризувалася до такої межі, що, здавалося, від найменшої іскри все навколо вибухне. Тридцять офіцерів Головного управління розвідки мовчазними, грізними тінями застигли вздовж стін. Вони контролювали кожен міліметр простору цієї розкішної кімнати, яка ще годину тому була елітним клубом для недоторканних, а тепер перетворилася на пастку, з якої не існувало виходу.
На паркеті, у центрі кімнати, все ще скиглили троє мажорів. Артур, притискаючи до грудей свою травмовану руку, більше не сипав погрозами. Його дружки лежали поруч у неприродних позах, боячись навіть голосно дихати, аби не привернути до себе увагу людей у цивільному, які випромінювали смертельну небезпеку.
Катруся мовчки сиділа в глибокому шкіряному кріслі. Мій накинутий їй на плечі піджак здавався надто великим, ховаючи її тендітну фігуру. Її погляд був спрямований кудись у порожнечу, і я розумів: процес її дорослішання, жорсткий і нещадний, завершився сьогодні вночі.
Я стояв біля величезного панорамного вікна і спостерігав, як унизу, біля парадного входу в «Столичний Гранд», розгортається справжня вакханалія. Сині та червоні мигалки відбивалися в мокрому після недавнього дощу асфальті. З чорних позашляховиків, мов таргани, вистрибували кремезні чоловіки в бронежилетах і тактичному спорядженні — особиста гвардія батьків цих виродків. Вони діяли нахабно і самовпевнено, розштовхуючи перехожих і персонал готелю. Вони звикли вирішувати проблеми грубою силою та пачками готівки. Але вони ще не усвідомлювали, що, піднявшись на п’ятий поверх, назавжди втратять свою владу.
Я спокійно дістав телефон і набрав номер начальника служби безпеки готелю. Це був мій колишній підлеглий, який кілька років тому пішов у відставку після поранення, і він досі був зобов’язаний мені життям.
— Сергію, — тихо, але владно промовив я у слухавку. — Слухай уважно. Блокуй усі ліфти на п’ятому поверсі. Перекрий сходи. Нікого не пускай нагору, крім трьох осіб — батьків цих цуценят. Їхню охорону затримай у холі будь-якими способами. Вмикай пожежну тривогу, блокуй турнікети, роби що хочеш, але спецназ не повинен піднятися.
— Прийняв, пане генерале. Зробимо в найкращому вигляді, — відрапортував Сергій без жодного зайвого запитання.
Вже за хвилину десь глибоко в надрах будівлі завила пронизлива сирена пожежної тривоги. Світло в коридорах кілька разів кліпнуло і перейшло в режим аварійного освітлення, заливаючи стіни тривожним червоним кольором.
Я обернувся до своїх хлопців.
— Офіцери, приготуватися до зустрічі гостей, — спокійно скомандував я.
Полковник Вороненко ледь помітно кивнув і характерним, сухим рухом перевірив наявність патрона в патроннику свого нагородного пістолета. Майор Семенюк, не відриваючись від екрана ноутбука, показав мені великий палець: копіювання всіх файлів, фінансових схем і відеозізнань із телефонів мажорів було успішно завершено. Компромат, здатний підірвати половину урядового кварталу, був у нас у кишені.
Подвійні дубові двері пентхауса розчахнулися з таким гуркотом, що обсипалася штукатурка. На порозі, захекані після швидкого підйому сходами, з’явилися троє чоловіків у дорогих італійських костюмах.
Першим увірвався батько Артура — Віктор Лавров, енергетичний барон, один із найвпливовіших олігархів країни, відомий своїми жорсткими, майже кримінальними методами ведення бізнесу. За ним, витираючи піт з червоного, одутлого обличчя, ввалився суддя апеляційного суду. Замикав цю процесію заступник профільного міністерства, який виглядав блідим і розгубленим.
Вони залетіли в кімнату, готові рвати і метати, впевнені у своїй абсолютній недоторканності. Але миттєво завмерли, наче натрапили на невидиму бетонну стіну. Картина, що відкрилася перед ними, зламала їхній шаблон. Тридцять офіцерів елітного спецпідрозділу з кам’яними обличчями стояли півколом навколо їхніх синів, які жалюгідно плазували по підлозі.
— Що за чортівня тут відбувається?! — заревів олігарх Лавров, намагаючись перекричати тишу. — Хто ви такі?! Ви хоч розумієте, на кого ви наїхали?! Я вас усіх під асфальт закатаю!
Він спробував зробити агресивний крок уперед, але тут же вперся грудьми в холодний ствол, який блискавично, без єдиного слова, виставив один із моїх капітанів. Лавров зблід.
Суддя схопився за серце і важко осів на пуф біля дверей, хапаючи ротом повітря. Чиновник з міністерства спробував заховатися за широку спину олігарха.
Я повільно вийшов з тіні кімнати, зупинившись за метр від Лаврова. Мої очі дивилися прямо в його душу.
— Я генерал-майор Юрій Гайдай, — мій голос звучав тихо, але від нього віяло невідворотністю. — І сьогодні, Вікторе, ти не будеш диктувати умови. Ти будеш їх слухати. Твій син і його дружки скоїли помилку, яка коштуватиме їм свободи. А вам — кар’єри, статусу і всього вашого статку.