Вона щільно підібгала ноги під себе і до побіління кісточок на пальцях притиснула до грудей невелику декоративну подушку.
— Я поклала поруч із лицем твою стару, розтягнуту домашню футболку. Ту сіру, пам’ятаєш? Вона все ще зберігала твій запах. Я заривалася в неї обличчям і вила. Я стояла пізно вночі перед дзеркалом у ванній і пошепки репетирувала прощальну промову для кладовища. Але щоразу просто захлиналася власними сльозами на першому ж реченні. Я скасувала всі твої підписки на стрімінгові сервіси. Уявляєш абсурд? Я плакала і натискала кнопку “видалити акаунт”.
— Маріко, Господи, благаю тебе… — Дмитро відчув, як до горла підступає гіркий, колючий клубок сліз. Кожне її слово було точнішим і болючішим за снайперський постріл.
Він пересів ближче, відчайдушно бажаючи пригорнути її до себе, забрати цей біль, але вона несподівано повернулася до нього всім корпусом. В її очах зараз хлюпав чистий, непідробний розпач.
— У тебе відпустка всього десять днів, Дімо. Десять коротких, нікчемних днів. А потім ти збереш свій рюкзак і повернешся в те саме пекло. Як мені знову посадити тебе на той потяг, вже достеменно знаючи, як це — ховати тебе? Як вибирати труну? Як чути шаблонні співчуття від знайомих? Я вже пережила твою смерть один раз. Моя психіка ледь не зламалася. Другого такого разу я просто не витримаю. Я помру разом із тобою.
У Дмитра не було готової, правильної відповіді на цей нестерпний біль. Він не міг збрехати, що не повернеться до своїх хлопців. Він обережно, але дуже наполегливо взяв її крижані руки у свої великі, гарячі долоні.
— Ми обов’язково пройдемо це. Разом. Крок за кроком, день за днем, — твердо сказав він, дивлячись їй прямо у вічі.
Раптом у коридорі пролунав дверний дзвінок. Дуже різко, довго і вимогливо. Вони обидва нервово здригнулися на дивані, наче від несподіваного вибуху.
— Мама доїхала, — важко зітхнула Мар’яна, витираючи мокре обличчя тильним боком долоні і готуючись до нової, неминучої хвилі емоцій.
Дмитро швидко підійшов до вікна у вітальні і дуже обережно відхилив край важкої пастельної штори. Його серце раптом тьохнуло, коли він розпізнав знайомий, кремезний силует чоловіка за хвірткою.
— Ні, Маріко. Це не твоя мама. Це Денис. Позивний «Скіф». Хлопець із мого взводу.
За хвилину Денис уже стояв у їхньому світлому коридорі. Він був вбраний у звичайний, непомітний цивільний одяг — протерті сині джинси, сіра бавовняна футболка, темна кепка. Але його надто рівна, напружена виправка і швидкий, скануючий погляд одразу видавали в ньому кадрового військового. Знявши кепку, він дуже ввічливо і тихо привітався з дружиною побратима.
— Я тут абсолютно неофіційно, ніхто з командування не знає, — так само тихо сказав Денис, коли вони втрьох сіли за великий стіл на кухні. — Я вирвався у коротку відпустку за сімейними обставинами. Але коли дізнався про цю дику, ненормальну штабну ситуацію, просто мусив до вас заїхати. Я був у тій самій колоні, Дімо.
Мар’яна миттєво завмерла біля кухонної стільниці, так і не увімкнувши чайник. Дмитро мовчки поклав свою важку руку їй на плече, даючи безмовну, але таку необхідну підтримку.
— Коли ворожа артилерія накрила Гаврилюка і Коваля, я їхав у бронемашині буквально за п’ятдесят метрів позаду них, — голос Дениса став зовсім глухим і напруженим, він невідривно дивився на свої руки на столі. — Це був суцільний, непроглядний вогняний шторм. Ворожий дрон влучив прямо у їхню броню, а потім почався масований обстріл квадрата. Машина спалахнула миттєво, наче сірник. Ми відчайдушно намагалися їх витягти звідти, але через неймовірну температуру горіння і щільність вогню наблизитися було фізично неможливо.
Він зробив довгу, важку паузу, підбираючи максимально безпечні слова в присутності жінки.
— Командував тією важкою евакуацією капітан. Він перевівся до нас зовсім нещодавно, після госпіталю, і ще просто не знав усіх хлопців у лице. Навколо густий дим, вогонь, крики, зв’язок повністю “лежить”. Він гарячково складав первинний рапорт у темному бліндажі при світлі ліхтарика. Замість загиблого Андрія Гаврилюка він просто механічно, перебуваючи в стані жорсткої контузії, вписав твоє прізвище, Дімо. А тилові щури пустили папір в роботу.
На світлій кухні знову запала важка, гнітюча тиша.
— Є ще дещо дуже важливе, Дімо, — Денис незручно пом’явся на дерев’яному стільці і підвів очі. — Я підтримую зв’язок із родиною Назара Коваля. Того зовсім юного хлопця, що загинув разом з Андрієм. Його молода дружина, Дарина… Вона сьогодні вранці дзвонила мені вся в сльозах. Вона дуже просить про коротку зустріч із вами обома.
Дмитро відчув, як знову напружилася Мар’яна під його рукою.
— Навіщо їй це зараз? — насторожився сержант. — Їй же тільки сьогодні офіційно повідомили. Це розірве їй серце остаточно.
— Розумієте, її чоловіка цілих чотири дні офіційно вважали тобою. А тебе — ним. Вона плаче і каже, що їй життєво необхідно подивитися в очі тому єдиному чоловікові, чиє прізвище врятувало її від правди на ці кілька днів. Завтра буде похорон на Лісовому цвинтарі. Подвійне прощання на Алеї Героїв. Андрія і Назара ховатимуть разом.
Мар’яна повільно, немов уві сні, обернулася до них, і в її почервонілих очах раптом з’явився дивний, незнайомий блиск сталевої рішучості.
— Похорон уже завтра? — дуже тихо, але неймовірно твердо запитала вона.