Ці слова боляче вдарили Діану, але її обличчя залишилося непроникним. Вона повільно відклала виделку, витерла губи і, дивлячись прямо у вічі свекру, крижаним тоном відповіла:
— Я керую цією корпорацією, Олександре Сергійовичу. І цей факт не зміниться. Незалежно від того, що Артем — мій чоловік, а ви — його родина, головне крісло і право фінального підпису належать мені. Якщо вас не влаштовують умови роботи, ви завжди можете написати заяву за власним бажанням.
У їдальні запанувала мертва тиша. Діана перевела погляд на чоловіка. Артем напружився, але раптом поклав руку на плече батька, зупиняючи його гнівну тираду.
— Все нормально, тату, — м’яко сказав він, дивлячись на дружину. — Діана має рацію. Це її бізнес, і вона несе за нього відповідальність.
Тоді ці слова принесли їй неймовірне полегшення. Їй здалося, що Артем справді її розуміє.
Діана вела подвійне життя. Вдома вона знімала діловий костюм і перетворювалася на турботливу, ніжну жінку. Вона намагалася готувати його улюблені страви, створювати затишок, слухати про його день. Але переступаючи поріг офісу, вона знову одягала свою невидиму броню — ставала жорсткою та беземоційною керівницею, яка не пробачала помилок.
— Давай махнемо кудись на океан? — скиглив Артем, обіймаючи її за плечі, коли вона пізно ввечері сиділа за ноутбуком. — Скільки можна дихати цим київським смогом? Ти зациклилася на своїх звітах!
— Артеме, милий, я лише закрию угоду по новому житловому комплексу на Оболоні, — втомлено відповідала вона, потираючи очі. — І одразу полетимо, обіцяю.
— Мене не влаштовує така відповідь! — чоловік різко відходив від неї. — Нормальні люди вміють перемикатися. А я одружений із роботом. Мені потрібна жива дружина, а не банкомат із функцією жінки!
Вона ковтала образу і йшла на компроміси. Вони летіли у відпустку. Але поки Артем пив коктейлі біля басейну та насолоджувався життям, Діана ховалася в номері, щоб провести чергову Zoom-нараду і перевірити банківські виписки. Артем нагадував їй дорогого, породистого кота — красивого, вибагливого, за яким треба було доглядати і вирішувати всі його проблеми. Він так і не став її опорою. Його цілком влаштовувала роль пасивного споживача її ресурсів.
А потім у їхньому житті з’явилася Єва.
Донька народилася в період шаленого розширення компанії. Діана фізично не могла дозволити собі повноцінний декрет. Коли дівчинці виповнилося пів року, у квартирі з’явилася Віра Степанівна — досвідчена няня з медичною освітою. Діана до нестями любила доньку, її серце розривалося щоразу, коли вона зачиняла двері квартири, але вона знала: якщо вона випустить кермо з рук, конкуренти знищать компанію.
— Ти охороняєш своє директорське крісло так, ніби я збираюся його вкрасти! — одного разу вибухнув Артем. Того дня няня захворіла, і Діана попросила чоловіка побути з дитиною, поки вона поїде на підписання надважливого контракту. — Якби ми були нормальною сім’єю, ти б сиділа вдома з дитиною, як справжня мати! А я поїхав би підписувати папери. Але ж ні, тобі треба все контролювати!
— Артеме, це компанія мого батька, і я повинна… — спробувала пояснити вона.
— Твого батька вже давно немає серед живих, якщо ти раптом забула! — злісно і боляче вишкірився він. — А ти сидиш на своїх грошах, як собака на сіні! Я для тебе не чоловік, я просто нянька! Чому ти не можеш виписати на мене генеральну довіреність?! Чому я маю міняти підгузки, поки ти граєшся в бізнес-леді?! Тобі наплювати на власну дитину, аби тільки губи нафарбувати і поїхати в офіс!
Це був удар під дих. Артем бив у найболючіше місце — у її почуття провини перед донькою. Того дня вона залагодила конфлікт, але висновки зробила. Невдовзі в них з’явилася друга няня для підміни. Діана зрозуміла остаточно: вона ніколи не довірить Артему управління фінансами. Інтуїція кричала їй про небезпеку.
Особливо після того, як його батько спробував провести тіньову угоду за її спиною. Діана тоді влаштувала справжній рознос і пригрозила свекру звільненням з “вовчим білетом”. Артем кричав, що вона знущається з його родини, але Діана була непохитною: правила встановлює вона. Після того інциденту свекор майже перестав з нею спілкуватися.
Тому зараз, сидячи у цьому задушливому конференц-залі у Львові, Діана мріяла лише про одне — щоб лектор нарешті замовк, і вона могла поїхати на вокзал. Вона не була вдома майже два тижні. Попри всі конфлікти, вона сумувала за Артемом і хотіла зробити йому сюрприз: приїхати раніше і запропонувати народити другу дитину. Її здавалося, що це може врятувати їхній шлюб.
— Перепрошую, це місце вільне? — раптом пролунав глибокий, оксамитовий голос просто над її вухом.
Діана здригнулася і підняла очі. Поруч стояв високий, міцно збитий чоловік років тридцяти п’яти. У нього були широкі плечі, вольове підборіддя та злегка перебитий ніс, що надавало його обличчю характерного «бійцівського» шарму.
— Вибачте, що потривожив, — тихо промовив він, сідаючи поруч. — Застряг у львівських заторах, запізнився на найнуднішу частину. Але мені треба відмітитися у списках. Ви не проти?
Діана натягнула дежурну ввічливу посмішку, кивнула і знову подивилася на годинник. Незнайомець дістав зі шкіряного портфеля дорогий блокнот і масивну ручку. Його рухи були впевненими, а речі безпомилково видавали людину з хорошим статком і смаком.
— Слухайте, а якихось буклетів на вході не давали? — знову прошепотів він, нахилившись ближче.
Діана хотіла відповісти різко, бо не любила, коли порушують її особистий простір, але, зустрівшись із його теплим, трохи іронічним поглядом, несподівано для себе заспокоїлася.
— Буклети роздаватимуть після завершення. Якщо ми, звісно, доживемо до цього моменту, — ледь чутно зіронізувала вона.
Чоловік тихо розсміявся. Його звали Андрій. І вже за пів години Діана з подивом усвідомила, що вони перейшли на «ти» і пошепки обговорюють не лише недоліки спікера, а й тенденції ринку нерухомості.