— Але я можу любити ваших дітей, — сказала Руслана, і цього разу її голос зазвучав твердо і впевнено. — Я можу про них подбати. Я можу зробити так, щоб вони знову відчули себе в безпеці.
Вона зробила глибокий вдих.
— Я можу стати для них тим, кого вони потребують. Навіть якщо я сама нікому не потрібна.
Ярослав дивився на неї не кліпаючи. Ця мить здавалася нескінченною, натягнутою, як струна, що ось-ось лусне.
А потім він поставив лише одне запитання. Його голос був тихим, але твердим:
— Ви залишитесь?
У Руслани перехопило подих. Вона ледь помітно кивнула.
— Так, — прошепотіла вона. — Я залишусь.
Ярослав коротко кивнув у відповідь. Він обернувся до своєї наймолодшої доньки, обережно підхопив її на руки і, не кажучи ні слова, передав Руслані.
Дівчинка виявилася легкою, мов пір’їнка. Вона вся тремтіла, наче від холоду.
Руслана обережно притиснула її до себе: однією рукою підтримувала крихку спинку, а іншою ніжно притримувала голівку.
Мала миттєво сховала обличчя на плечі Руслани і розплакалася. Це були справжні, глибокі, надривні ридання, які, здавалося, дитина стримувала всі ці довгі чотири місяці.
— Це Даринка, — тихо сказав Ярослав, спостерігаючи, як жінка заколисує його дитину. — Їй три роки. Це — Софійка, їй вісім. А це Матвійко, йому п’ять.
Руслана подивилася на кожну дитину, намагаючись запам’ятати кожну рисочку їхніх облич.
Софійка дивилася на неї насторожено, з явною недовірою. Матвійко все ще тримався за руку старшої сестри, переступаючи з ноги на ногу.
— Привіт, — м’яко сказала Руслана, заколисуючи Даринку. — Я тьотя Руся.
Рудоволоса дівчина на зупинці видала зневажливий звук, різко розвернулася і покрокувала геть.
Ярослав мовчки підняв з асфальту стару сумку Руслани і кивнув у бік пікапа.
— До хутора їхати близько години. Діти нічого не їли із самого ранку. Нам час додому.
Блок 2
Руслана обережно всілася на заднє сидіння старенького пікапа, намагаючись не потривожити Даринку, яка від утоми та сліз миттєво заснула на її руках. Матвійко і Софійка мовчки залізли слідом, забившись у протилежний куток салону. Всю дорогу до хутора вони їхали в густій, важкій тиші, яку порушувало лише гудіння мотора та шурхіт шин по гравійній дорозі.
Коли вони звернули з головної траси і проїхали лісосмугу, сонце вже майже торкнулося горизонту, заливаючи небо над Київщиною тривожним багрянцем. На пагорбі здався дім Ярослава. Здалеку садиба виглядала міцною і добротною: великий цегляний будинок, просторе подвір’я, солідний дерев’яний хлів. Але щойно пікап під’їхав ближче, Руслана побачила справжню картину.
Веранда була завалена стосами непраного одягу. Колись доглянуті грядки з городиною поросли густим бур’яном, серед якого ледь виднілися зів’ялі кущі помідорів. По двору безладно блукали кури, розгрібаючи розкидані дитячі іграшки та забутий інвентар. Це місце не просто занепадало. Воно повільно помирало разом зі своїм господарем.
Ярослав заглушив двигун і важко зітхнув, не дивлячись на Руслану.
— Тут… не дуже затишно, — його голос звучав глухо. — Я зовсім не маю часу займатися господарством. Тільки й встигаю, що годувати худобу.
— Це не безлад, пане Ярославе, — тихо відповіла Руслана, обережно перехоплюючи сплячу Даринку. — Це горе. Воно завжди забирає всі сили.
Чоловік різко повернув до неї голову. У його погляді щось ледь помітно здригнулося — суміш подиву і якоїсь відчайдушної вдячності за те, що його зрозуміли без зайвих виправдань.
Всередині будинок зустрів їх хаосом. У раковині височіла гора брудного посуду, на столах липнули плями від розлитого чаю, а в повітрі стояв запах пилу та занедбаності. Дитячі речі, книжки та якісь дрібниці були розкидані по всій вітальні. Проте сам дім мав хорошу основу: міцна дерев’яна підлога, великі світлі вікна, гарна кахельна піч-камін посеред кімнати. Тут міг би жити затишок, якби його не витіснила смерть.
Ярослав провів Руслану через кухню до невеликої кімнати, що, швидше за все, колись слугувала коморою або літньою спальнею для гостей. Там стояло просте ліжко, стара шафа та невелика тумбочка.
— Тут є засувка. Зсередини, — сказав він, незграбно переминаючись з ноги на ногу. — Можете зачинятися на ніч.
— Дякую, — Руслана поклала свою стару сумку на стілець.
Коли Ярослав вийшов, щоб роздягнути молодших дітей, у дверях безшумно з’явилася Софійка. Вісім років, тоненька, як очеретина, з серйозними материними очима і впертим батьковим підборіддям. Вона схрестила руки на грудях, спостерігаючи за тим, як Руслана оглядає свою нову кімнату.
— Ви тут не затримаєтесь, — рівним, абсолютно позбавленим дитячої безпосередності голосом сказала дівчинка. — Всі врешті-решт їдуть.
Руслана зупинилася. Вона повільно опустилася на коліна, щоб їхні очі були на одному рівні, і м’яко усміхнулася.
— Я не всі, Софійко.
Дівчинка криво, по-дорослому посміхнулася.
— Попередня няня теж так казала.
— І багато їх було? — обережно запитала Руслана.
— П’ять. З того часу, як не стало мами. П’ять жінок за чотири місяці.