Вона методично, крапля за краплею, вигризала мені мозок. Вона щодня, майстерно і жорстоко тиснула на моє почуття провини, била по найболючішому — по моїй чоловічій гідності, граючи на патріотизмі та обов’язку. Вона робила це методично і холоднокровно доти, доки одного сірого ранку я просто мовчки не зібрав військовий рюкзак, не поцілував її в холодну щоку і не пішов у військкомат добровольцем. І навіть тоді, на прощання, в її очах я не побачив страху за моє життя. Я побачив там дивне, майже хиже задоволення від того, що вона домоглася свого.
Я відігнав ці важкі спогади, тихо натиснув на ковану клямку хвіртки і зайшов на ідеально вибрукуване подвір’я нашого котеджу. Вхідні двері будинку ніколи не замикалися вдень, особливо зараз. Уся численна родина моєї дружини — її батьки та вічно безробітний, розпещений брат — перебралися до мого будинку під приводом «спільної безпеки та жорсткої економії», щойно мій підрозділ поїхав на бойове злагодження.
З просторої, залитої весняним сонцем кухні з дорогою мармуровою стільницею долинали неймовірні, густі аромати запеченого з розмарином і часником м’яса. Крізь прочинене вікно було чути приглушені, дуже жваві та веселі голоси моїх родичів. Вони активно готувалися до свята, брязкали кришталем і дорогими тарілками. Життя вирувало.
Діана якраз вийшла з кухні в широкий світлий коридор, зосереджено витираючи ідеальний манікюр кухонним рушником. Вона була одягнена в розкішну, брендову домашню шовкову сукню смарагдового кольору, яка підкреслювала її фігуру. Її волосся було ідеально вкладене волосок до волоска. Така ж нереально вродлива, доглянута і крижана, як і в день нашого весілля. Мій подих миттєво перехопило від ніжності, серце забилося швидше. Я вже набрав у груди повітря, широко посміхнувся і приготувався радісно привітатися.
Вона підняла свої красиві очі, побачила мене на порозі. Побачила свого чоловіка у вицвілій піксельній формі, з важким рюкзаком за плечима і великоднім кошиком у руках. І раптом завмерла.
Вона завмерла так різко і неприродно, ніби з усього розмаху врізалася у невидиму, товсту бетонну стіну. Рушник повільно вислизнув з її пальців і безшумно впав на паркет.
— Христос Воскрес, кохана! Я вдома! — з найщирішою, найтеплішою усмішкою, на яку тільки був здатний, вигукнув я. Я зробив широкий крок назустріч, подумки вже розкриваючи обійми, щоб притиснути її до себе, вдихнути запах її парфумів.
Але замість того, щоб кинутися до мене, вона інстинктивно, з якимось диким, тваринним, абсолютно непідробним жахом відсахнулася назад. Її вродливе, рум’яне обличчя зблідло так раптово, що тонка шкіра миттєво здалася восковою, мертвою. Пальці Діани судомно, до різкого побіління кісточок, вчепилися в дерев’яний одвірок, ніби земля раптом пішла з-під її ніг і вона відчайдушно шукала опори, щоб не впасти на коліна.
На мій гучний, басовитий голос із кухні, ледь не збиваючи одне одного, миттю вискочили тесть і теща — Віктор Степанович та Надія Миколаївна. За ними, похмуро і насторожено визираючи з-за батькового плеча, з’явився рідний брат Діани, мій тридцятирічний шурин Денис — вічний ледар, невдаха і мамин синок.
Обличчя всієї цієї “люблячої” сімейки за одну мікросекунду стали білішими за медичний халат. У просторому коридорі мого власного дому запанувала така густа, в’язка, отруйна тиша, що я чітко чув, як монотонно гуде компресор дорогого холодильника на кухні і як крапає вода з крана.
Я розгублено, кліпаючи очима, переводив погляд з одного завмерлого обличчя на інше. Я незграбно тримав той нещасний святковий кошик і абсолютно не розумів, що, в біса, відбувається. Чому вони дивляться на мене не як на захисника, не як на рідну людину, а як на повсталого з могили мерця? Де та бурхлива радість, де обійми, де сльози щастя, які я малював у своїй виснаженій уяві холодними ночами на чергуваннях під канонаду?
І саме в цю фатальну, переломну секунду, коли час ніби зупинився, замість традиційного великоднього вітання, з вуст моєї законної, коханої дружини злетіло те, що назавжди, безповоротно розкололо моє життя навпіл і спалило всі мости.
— Ти що… ВИЖИВ?! — хрипко, ледь чутно, наче задихаючись від диму, вичавила з себе Діана.
У її зривистому, здавленому голосі не було ані найменшої краплі шоку від приємної несподіванки. Там був лише чистий, концентрований, крижаний жах. І… неймовірно глибоке, гірке, майже трагічне розчарування.
Моя сильна рука, яка звикла тримати зброю і знешкоджувати міни, здригнулася, ледь не впустивши кошик на кахельну плитку. Я повільно, ніби у сповільненій кінозйомці, опустив його на дубову тумбочку біля великого дзеркала. Мозок, натренований на миттєвий аналіз загроз, запрацював із шаленою швидкістю.
Ясно як Божий день, без жодних ілюзій, я побачив у їхніх широких, наляканих очах усю страшну, чорну правду. Вони зовсім не чекали на мене з війни. Вони не молилися за моє здоров’я. Вони чекали на офіційне повідомлення з військкомату і моє свідоцтво про смерть.
Діана випхала мене на фронт не через якийсь високий патріотизм, не через бажання пишатися чоловіком-героєм перед подругами. Усе було значно прозаїчніше, брудніше і страшніше. Вона просто геніально і холоднокровно розрахувала, що професія військового сапера на найгарячішому напрямку — це майже гарантований квиток в один кінець. Вона методично, місяцями планувала стати молодою, трагічною, але дуже багатою вдовою.
Вона хотіла абсолютно одноосібно успадкувати цей дорогий котедж у престижному передмісті, забрати всі мої заощадження з банківських рахунків і, найголовніше, — безперешкодно отримати ті колосальні п’ятнадцять мільйонів гривень державної компенсаційної виплати за загиблого військовослужбовця, про які так багато і часто говорили в усіх новинах. Вона проміняла моє життя на чек від держави.
Усі четверо родичів раптом ніби оговталися від першого шокового паралічу і помітно напружилися. Вони дивилися на мене в мовчазному, напруженому очікуванні моїх пояснень. Їхні погляди більше не були переляканими — вони стали відверто хижими, оцінюючими, наче вони розглядали бракований товар.