У середу вранці я розплющила очі рівно о шостій. На якісь три жалюгідні, благословенні секунди мій мозок відмовився завантажувати вчорашні спогади, і я відчула свій звичний ранковий спокій. А потім реальність обрушилася на мене багатотонною бетонною плитою. Усе моє життя, мій затишок, мій шлюб — усе це було бездоганно вибудуваною ілюзією.
Олег зараз, певно, солодко потягується у своїй новій, пахнущій свіжим ремонтом орендованій квартирі на Печерську, обіймаючи молоду коханку, і подумки прораховує, як максимально вигідно і “без скандалів” кинути мене після різдвяних канікул. А я, за його блискучим планом, мала б зараз пити ранкову каву на терасі готелю з видом на Босфор. За всіма медичними і психологічними стандартами, мене мало б розчавити горе. Я мала б лежати під ковдрою, дивитися в стелю і захлинатися від сліз відчаю. Але замість сліз я відчувала неймовірну, кришталево чисту ясність розуму.
Я заварила собі подвійний еспресо і відкрила робочу пошту. Троє столичних адвокатів уже відповіли на мої нічні запити. Усі вони відчули запах великих грошей і були готові зустрітися зі мною вже цього тижня. А приймальня Ілони Гайдук — тієї самої «залізної леді» юриспруденції — повідомила, що в неї несподівано скасувалася тривала зустріч, і вона зможе прийняти мене в п’ятницю о п’ятнадцятій нуль-нуль. Ідеальний збіг обставин.
Я швидко підтвердила всі слоти. Віктор Савицький з адвокатського бюро «Савицький і партнери» — четвер, дев’ята ранку. Людмила Петрівна з авторитетної фірми «Юридичний Альянс» — четвер, перша година дня. І головний бос, Ілона Гайдук — у п’ятницю.
Тільки після цього я взяла в руки телефон і набрала повідомлення своєму благовірному: «Вибач, вчора настільки виснажилася на виставці, що просто відключилася, щойно дісталася ліжка в номері. Стамбул прекрасний, зустрічі з підрядниками дуже продуктивні. Теж страшенно сумую. Побачимося завтра ввечері, вилітаю по обіді».
Його відповідь прилетіла менш ніж за тридцять секунд. Очевидно, телефон завжди під рукою.
«Нічого страшного, моя бджілко», — написав мій чоловік. — «Дуже радий, що поїздка проходить успішно і бізнес росте. Не можу дочекатися, коли ти повернешся додому. Люблю тебе».
«Моя бджілко». Рівень його цинізму був настільки високим, що викликав у мене майже збочене професійне захоплення. Усю середу я провела вдома, не вилазячи з піжами. На щастя, у мене були заплановані лише три онлайн-зустрічі з клієнтами в Zoom, де я могла ввімкнути камеру по пояс, одягнувши піджак поверх домашньої футболки.
А в перервах між дзвінками я, наче студентка перед іспитом, ретельно вивчала Сімейний кодекс України. Я перечитувала форуми, гуглила судову практику Верховного Суду щодо поділу спільного сумісного майна подружжя. Я читала про те, що буває, коли один із партнерів таємно спускає сімейний бюджет на власні потреби.
І виявилося, що закон повністю на моєму боці! Згідно з нашими реаліями, майно ділиться навпіл. Але є магічна стаття 70 Сімейного кодексу. Вона містить один прекрасний нюанс: суд може відступити від принципу рівності часток, якщо хтось із подружжя витрачав майно на шкоду інтересам сім’ї. А утримання коханки, фінансування її розваг та купівля їй коштовних подарунків — це пряма, доведена шкода нашому сімейному бюджету. Українські судді вкрай негативно ставляться до таких “меценатів”.
Олег зробив усі можливі помилки, які тільки могла придумати людина з вищою освітою. Він використовував спільні кредитні кошти для свого роману. Він залишив гігантський, легко відстежуваний цифровий слід у банківських виписках. Він письмово зізнався у своїх намірах другові. До вечора середи моє досьє розрослося. Я зберегла ці дані і роздрукувала два фізичні примірники. Один поклала в елегантну шкіряну теку для візитів до адвокатів. Інший заховала в сейф у своєму офісі.
У четвер вранці я прокинулася о п’ятій. Перша консультація була призначена на дев’яту. Я одяглася так, ніби йшла захищати дисертацію або підписувати договір на мільйон: ідеально скроєний вугільно-чорний брючний костюм, білосніжна шовкова блуза, нитка справжніх перлів. Цей образ транслював чітке, недвозначне повідомлення: «Я — власниця великого бізнесу, зі мною треба рахуватися», а не «Я — нещасна зраджена дружина, яка шукає плече, щоб поплакати».
Офіс Віктора Савицького знаходився в одному з найдорожчих бізнес-центрів Печерська. За іронією долі, це було буквально за два квартали від того самого ЖК «Печерський Каскад», де Олег звив своє нове любовне гніздечко. Приміщення адвоката потопало в темному склі, хромі та мінімалізмі — усе кричало про дуже високі погодинні ставки.
Сам Віктор виявився чоловіком років п’ятдесяти, в костюмі ручної роботи і з пронизливим поглядом. Його завчена професійна усмішка виглядала так, ніби він тренував її перед дзеркалом роками.
— Пані Катерино, — почав він, жестом запрошуючи мене сісти в глибоке крісло. — Мої помічники передали, що у вас дуже делікатна і термінова ситуація.
— Делікатна — це ще дуже м’яко сказано, Вікторе, — відповіла я і спокійним, плавним жестом поклала на його ідеально чистий стіл свою об’ємну теку з компроматом.
Його брови злегка поповзли вгору, коли він відкрив першу сторінку. Потім вони піднялися ще вище. А під кінець документа, коли він дійшов до чека з Tiffany, вони взагалі загубилися десь під лінією росту волосся.
— Це… вражаюче детально, — констатував він, відкладаючи папери.
— Я власниця івент-агенції. Організація хаосу та увага до найменших деталей — це мій профіль і мій хліб, — сухо відповіла я.
— Воно й видно. Знаєте, за понад двадцять років практики в сімейному праві я бачив різне. Але ще ніколи не бачив справи, яка була б настільки бездоганно задокументована самим клієнтом ще до першої базової консультації. Для вас це просто джекпот. А от для вашого чоловіка… це катастрофа. З такими доказами ми легко обґрунтуємо відступ від рівних часток і змусимо його компенсувати всі ці витрати на іншу жінку. Судді цього не люблять. Він поверне вам ці гроші зі своєї половини майна.
Моєю наступною зупинкою була Людмила Петрівна з компанії «Юридичний Альянс». Її кабінет був скромнішим, але атмосфера там була набагато важчою, майже гнітючою. Людмила Петрівна — це мініатюрна жіночка за шістдесят, яка зовні скидається на добру вчительку молодших класів, але очі в неї дивилися на світ, як дула двох снайперських гвинтівок.
Вона проковтнула моє досьє з блискавичною швидкістю, роблячи якісь помітки олівцем. Дочитавши, вона зняла окуляри і подивилася мені прямо в очі.
— Скажіть чесно, Катерино. Ви хочете зробити йому боляче, чи ви хочете виграти?
— А хіба одне виключає інше? — примружилася я.
— Робити боляче — це емоції. Це приємно в моменті, можна влаштувати публічний скандал, але часто це невигідно фінансово, бо процеси затягуються на роки. Виграти — це означає забрати все, що належить вам, і вийти з цієї гри з гордо піднятою головою.
— Я хочу виграти, — твердо відповіла я, не кліпаючи. — Але якщо в процесі моєї абсолютної перемоги йому стане нестерпно боляче і його репутація похитнеться, я не буду заперечувати.
Людмила Петрівна хижо всміхнулася. Її усмішка трохи лякала.
— Чудова відповідь. Ви мені подобаєтеся. Такі чоловіки, як ваш, — успішні, розпещені увагою лікарі з синдромом Бога — свято вірять, що вони найрозумніші в будь-якій кімнаті. Через це вони завжди, без винятків, роблять дурні помилки. І ви ці помилки блискуче задокументували.
Близько другої години дня я мала зробити ще один життєво важливий крок: відвідати банк. Я зайшла у відділення «Преміум Капітал Банку», де ми обслуговувалися як VIP-клієнти багато років. До мене одразу вийшла Оксана, наша незмінна персональна менеджерка.
— Пані Катерино, раді бачити вас! Чим можу допомогти сьогодні? Каву, чай?
— Оксано, ні, дякую. Мені треба терміново, без зайвого шуму переглянути структуру всіх наших сімейних рахунків. Мене серйозно турбує фінансова безпека.
Наступні сорок п’ять хвилин я допитувала її про ліміти, правила зняття великих сум готівки та можливості екстреного блокування карток. Виявилося, що реального, миттєвого захисту від того, що один із партнерів просто зніме всі спільні гроші в нуль, юридично не існує. Олег теоретично міг обнулити наші заощадження хоч завтра вранці.
— Ваша фінансова безпека — це пріоритет, — сказала Оксана, дивлячись на мене з розумінням жінки, яка бачила розпад десятків багатих родин. — Найбезпечніший варіант — відкрити окремий рахунок виключно на ваше ім’я.
Я не стала переказувати спільні гроші прямо зараз. Будь-який різкий рух одразу викликав би в Олега підозри, йому б прийшло сповіщення. Але я зробила інше, набагато мудріше. Я відкрила новий, абсолютно чистий корпоративний рахунок для своєї агенції «Естетика подій», оформлений виключно на мене, і перевела всі свої майбутні робочі контракти туди. Рахунок, про існування якого Олег Захарчук ніколи в житті не дізнається.
О 15:45, згідно з моєю ретельно продуманою фейковою легендою, мій літак зі Стамбула мав приземлитися на злітну смугу “Борисполя”.
Я сіла в авто, виїхала на Бориспільську трасу, проїхала кілька кілометрів, стала на узбіччі біля лісосмуги й о 16:15 відправила чоловіку повідомлення.
«Щойно сіли. Чекаю на багаж і одразу викликаю таксі додому. Ледве на ногах тримаюся!»
«Супер, сонечко», — відписав він. — «Я вже виїхав із клініки, буду вдома біля шостої. Хочеш, замовлю якусь смачну вечерю, щоб ти не готувала?»
«Було б просто чудово».
«Паназійська кухня зі “Східної Перлини”, як ти любиш?»
«Ідеально. Цілую».
Тільки подивіться на нас! Бездоганна, любляча пара, яка з турботою планує спільну сімейну вечерю після розлуки. Це виглядало б неймовірно мило і зворушливо, якби не було такою гнилою, жалюгідною фальшивкою.
Я розвернулася через суцільну і поїхала додому, імітуючи дорогу з аеропорту. Я запаркувалася біля нашого будинку в “Лісовій Симфонії” о 17:20. Завтра, у п’ятницю, о п’ятнадцятій годині на мене чекає головна юридична баталія — зустріч із тією самою Ілоною Гайдук. А рівно за місяць, у середині грудня, відбудеться той самий масштабний благодійний гала-вечір його клініки. Олег розпланував своє життя так ідеально.
Що ж, Олеже, у мене для тебе дуже погані новини. Я режисер кращий за тебе.