Серпневе сонце нещадно плавило столичний асфальт, перетворюючи площу біля автостанції «Київ», яку в народі звично називали просто «Ямою», на розпечене деко. Повітря тут не просто гріло — воно тремтіло, звиваючись густими, майже відчутними на дотик хвилями, крізь які обриси припаркованих автобусів здавалися розмитими міражами. Головний сержант Дмитро Гавриленко, чий позивний «Скеля» зараз здавався іронічним через його фізичну виснаженість, зупинився посеред цього людського мурашника і зробив глибокий, хрипкий вдих.
Він повільно, з насолодою перекинув через праве плече лямку масивного тактичного баула. За останні півтора року цей брезентовий мішок встиг стати невіддільною частиною його анатомії, але саме цієї секунди, на рідному київському бетоні, вантаж здавався абсолютно невагомим. Відчуття твердої, мирної землі під важкими армійськими берцями п’янило сильніше за будь-який алкоголь.
Навколо нього безперервно вирував паралельний всесвіт. Абсолютно фантастичний, сюрреалістичний вимір нормального людського життя. Студентки в яскравих сарафанах пили айс-лате з пластикових стаканчиків, дзеленчали коліщатка дорогих валіз, таксисти голосно сперечалися за клієнтів, а з відчинених вікон найближчої кав’ярні лунав легкий джаз. Після вісімнадцяти місяців безперервного перебування у вогняному пеклі Покровського напрямку, вся ця побутова метушня різала очі, наче майстерно виставлена театральна декорація, в реальність якої мозок відмовлявся вірити.
Там, на східному «нулі», де Дмитро залишив половину своїх нервових клітин, повітря мало зовсім іншу щільність. Воно завжди було металевим на смак, гірким від згорілого пороху, перемішаним із пилом розтерзаного чорнозему та густим потом. А тут, у центрі столиці, пахло інакше. Пахло свіжою випічкою, дорогими солодкуватими парфумами перехожих, розплавленою автомобільною гумою та ваніллю. Це були аромати тотальної, безумовної безпеки, від якої тіло солдата вже критично відвикло.
Він не сказав їй. Жодній живій душі не обмовився ані словом про свій приїзд. За графіком батальйону, його підрозділ мав вийти на ротацію лише в середині вересня. Але якась неймовірна штабна бюрократична магія, помножена на бездоганну репутацію Дмитра серед командування, спрацювала на його користь. Рапорт на відпустку був підписаний на десять днів раніше. І ось він тут — живий, цілий, із шалено калатаючим серцем.
Дмитро маніакально хотів зробити ідеальний сюрприз своїй Мар’яні. Їхньому шлюбу йшов восьмий рік, але останні півтора вони існували у болісному форматі обірваних повідомлень і коротких відеодзвінків через супутниковий інтернет. Він ненавидів ті моменти, коли рідне, таке бажане обличчя дружини раптом розсипалося на пікселі на екрані смартфона, а її сміх тонув у цифрових перешкодах. Під час нескінченних, пронизливо холодних нічних чергувань у сирих бліндажах він тисячі разів прокручував у голові цю сцену. Як він під’їжджає до їхнього дому на Софіївській Борщагівці. Як тихо відчиняє хвіртку. Як непомітно ступає на газон, де вона колись власноруч висадила молоді яблуні. Як Мар’яна обертається, і її обличчя спалахує абсолютною ейфорією. Вони так довго йшли до цього будинку, взявши величезний кредит у «Капітал-Буд Банку» за кілька років до великої війни, що кожен сантиметр того подвір’я був для нього святим.
Жовте таксі, яке Дмитро викликав через додаток, зупинилося поруч блискавично. Водій — чоловік поважного віку в легкій картатій сорочці — побачивши військового з речами, миттєво вискочив із салону і допоміг закинути важкий баул у багажник.
— З поверненням на мирну землю, командире! — щиро, з глибокою повагою привітався таксист. — Куди сьогодні тримаємо шлях?
— Софіївська Борщагівка, будь ласка. У приватний сектор, — відповів Дмитро, опускаючись на неймовірно м’яке заднє сидіння.
У салоні приємно холодив кондиціонер. Дорогою водій виявився вкрай говірким: він емоційно розповідав про вічні затори на проспекті Перемоги, бідкався на ціни на будматеріали, які зараз злетіли до небес, і жваво радив нову точку з вуличною їжею на Нивках. Дмитро слухав його ввічливо, іноді кивав, дивлячись у дзеркало заднього виду, але всі його думки летіли далеко попереду. Він раз у раз дивився на годинник. Ще кілька кілометрів. Ще один поворот.
— Чекає хтось вдома, пане військовий? — тепло посміхнувся водій.
— Так, дружина, — відповів Дмитро, і від самих цих слів у горлі миттєво став щільний клубок. — Але вона не знає. Це сюрприз.
— О, брате, це святе діло! Очі жінки в такий момент — це дорожче за всі скарби світу, — радісно гукнув таксист.
Чим ближче вони під’їжджали до потрібної вулиці, тим гучніше билося серце сержанта. Дмитро кинув критичний погляд на своє відображення у тонованому склі автівки. Він розумів, що виглядає далеко не як голлівудський актор: обличчя різко схудло, вилиці загострилися так, що об них можна було порізатися, а шкіра задубіла від постійних вітрів, набувши кольору темної міді. У густому чорному волоссі, коротко збритому під машинку, з’явилося багато сивини, а на шиї червонів свіжий шрам від осколка. Чи не злякається Мар’яна цих змін?
Автомобіль нарешті звернув на їхню вузьку, затишну лінію на Софіївській Борщагівці. Дмитро мимоволі подався всім корпусом вперед. Номер 42. Ще якихось п’ятдесят метрів.
— Ось тут, праворуч, біля високого паркану з темного дерева, можете зупинити, — хрипко скомандував він, раптом відчувши, як у роті геть пересохло.
Він побачив знайомий дах свого будинку. Побачив гілку тієї самої яблуні. А потім… потім він побачив їх.
Кров за частку секунди відхлинула від обличчя Дмитра. Його великі, мозолясті долоні вкрилися липким, крижаним потом. Його ніби з розмаху вдарили під дих невидимою сталевою балкою, миттєво вибивши все повітря з легень.
Біля їхніх кованих воріт стояли дві машини. Темно-зелений військовий пікап із чорними номерами та великий білий реанімобіль приватної клініки «Екстра-Мед». Увімкнені сині проблискові маячки швидкої тривожно і ритмічно відбивалися на дерев’яному паркані, створюючи сюрреалістичну світломузику посеред сонячного дня. На подвір’ї, утворивши напружене, ідеально рівне півколо, стояли люди у військовій формі. Це були не побратими. Їхні пози були підкреслено офіційними, спини — неприродно прямими…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇