Ранок подвійного похорону видався саме таким, яким і мав бути цей найважчий день у їхньому спільному житті: свинцево-сірим, пронизливо вітряним, із дрібною, колючою мрякою, що густо зависала у повітрі. Серпневе київське небо наче щиро оплакувало тих хлопців, які сьогодні мали назавжди знайти свій вічний спокій у столичній землі.
Дмитро мовчки стояв перед великим дзеркалом у їхній спальні. Він повільно, неслухняними, закляклими пальцями застібав блискучі ґудзики на своєму парадному кітелі. Це була та сама, ідеально вичищена в салоні «Магія Чистоти» форма, яку його Мар’яна ще кілька днів тому тремтячими руками готувала для того, щоб обережно покласти в його домовину. Тепер ця цупка, пахуча свіжістю тканина щільно облягала його живі, гарячі плечі, але фізично відчувалася на тілі такою нестерпно важкою, наче була відлита з чистого свинцю.
Мар’яна безшумно з’явилася у дверному отворі спальні. Вона була вбрана в сувору, наглухо закриту чорну сукню й темний плащ, а її розкішне темне волосся було повністю сховане під жалобну хустку. Жінка виглядала неймовірно блідою, наче мармурова антична статуя, але дивовижно, моторошно спокійною — як людина, яка вже до самого дна виплакала абсолютно всі свої сльози за ці пекельні дні і перейшла межу власного болю.
— Ти вже готовий? — дуже тихо, майже пошепки запитала вона, зупиняючись поруч із ним і дивлячись у дзеркало на їхнє спільне відображення.
Дмитро ще раз важко, з-під брів подивився на своє засмагле, змарніле обличчя. Чи взагалі можна бути морально готовим до власного похорону, навіть якщо в закритій домовині під мокрою землею сьогодні лежатимеш не ти?
— Так, Маріко, — глухо відповів він, обережно беручи її крижану руку у свою. — Їдемо. Ми маємо там бути. Це наш найголовніший обов’язок.
Вони всю дорогу їхали мовчки, слухаючи лише ритмічний, заколисуючий стукіт гумових двірників по лобовому склу автівки. Дмитро впевнено вів машину через усе затягнуте туманом місто аж до Лісового кладовища, де на великій Алеї Героїв під дощем пронизливо і гордо майоріли сотні синьо-жовтих прапорів. Це величне і водночас нестерпно болюче видовище завжди стискало горло: ціле безкрайнє море стягів, кожен з яких означав чиєсь перерване молоде життя, чийсь назавжди зруйнований всесвіт.
Коли вони нарешті під’їхали до закритого сектору військових поховань, там уже зібрався величезний натовп. Довгою вервечкою стояли машини, похмурі побратими з оберемками червоних гвоздик і родичі, повністю вбрані в чорне. Біля центрального входу їх одразу зустрів майор Ільєнко. Старий офіцер виглядав ще більш виснаженим і сірим, ніж під час їхньої вчорашньої важкої розмови.
— Пане сержанте, пані Мар’яно. Я щиро, від усього серця вдячний вам за те, що ви знайшли в собі мужність прийти сюди сьогодні, — тихо промовив майор. — Родини загиблих дуже просили, щоб ви стояли поруч із ними в першому ряду. Пані Дарина категорично на цьому наполягала ще з самого ранку.
Їх надзвичайно обережно провели до перших рядів, дозволивши стати трохи збоку від найближчих родичів. Дмитро миттєво побачив дві закриті домовини, урочисто накриті великими державними прапорами. Дві різні долі, дві життєві історії, які були жорстоко обірвані в одну страшну мить під Покровськом.
Біля першої домовини стояла жінка років сорока п’яти — Наталя, вдова досвідченого сержанта Андрія Гаврилюка. Її з обох боків дбайливо підтримували під руки двоє вже дорослих синів-підлітків. А біля іншої труни стояла зовсім юна, неймовірно тендітна Дарина. Вона судомно, до побіління пальців трималася за руку літньої жінки, ймовірно своєї матері, і невідривно дивилася на домовину чоловіка Назара так, ніби весь навколишній світ для неї назавжди перестав існувати.
Офіційна церемонія прощання розпочалася. Військовий капелан низьким, проникливим голосом говорив про вищу жертовність, про щиру любов до своєї землі, про те, що ці хлопці віддали найдорожче. Він чітко називав їхні імена. Дмитро слухав цю промову і майже фізично відчував кожен важкий удар свого власного серця. Усі ці красиві, правильні, величні слова ще вчора мали звучати саме про нього.
Коли над могилами надривно зазвучала традиційна жалобна мелодія, абсолютно всі присутні як один опустилися на праве коліно. Дмитро став на коліно прямо в мокру, холодну траву поруч із Мар’яною, низько схиливши свою голову. Він зараз віддавав найвищу шану тим людям, чия раптова смерть стала ціною його власного життя і щастя його дружини.
Пролунав військовий салют. Три гучні, синхронні залпи в похмуре небо. Військові з почесної варти, карбуючи крок, почали повільно, ідеально рівними трикутниками складати державні прапори з трун.
Майор Ільєнко підійшов до Наталі і, знову ставши перед нею на коліно, обережно вручив їй складений прапор. Потім він так само підійшов до юної Дарини. Дівчина прийняла цю тканину своїми неймовірно тремтячими руками, з силою притиснула її до грудей і міцно заплющила очі, ніби відчайдушно намагаючись увібрати в себе останні залишки тепла свого коханого.
Дмитро відчув, як до горла підступає задуха. Це мав бути прапор його Мар’яни. Якби ту кляту штабну помилку не виявили, Мар’яна зараз стояла б саме там, під цим холодним дощем, притискаючи до своїх грудей тканину, що символізувала смерть чоловіка, який насправді був абсолютно живий.
Після завершення офіційної церемонії Дарина раптом відірвалася від матері і попрямувала прямо до них. Вона була білою як крейда, з жахливо червоними очима, але її хода була напрочуд твердою.
— Ви Дмитро Гавриленко, так? — запитала вона дуже тихим, надламаним голосом.
— Так, це я. Прийміть мої найщиріші співчуття вашій величезній втраті, Дарино.
— Я дуже хотіла побачити вас наживо, — різко перебила вона його. Її погляд був дуже дивним — пекуча суміш абсолютної порожнечі, болю і якоїсь незрозумілої цікавості. — Розумієте, чотири дні я жила і свято вірила, що мій Назарчик живий. А виявилося з точністю до навпаки. Я просто хотіла особисто подивитися в очі тому, кому так неймовірно пощастило в цій страшній лотереї.
Мар’яна зробила крок уперед і міцно, по-материнськи взяла Дарину за холодну руку.
— Ця клята війна взагалі несправедлива з першого дня, — сухо сказала Дарина. Вона повільно дістала з глибокої кишені свого чорного пальта маленьку фотографію. На ній був зовсім молодий, усміхнений хлопець. — Це мій Назар. Я дуже хочу, щоб ви забрали це собі.
— Дарино, дитино, я не можу це взяти… — почав було Дмитро, шокований жестом.
— Візьміть. Будь ласка, я вас благаю. Я категорично не хочу, щоб мій коханий залишився для вашої родини просто якоюсь безликою «помилкою в паперовому рапорті». Я хочу, щоб ви щодня знали і бачили, хто саме пішов у землю замість вас. Він був неймовірно добрим. Програмістом до великої війни. Він обожнював собак і мріяв побудувати нам світлий таунхаус. Просто пам’ятайте його таким. І живіть тепер за двох.