Валентина Вікторівна розмовляла з дітьми у вітальні. Руслана та Ярослав стояли в коридорі, прислухаючись до кожного звуку. Софійка трималася стійко. На провокативні запитання на кшталт: «Чи заходить ця жінка до спальні вашого тата?» вона впевнено відповідала: «Ні, вона має свою кімнату із замком, а ви ставите дурні запитання».
Матвійко був розгубленим і відповідав дуже тихо, лякаючись суворого тону чужої тітки. Але коли черга дійшла до маленької Даринки, дівчинка просто розплакалася. Чужа жінка, різкий голос, незрозумілі запитання — все це спровокувало паніку. Мала простягала рученята в бік коридору і кликала: «Мамо Русю, забери мене!».
Серце Руслани розривалося на шматки, але вона не мала права зайти до кімнати. Ярослав стояв поруч, зціпивши зуби так, що на вилицях грали жовна, до болю стискаючи кулаки від власного безсилля.
Нарешті перевірка закінчилася. Чиновниця оглянула чисту кухню, повний холодильник і акуратно застелені дитячі ліжка.
— Фізично діти доглянуті, тут претензій немає, — констатувала вона, роблячи записи в бланку. — Але моральна ситуація залишається неприйнятною для громади.
— І що це означає? — глухо запитав Ярослав.
— Це означає, що пані Бойко має сорок вісім годин, щоб покинути ваш будинок. Якщо під час повторного візиту вона буде тут, я почну процедуру тимчасового вилучення дітей. Їх переведуть до центру соціально-психологічної реабілітації, поки суд не вирішить питання опіки.
Земля попливла з-під ніг Руслани. Вона схопилася за одвірок, щоб не впасти.
— Ви не маєте права цього робити! — Ярослав загрозливо насунувся на жінку. — Це моя сім’я!
— Маю право, пане Гайдай. Сигнал надійшов від шанованих членів громади, зокрема від вашого старости. Це офіційна процедура.
— Тоді я одружуся з нею! — випалив Ярослав. — Хоч сьогодні.
Чиновниця похитала головою з легкою іронією.
— Занадто пізно. Факт неналежного спільного проживання зафіксовано. Навіть швидкий шлюб зараз виглядатиме як спроба обдурити органи опіки. Сорок вісім годин, пані Бойко. На все добре.
Вони поїхали, залишивши після себе мертву тишу. Софійка вибігла з кімнати і міцно обхопила Руслану за талію.
— Ви не поїдете! Ви ж обіцяли! — кричала дівчинка крізь сльози.
Той вечір став найчорнішим у їхньому житті. Коли діти заснули, Руслана дістала свою стару дорожню сумку і почала складати речі. Ярослав знайшов її в кімнаті. Він стояв у дверях, дивлячись на її згорблену спину.
— Що ти робиш? — його голос дрижав.
— Рятую ваших дітей.
— Тим, що кидаєш їх?
— Тим, що не дозволяю забрати їх до дитбудинку! — вона різко обернулася, і по її щоках покотилися гарячі сльози. — Якщо я поїду, у них не буде жодних підстав чіпати вашу сім’ю.
Ярослав перетнув кімнату двома кроками і перехопив її руки.
— А якщо ти залишишся, ми будемо боротися. Ми наймемо адвокатів, ми підемо в суд…
— І якщо ми програємо? — Руслана подивилася в його очі. — Ваші діти опиняться в казенних стінах через мій егоїзм. Ви найдобріша людина з усіх, кого я зустрічала. Дозвольте мені зробити цю єдину правильну річ.
Вона спробувала вирвати руки, але він тримав міцно.
— Я кохаю тебе, — сказав Ярослав. Слова прозвучали різко, відчайдушно, ніби він сам щойно це усвідомив. — Я не знаю, в який саме момент це сталося, але я кохаю тебе. І мої діти люблять тебе. Ти більше не просто помічниця. Ти наша.
Руслана задихнулася від цих слів. Її сльози полилися з новою силою.
— Саме тому я маю піти. Бо я теж вас люблю. Усіх вас. Занадто сильно, щоб дозволити вам втратити одне одного.
Вона м’яко, але рішуче вивільнила свої долоні й продовжила пакувати речі.
За годину до світанку Руслана тихо вийшла зі своєї кімнати. Вона попрощалася з дітьми ще звечора, коли вони засинали, хоч вони й не знали, що це було назавжди. Вона вже майже дійшла до вхідних дверей, коли почула скрип мостин.
На сходах стояла Софійка у своїй довгій нічній сорочці. Її очі були величезними від жаху.
— Ви їдете.
— Я мушу, сонечко.
— Але ви обіцяли захищати нас! — голос дівчинки зірвався на крик, який розірвав ранкову тишу.
За мить на сходах з’явився сонний Матвійко, а за ним, потираючи очі, вийшов Ярослав із Даринкою на руках. Усі троє дітей кинулися до Руслани, вчепившись у її пальто так, ніби вона була їхнім єдиним рятівним кругом.
— Не йди, мамо Русю! — ридала Даринка.
Ярослав стояв і дивився, як серця його дітей розбиваються вдруге.
— Має бути інший вихід, — прошепотів він.
Руслана подивилася на цих чотирьох людей, які стали її єдиним всесвітом. На сім’ю, про яку вона навіть не мріяла.
— Він є, — тихо сказала вона, випускаючи ручку сумки. — Ми будемо боротися.
Ярослав домігся скликання відкритого засідання сільради того ж ранку в неділю. В актовій залі місцевої школи зібралося чи не все село. Одні прийшли підтримати, інші — просто подивитися на скандал. У першому ряду сиділа представниця Служби Валентина Вікторівна та староста Ковальчук.