Серед них чітко виділявся старший офіцер у парадному кітелі, який нервово стискав у руках темну канцелярську теку. Трохи позаду завмерли двоє медиків у фірмовій уніформі, тримаючи напоготові важку помаранчеву валізку.
А в самому епіцентрі цього немислимого, жахливого півкола стояла його Мар’яна.
Вона була вбрана в глуху чорну сукню. Навіть із салону таксі Дмитро бачив, як дрібно і неконтрольовано тремтять її плечі. Військовий психолог обережно, наче кришталеву вазу, підтримував її попід лікоть, мабуть, побоюючись, що жінка просто зараз втратить свідомість і впаде на бруківку.
Дмитро не міг поворухнути жодним м’язом. Це була якась божевільна галюцинація. Найгірший, найтемніший кошмар виснаженого солдата.
Це була група сповіщення.
Кожен військовий знав цей страшний протокол напам’ять. Це вісники смерті, які приходять у дім тоді, коли повертатися туди вже нікому. Ті, хто приносить у тонкій паперовій теці кінець цілого світу. Але ж він був живий! Він сидів прямо тут, у звичайному київському таксі, відчував під черевиками гумовий килимок, дихав!
— Ей, командире… Тобі погано? Серце? — стурбовано запитав таксист, обернувшись і помітивши, що пасажир зблід до кольору паперу.
Рука Дмитра механічно лягла на пластикову ручку дверцят. Думки металися в голові в паніці. Невже помилка? Невже його записали у “двохсоті”? Він знав, що минулого тижня у їхньому секторі був справжній ад і батальйон зазнав втрат. Але чому ці люди тут саме зараз?
Раптом Мар’яна повільно, наче долаючи гравітацію, підвела голову. Її очі, червоні і запалені від нескінченних сліз, безтямно ковзнули вулицею і раптом… зупинилися на машині таксі. На одну коротку, фатальну мить їхні погляди зустрілися крізь скло.
Дмитро побачив, як з її виснаженого обличчя зникли останні залишки життя. Вона стала білішою за медичний халат лікаря. Її рот широко відкрився у моторошному, німому крику, який розірвав тишу її душі, але не видав жодного звуку назовні.
Психолог швидко простежив за її шаленим поглядом. За ним обернулися інші. Кілька пар здивованих очей вп’ялися в жовтий автомобіль.
Дмитро зробив глибокий, судомний вдих, штовхнув дверцята і, ледь тримаючись на ватяних ногах, ступив на розпечений асфальт назустріч своєму власному похорону.
Для людей, які завмерли в ідеальному напруженому півколі на подвір’ї їхнього будинку, Дмитро зараз виглядав як справжнісінький привид. Запилений, вкрай виснажений військовий із масивним рюкзаком, який раптово, всупереч усім законам фізики, логіки та офіційним звітам, матеріалізувався з розпеченого київського повітря. Це здавалося жорстоким маревом. Гіперреалістичною галюцинацією, що була згенерована нестерпним, пекучим горем жінки, яка щойно втратила найдорожче у своєму житті.
Мар’яна різко, одним судомним, майже тваринним рухом вирвалася з обережних рук військового психолога. Вона зробила три непевні, хиткі кроки назустріч чоловікові. Її рухи нагадували ходу людини, що ступає по дуже тонкій, готовій будь-якої миті розколотися кризі. А потім вона раптом завмерла на місці, міцно притиснувши обидві зблідлі долоні до губ, наче боячись, що її власний крик може назавжди злякати цю прекрасну ілюзію. Її величезні, наповнені жахом очі жадібно вбирали в себе кожну рису його засмаглого обличчя, кожну складочку на запиленій піксельній формі.
— Дімо… — її голос прозвучав як неймовірно тонкий, зірваний вітром шепіт. Але в абсолютній, вакуумній тиші спекотної вулиці він пролунав гучніше за постріл з важкої гаубиці. — Дімо, це ти? Скажи мені… Це справді ти?
Старший офіцер групи сповіщення — кремезний майор Ільєнко із суворим, наче висіченим із сірого граніту обличчям — зробив повільний крок уперед. Його міміка, зазвичай беземоційна, холодна і натренована роками важкої служби, зараз видавала колосальний внутрішній збій усієї його системи координат. Він нервово, помітно здригаючись, переводив розгублений погляд із живого сержанта перед собою на офіційну чорну теку у своїх руках, а потім знову на Дмитра.
Офіцер відчайдушно, до великих крапель липкого поту на зморшкуватому лобі, намагався поєднати сувору бюрократичну реальність із тим, що просто зараз чітко бачили його власні очі.
— Головний сержант Гавриленко? — запитав майор Ільєнко. Він з усіх сил намагався зберегти рівний, статутний тон, але в його голосі безсоромно і чітко бриніла нотка відвертої, неконтрольованої паніки.
— Я головний сержант Дмитро Гавриленко. Особистий номер… — Дмитро відчеканив свої цифри виключно завдяки глибоким армійським рефлексам, хоча горло перехопило настільки болючим спазмом, що йому було важко навіть ковтнути слину. — Так, пане майоре. Це я. Власною персоною. З плоті і крові.
Обличчя кадрового офіцера змінилося за частку секунди. Глибокий, паралізуючий шок на мить поступився місцем величезному, суто людському полегшенню. Але це полегшення миттєво змило крижаним, темним жахом. Майор усвідомив реальні, катастрофічні масштаби тієї помилки, що сталася в його відомстві. Він різко обернувся до Мар’яни, потім до своїх підлеглих, а потім знову втупився у військового, ніби благаючи про рятівне пояснення цієї дикої містики.