— Може, я й справді не потрібна жодному чоловікові, пані Галино. Але я вмію любити дітей, — тихо сказала Руслана.
Власниця дешевої квартири на столичній Троєщині стояла в дверях, схрестивши руки на грудях. Її погляд був колючим і безапеляційним.
— Усі нормальні дівчата твого віку вже давно влаштували своє життя, Русю, — пирхнула жінка, оглядаючи фігуру дівчини. — Вийшли заміж. Знайшли надійних чоловіків. А ти що? Скажеш, що така, як ти, дійсно нікому не потрібна?
Руслана завмерла. Рушник, яким вона витирала вимиту чашку, так і залишився в її руках. Ці слова вдарили її під дих, наче справжній фізичний ляпас.
Але найгіршим було те, що вона вже чула їх раніше. Рівно два роки тому. На галасливому пероні столичного вокзалу.
Тоді вона проїхала пів країни, щоб зустрітися з чоловіком, з яким місяцями листувалася в мережі. Він обіцяв їй казку, а натомість просто розсміявся, побачивши її наживо.
Він навіть не доторкнувся до її валізи. Не запитав, як вона доїхала.
Він просто окинув її презирливим поглядом і кинув: «Ти зовсім не така, як на фото. Вибач, але такі пишні форми — це не моє. Такі, як ти, нормальним чоловікам не потрібні».
Того ж дня Руслана купила квиток на найближчий потяг і поїхала додому. Але те жорстоке речення назавжди оселилося в її голові, отруюючи кожну думку і вбиваючи самооцінку.
І ось тепер пані Галина чекала на відповідь, зверхньо піднявши брову.
— Ні, — повільно відповіла Руслана, відкладаючи рушник. — Напевно, ви маєте рацію. Я справді не потрібна жодному чоловікові.
Жінка самовдоволено посміхнулася, почувши підтвердження своєї правоти.
— Тоді тобі краще швидше шукати нову роботу і житло. Я продаю цю квартиру, маєш з’їхати до кінця тижня.
Того вечора Руслана залишилася сама на крихітній кухні. У її гаманці лежала остання тисяча гривень. Вона не мала куди йти, не мала до кого звернутися за допомогою.
Від безвиході вона бездумно гортала стрічку у Facebook, аж раптом її погляд зачепився за допис у місцевій групі «Робота та життя на Київщині». Це було навіть не оголошення, а справжній крик душі.
Текст був написаний плутано, без зайвих прикрас: «Вдівець. Троє дітей. Еко-ферма гине, сам не справляюся. Шукаю помічницю по господарству та няню. Плачу мало, але даю дах над головою і харчування. Благаю про допомогу».
Руслана перечитувала ці рядки знову і знову. Тієї ж ночі вона зібрала свою єдину валізу і написала автору допису коротке повідомлення. Наступного ранку вона витратила останні гроші на квиток до селища Яблунівка.
Старенький міжміський автобус прибув на місцеву автостанцію пізно ввечері в п’ятницю. Руслана вийшла на асфальт, тримаючи в руках свою потерту сумку, і невпевнено озирнулася.
Вона була не єдиною, хто відгукнувся на оголошення. На зупинці вже стояли чотири молоді жінки. Вони були доглянуті, впевнені в собі, з яскравим макіяжем, і відверто насміхалися з «відчайдушного фермера», який шукав безкоштовну робочу силу.
Чоловік стояв трохи віддалік, біля старенького, припорошеного пилом пікапа. Високий, плечистий, у затертій робочій куртці. Його обличчя ховалося в тіні козирка кепки, але навіть так було видно глибоку, виснажливу втому.
За його спиною ховалися троє дітей. Вони були надто худими, надто блідими і лякаюче тихими.
Жінки підійшли до нього з таким виглядом, ніби робили йому неймовірну послугу. Першою заговорила ефектна блондинка з червоними губами.
— То які умови, пане Ярославе? — спитала вона з легкою зверхністю.
— Проживання, харчування і три тисячі гривень на місяць, — хрипко відповів чоловік.
Блондинка дзвінко розсміялася.
— Три тисячі? За трьох дітей і ферму? Та мені мінімум п’ятнадцять треба! І окрему кімнату з надійним замком. А ще — стабільні вихідні.
— І гроші на новий одяг, — підтакнула інша дівчина, гидливо оглядаючи брудний асфальт. — На такій роботі я швидко зіпсую свій манікюр і речі.
Третя претендентка зміряла дітей холодним поглядом.
— Вони хоч слухняні? Я не збираюся терпіти крики і виховувати чужих дикунів.
Щелепа Ярослава напружилася. Його голос став глухим і рівним:
— Вони проживають горе. Їхня мама померла чотири місяці тому.
— Це, звісно, дуже сумно, — байдуже кинула блондинка, поправляючи волосся. — Але ваші умови — це просто сміх. Шукайте дурних деінде. Бувайте.
Вони розвернулися і пішли геть, знову жваво обговорюючи свої справи. Ярослав залишився стояти біля машини. Здавалося, ця відмова останніми краплями випила з нього залишки сил.
Найменша дівчинка, маля років трьох із темними кісками, тихо плакала, ховаючись за батькову ногу. Жодного звуку, лише безперервні сльози, що котилися по блідих щоках.
У цей момент серце Руслани стиснулося так сильно, що їй забракло повітря. Вона зробила крок уперед раніше, ніж встигла подумати про наслідки.
Остання з дівчат, рудоволоса, яка ще не встигла відійти, обернулася і побачила її. Її очі розширилися від подиву.
— А ти куди лізеш? — пирхнула вона, оглядаючи просте пальто Руслани.
Руслана проігнорувала її. Вона підійшла прямо до Ярослава Гайдая.
— Пане Ярославе, я Руслана Бойко. Я писала вам вчора ввечері, — її голос ледь помітно тремтів.
Чоловік підняв голову і подивився на неї. Він оцінив її пишну фігуру, простий одяг без натяку на бренд, втомлені руки, що міцно стискали ручку сумки.
Вона завмерла, чекаючи на знайомий вираз обличчя. Чекаючи на розчарування. На відмову. На жорстокий сміх.
Але його не було. Ярослав дивився на неї з глибоким, німим запитанням.
Тим часом рудоволоса дівчина розреготалася.
— Ой, ну це вже взагалі цирк! Ти серйозно думаєш, що ти йому потрібна? Ти на себе в дзеркало дивилася, пампушко?
Обличчя Руслани запалало. Старий, липкий сором піднявся зсередини, перехоплюючи подих і змушуючи очі пекти від сліз.
Але вона змусила себе не відводити погляду від Ярослава. Змусила себе вимовити вголос ту жахливу правду, яку їй втовкмачили в голову.
— Я знаю, що такі, як я, не потрібні чоловікам, — сказала вона, і її голос зламався від хвилювання. — Я це знаю. Я засвоїла цей урок дуже давно.
На зупинці запанувала мертва тиша. Навіть рудоволоса нахаба перестала сміятися і здивовано кліпала очима.
Руслана перевела погляд з чоловіка на трьох дітей. На маленьку дівчинку з мокрими від сліз щоками. На хлопчика, який з усієї сили стискав руку сестрички. На старшу дівчинку, яка так відчайдушно намагалася здаватися дорослою і хороброю…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇