Коли вони повернулися до машини, першими словами Матвійка були:
— Мама справді любила квіти. Тато так сказав.
Цього вечора в будинку було по-іншому. Перед сном Ярослав сидів на краю дитячого ліжка.
— Ваша мама колись співала вам про сіренького котика. Пам’ятаєте? — запитав він.
Обличчя Софійки засяяло.
— “Котику сіренький, котику біленький, не ходи по хаті…” — тихо заспівала вона.
Вони підхопили пісню разом. Глибокий бас Ярослава тремтів, дзвінкий голосок Софійки виводив мелодію, а Матвійко смішно мугикав у такт. Даринка спокійно заснула на колінах у Руслани, яка спостерігала за цією сценою з порога.
— Тепер ми можемо говорити про маму? — пошепки запитала Софійка після пісні. — Так, щоб ти не ставав дуже сумним?
— Я завжди буду трохи сумним, доню, — чесно відповів Ярослав, пригортаючи її до себе. — Але так, ми будемо говорити про неї. Я більше не дозволю вам забути її голос.
Дні йшли за днями, вплітаючись у спокійний, розмірений ритм. Руслана та Ярослав навчилися працювати поруч, розуміючи одне одного без слів.
Одного дня Руслана вчила дітей пекти домашні пиріжки. Софійка з шаленою концентрацією ліпила краї тіста, Матвійко перемазав борошном і себе, і стіл, а Даринка просто тихцем відщипувала шматочки сирого солодкого тіста.
Ярослав спостерігав за ними з порога, і на його губах грала легка, тепла усмішка.
— Що? — запитала Руслана, спіймавши його погляд. Вона якраз витирала тильним боком долоні борошно з чола.
— Нічого. Просто… цей дім дуже давно не здавався таким живим.
Пізніше, коли Руслана вкладала Даринку на денний сон, дівчинка раптом потягнула її за рукав.
— Тьотю Русю, а ти будеш моєю мамою тепер?
У Руслани перехопило подих. Вона ніжно погладила дівчинку по волоссю.
— Твоя мама на небі, сонечко. Я ніколи не зможу її замінити.
— Але ти можеш бути моєю другою мамою? Софійка каже, що так буває. Одна мама на небі, яка нас охороняє, і одна мама тут, яка пече пиріжки.
На очі Руслани навернулися сльози.
— Якщо ти цього хочеш, моя хороша…
— Хочу, — Даринка позіхнула і заплющила очі. — Я люблю тебе, мамо Русю.
Ці слова зламали щось дуже тверде і болюче всередині Руслани, звільнивши місце для абсолютного, чистого світла.
Того вечора на веранді вона розповіла Ярославу про розмову з Даринкою.
— І що ти їй відповіла? — тихо запитав він.
— Що якщо вона хоче, щоб я була її мамою тут — я нею буду.
Ярослав довго мовчав, дивлячись у темряву.
— Олені б ти сподобалася, — нарешті вимовив він.
— Ви не можете цього знати.
— Знаю. Вона б полюбила те, як ти дбаєш про них. Як ти їх відчуваєш. — Він зробив паузу. — Як ти відчуваєш мене.
Руслана відчула, як її серце забилося швидше.
— Ярославе… Я знаю, що все це дуже складно. Ви все ще проживаєте втрату, і я…
— Русю, ти вже давно не просто помічниця для моїх дітей. Ти… — він запнувся, намагаючись підібрати правильні слова.
— Я хто?
— Ти стаєш нам необхідною. Нам усім.
Ці слова повисли у прохолодному вечірньому повітрі. Це ще не було освідчення. Це ще не була обіцянка. Але це було щось дуже, дуже близьке до цього. Вони сиділи на веранді так близько, що їхні плечі торкалися одне одного.
І поки всередині будинку мирно спали троє дітей, надворі двоє зламаних людей вчилися того, що зцілення — це не забуття. Це вміння звільнити у своєму серці місце для чогось нового, не перекреслюючи того, що було раніше.
Блок 5
Справжня біда прийшла у вівторок вранці. Руслана якраз розвішувала випрану постільну білизну на подвір’ї, коли побачила, як ґрунтовою дорогою до хутора наближається білий службовий позашляховик. З машини вийшов місцевий дільничний офіцер та сувора жінка в строгому діловому костюмі, з текою в руках.
Ярослав вийшов із сараю, на ходу витираючи руки ганчіркою.
— Чим можу допомогти, пане Сергію? — напружено запитав він, дивлячись на гостей.
— Це Валентина Вікторівна, начальниця районної Служби у справах дітей, — відповів поліцейський, ховаючи очі. — Вона тут з офіційним візитом.
Чиновниця поправила окуляри і холодно подивилася на Ярослава.
— Пане Гайдай, до нас надійшла офіційна скарга щодо умов проживання та виховання ваших дітей. Громада занепокоєна тим, що у вашому домі проживає стороння неодружена жінка, яка виконує роль матері.
У Руслани всередині все обірвалося. Вона інстинктивно зробила крок ближче до веранди.
— Яка ще скарга? — голос Ярослава став крижаним. — Руслана не робить нічого, окрім того, що дбає про моїх дітей і повертає їх до нормального життя.
— Можливо. Але з юридичної та моральної точки зору ця ситуація є неприпустимою, — сухо відрізала чиновниця. — Ми маємо ордер на проведення перевірки. Мені потрібно поговорити з дітьми. З кожним окремо.
— Ні, — Ярослав зробив крок уперед, загороджуючи вхід до будинку. — Ви не будете влаштовувати допити моїм дітям.
— Ярославе, не погіршуй ситуацію, — втрутився поліцейський. — Якщо ти не пустиш нас добровільно, ми повернемося з примусовим приписом.
Руслана обережно торкнулася ліктя Ярослава. Її рука тремтіла, але голос був спокійним:
— Усе гаразд. Дозвольте їй поговорити з ними. Вони скажуть правду.