— Мене просто в останній момент сюди делегували, — з винуватою усмішкою пояснив Андрій, уважно вивчаючи її профіль. — Вибач, якщо відволікаю своїми розмовами. Бачу, що ти наче на голках сидиш. Поспішаєш?
— Так, планую сьогодні ж повернутися до Києва, — підтвердила Діана, вкотре кинувши погляд на екран смартфона.
— До чоловіка? — його голос прозвучав спокійно, але в інтонації ледь помітно змінилася тональність.
— Так, до чоловіка, — твердо відповіла вона.
Діана помітила, як Андрій на мить відхилився на спинку стільця. Вона чудово вміла читати людей: цей сильний, впевнений у собі чоловік явно планував проявити ініціативу, можливо, запросити її на вечерю у Львові, але звістка про її заміжжя миттєво скоригувала його плани. Він поважав чужі кордони.
Лектор нарешті вимкнув мікрофон, і зала полегшено видихнула.
— Давай я підвезу тебе на вокзал. Навіщо чекати таксі під таким дощем? — швидко зорієнтувався Андрій, підводячись.
Діана хотіла відмовити, пославшись на корпоративну етику чи банальну обережність, але чомусь погодилася. Вже за десять хвилин вони спускалися ліфтом на підземний паркінг, де на них чекав масивний чорний позашляховик Андрія. Поки вони їхали мокрими львівськими вулицями, розмова лилася напрочуд легко. Виявилося, що Андрій теж був абсолютним трудоголіком. Вони обговорювали кризовий менеджмент, складнощі управління персоналом і навіть сміялися з однакових професійних жартів.
Діані здавалося, що вона знає цю людину роками. Попри сувору, майже військову статуру, Андрій випромінював неймовірну харизму і тепло.
Коли вони під’їхали до будівлі вокзалу, він миттєво дістав її невелику дорожню валізу з багажника. Глянувши на табло над центральним входом, він тепло усміхнувся:
— У тебе ще сорок хвилин до відправлення «Інтерсіті». Тут поруч, у провулку, є чудова стара кав’ярня. Мій давній товариш її тримає. Вип’ємо по філіжанці кави? Якщо ти, звісно, не проти компанії.
Вона вагалася. Внутрішній голос кричав, що не варто розтягувати це випадкове знайомство. Але стояти самій на холодному пероні теж не хотілося. Несподівано для себе Діана кивнула.
Вони сиділи за крихітним дерев’яним столиком, освітленим теплим світлом вінтажної лампи. Пили терпку львівську каву, говорили про якісь дрібниці, і Діана ловила себе на думці, що їй неймовірно затишно. Жодної напруги, жодної необхідності грати роль “залізної леді”.
Коли вона нарешті зайняла своє місце у вагоні першого класу, а потяг плавно рушив у нічну темряву, Діана ніяк не могла викинути Андрія з голови. Цей чоловік, по суті незнайомець, залишив по собі сильний, теплий слід. Вона відчула до нього дивну, ледь вловиму тягу. Але зусиллям волі вона змусила себе перемкнути думки на Артема.
Він — її сім’я. Її сьогодення. Вона згадала його ранкове повідомлення: «Сумую, коли ти вже повернешся?». Діана планувала зробити йому справжній сюрприз: з’явитися вранці, приготувати млинці і сказати, що згодна подумати про другу дитину. Вона щиро вірила, що новий малюк зможе заповнити ту порожнечу, яка останнім часом виникла між ними.
Вона вже почала дрімати під ритмічний, заколисуючий стукіт коліс, коли екран смартфона раптом засвітився.
«Як дорога? Влаштувалася зручно? У вагоні не холодно?»
Це було повідомлення від Андрія.
Діана завмерла. Артем ніколи не писав їй подібних речей. Він міг спитати, чи не забула вона оплатити рахунки за квартиру, або коли будуть дивіденди. Але ніколи не питав, чи їй тепло. Їй стало незручно від того, наскільки сильно її розчулила така проста, звичайна чоловіча турбота.
Пальці самі швидко набрали: «Все чудово, їду з комфортом. Дякую за каву».
Щойно повідомлення набуло статусу “прочитано”, Діана стиснула губи і натиснула кнопку “Заблокувати контакт”. Вона дружина. Вона збереже вірність своїй родині, і ніхто ніколи не дізнається, що сьогодні її серце на мить здригнулося. Мине тиждень, і вона забуде цього львівського знайомого.
Київ зустрів її свіжим ранковим туманом. Діана викликала таксі преміумкласу і вже за пів години під’їжджала до свого елітного житлового комплексу на Печерську.
Була лише сьома ранку. Артем точно ще спав. Вона хотіла розбудити його гарячим поцілунком, а потім побігти в дитячу до маленької Єви. Піднімаючись у безшумному ліфті, Діана глянула на своє відображення у дзеркальній панелі. Незважаючи на безсонну ніч, вона виглядала розкішно. Струнка, доглянута, з блиском в очах. Вона знову згадала погляд Андрія і тут же внутрішньо вишпетила себе за ці думки.
Діставши ключі, жінка безшумно відчинила масивні вхідні двері.
Передпокій зустрів її напівтемрявою. Але щось було не так. Повітря пахло чужими, нудотно-солодкими парфумами. Діана опустила погляд і завмерла. Біля її акуратно складеного взуття недбало валялися чужі жіночі туфлі. Яскраво-червоні, на вульгарно високій шпильці. Це точно не могло бути взуття Віри Степанівни — няня носила виключно ортопедичні туфлі.
Серце Діани пропустило удар. Думки ще не встигли скластися в логічний ланцюжок, як із спальні, прямо в коридор, вийшов Артем. На ньому були лише домашні штани. Побачивши дружину з валізою, він зблід так, наче побачив привида. Його очі забігали, як у загнаного щура.
— А… ти чому тут? — бовкнув він перше, що спало на його жалюгідний розум.
— Справді? Що я роблю тут, у своїй власній квартирі? — Діана відчула, як по венах розливається крижаний холод. Голос прозвучав тихо, але від нього віяло смертельною небезпекою.
— Я… я не це хотів сказати. Я просто… — Артем почав затинатися, інстинктивно задкуючи і намагаючись спиною затулити двері до їхньої подружньої спальні.
Але він не встиг. Двері з легким скрипом прочинилися, і на порозі з’явилася зовсім юна дівчина. Вона була загорнута в дорогий шовковий халат Діани. Її волосся було розпатлане, а на губах грала зухвала, переможна усмішка.
— Артемчику, кицю, — промуркотіла вона тоненьким, награним голосочком, — ти ж казав, що твоя мегера припхається тільки завтра ввечері.
Світ для Діани на мить зупинився. Її ідеально вибудувана реальність розлетілася на друзки просто тут, на порозі її власного дому.
— Артеме, — Діана зробила крок уперед, і чоловік інстинктивно втиснувся у стіну. — Май сміливість пояснити, що тут, у біса, відбувається?
Він щось невиразно промимрив, відводячи погляд. І раптом Діану пронизав тваринний, материнський жах. Вона згадала про доньку. Не роззуваючись, у своєму дорогому пальті, вона кинулася коридором до дитячої кімнати. Відчинила двері — порожньо. Манеж ідеально заправлений. Дитяче ліжечко пусте.
— Де моя дитина?! — вона розвернулася до чоловіка. Це вже був не голос бізнес-леді. Це був рик розлюченої левиці. — Відповідай негайно, де Єва?!
— Ой, Артемчику, а ти не попереджав, що твоя дружина така істеричка, — розтягуючи слова, втрутилася дівчина, ліниво спираючись на одвірок.
Артем мовчки дивився, як його стримана, завжди ідеальна Діана перетворюється на фурію. Він відкрив рота, щоб виправдатися, але його юна пасія вирішила, що настав її зірковий час:
— Ти що, досі не дійшла висновку? — нахабно кинула вона, дивлячись на Діану згори вниз. — У Артема тепер нове життя. Ми кохаємо одне одного. Він просто надто добрий, щоб сказати тобі правду в очі. Від тебе йому потрібні були лише твої ресурси і статус! Але тепер він мій. Тож давай, бери свою валізу і вимітайся звідси! Мені тут твоє старе барахло не потрібне!