Щоб остаточно змусити їх панікувати і робити фатальні, незворотні помилки, мені потрібен був потужний психологічний детонатор. Наступного ранку, коли зимове сонце ледь пробивалося крізь густі сірі хмари, я застосував свій новий, безпрограшний план — “фальшивий заповіт”.
У своєму військовому рюкзаку, серед тактичного спорядження, я дуже акуратно залишив свіжороздрукований документ. Я поклав його так, щоб краєчок білого паперу з офіційним шрифтом приманливо визирав назовні. Це була надзвичайно детальна, юридично грамотно складена чернетка мого заповіту. Згідно з її текстом, абсолютно все моє майно, включно з цим елітним котеджем у «Лісовій Перлині», банківськими рахунками та всіма майбутніми державними компенсаціями, мало перейти на рахунки відомого фонду підтримки ветеранів «Броня Нації». Дружині та її хижій родині в цьому документі не залишалося жодної копійки.
Я чудово знав, що теща Галина Петрівна має бридку, невикорінну звичку нишпорити по моїх речах, щойно я відвертаюся. І я не помилився у своїх розрахунках. Поки я сидів на заскленій зимовій терасі, закутавшись у теплий плед і вдаючи, що міцно дрімаю під дією ліків, у будинку вибухнула справжня емоційна бомба.
Я чітко чув, як Галина Петрівна, задихаючись від паніки, покликала всіх на кухню. Крізь прочинені двері до мене долинали уривки їхньої грандіозної, істеричної сварки.
— Ви бачили це?! Ви взагалі читали цей папірець?! Цей йолоп хоче все віддати якимось благодійникам! — не своїм голосом верещала теща, гучно шурхотячи аркушами моєї чернетки. — Якщо він добереться до нотаріуса і поставить свій підпис, ми всі залишимося на засніженій вулиці з голим задом! Усі наші мрії про нове життя підуть прахом!
— Ти ж казала, що все під абсолютним контролем! — несамовито гарчав на доньку Михайло Іванович, втративши будь-який натяк на солідність. — Я вже вчора підписав папери з тими кредиторами! Я взяв під його виплати шалені гроші в серйозних людей! Лічильник увімкнувся, відсотки капають щодня! Якщо готівки не буде, вони зі мною церемонитися не стануть, і з вами всіма також!
Токсична атмосфера в їхній родині миттєво перетворила їх на банку з агресивними павуками. Вони почали нещадно гризтися між собою. Валерія ридала від безсилої злості, Артур поливав батька брудом через той тіньовий борг. Вони опинилися в глухому куті, який самі ж і побудували.
— Заткніться всі! Ми не можемо чекати ні вісім місяців, ні навіть тижня, — пролунав раптом крижаний, позбавлений будь-яких емоцій голос Лєри. Цей тон змусив усіх миттєво замовкнути. — Якщо він встигне підписати цей папір, нам кінець. Треба щось вирішувати. Кардинально і негайно. Немає людини — немає проблеми із заповітом.
Петля їхньої власної жадібності намертво затягнулася на їхніх шиях. Вони були готові перетнути останню межу.
Наступний ранок видався напрочуд похмурим. Надія Петрівна зробила те, чого ніколи не робила за всі роки нашого шлюбу. Вона прокинулася вдосвіта, власноруч зварила мені каву і принесла гарячу порцелянову чашку на таці просто до мого ліжка.
Її зморшкуваті пальці, що стискали блюдечко, дрібно і неприродно тремтіли. Очі жінки нервово бігали по кімнаті, уникаючи мого погляду.
— Випий, Назарчику. Я зварила спеціально для тебе, щоб ти мав сили, — медовим, але зірваним голосом промуркотіла вона. Поставивши напій на тумбочку, теща дуже швидко вийшла, залишивши двері ледь прочиненими.
Я підніс чашку до обличчя і втягнув повітря. Напій мав ледь вловимий, їдкий синтетичний запах аптеки. Я миттєво зрозумів, що відбувається. Кримінальні кредитори дихали тестю в потилицю, і вони вирішили більше не чекати. Вони вирішили штучно прискорити зупинку мого «хворого» серця величезною дозою заспокійливих препаратів.
Я голосно, демонстративно сьорбнув, ідеально вдавши, що роблю великий ковток. Щойно тінь тещі зникла за дверима, я блискавично метнувся до ванної кімнати. Я вилив темну рідину в раковину. На дні дорогої чашки залишився густий, білястий крейдяний осад від розтертих на порошок пігулок. Це була забійна доза важких неліцензійних транквілізаторів.
Мої руки діяли абсолютно механічно, як під час знешкодження мін. Я дістав смартфон, увімкнув макрозйомку і зробив кілька чітких фотографій осаду. Потім акуратно зібрав усі залишки білої речовини в маленький прозорий пакетик із зіп-замком. Цей беззаперечний доказ я сховав у внутрішній кишені. Моя “родина” щойно власноруч розпочала процес усунення перешкоди.
Дочекавшись, поки всі розійдуться, я непомітно вийшов на засніжене заднє подвір’я. Сховавшись за густими ялинами, я набрав номер свого найближчого бойового побратима Максима на псевдо “Скіф”. Щойно я пошепки промовив, що потребую життєво необхідної допомоги, його голос миттю став твердим, наче криця.