Олена різко, одним судомним, майже тваринним рухом вирвалася з обережних рук психолога. Вона зробила три невпевнені, хиткі кроки назустріч своєму чоловікові, немов йшла по дуже тонкій, готовій тріснути кризі. А потім раптом завмерла на місці, наче вдарившись об невидиму стіну, міцно притиснувши обидві долоні до побілілих губ. Її очі були розширені до неможливої межі, жадібно вбираючи в себе кожну рису його обличчя, кожен шрам, кожну зморшку.
— Максиме… — її голос був неймовірно тонким, зірваним і надтріснутим шепотом. Але в тій абсолютній, вакуумній тиші, що раптом накрила їхню вулицю, цей шепіт пролунав гучніше за артилерійський постріл. — Максиме… це ти? Скажи мені щось… Це справді ти?
Старший офіцер — сивий полковник Савенко із суворим, наче майстерно висіченим із сірого граніту обличчям — зробив повільний крок уперед. Його міміка, зазвичай суворо беземоційна і статутна, зараз видавала колосальний внутрішній збій усієї його нервової системи. Він нервово переводив розгублений погляд із живого солдата перед собою на офіційну чорну теку з печатками у своїх руках, а потім знову на Максима. Полковник відчайдушно, до холодного поту на лобі намагався поєднати жорстоку бюрократичну реальність із тим, що зараз так чітко бачили його власні очі.
— Головний сержант Коваленко? — запитав полковник. Він з усіх сил намагався зберегти рівний, офіційний командирський тон, але в його голосі чітко бриніла нотка відвертої, неконтрольованої людської паніки.
— Я головний сержант Максим Коваленко. Особистий номер… — Максим відчеканив свої цифри виключно на глибоких, вбитих у підкірку армійських рефлексах, хоча горло перехопило настільки болючим спазмом, що було важко ковтати повітря. — Так, пане полковнику. Це я. Власною персоною. Живий.
Обличчя старого офіцера змінилося за частку секунди. Глибокий, паралізуючий шок поступився місцем величезному, просто космічному полегшенню. Але це полегшення миттєво змило крижаним, темним жахом від усвідомлення реальних масштабів тієї посадової катастрофи, що сталася. Він різко обернувся до Олени, потім до своєї групи сповіщення, потім знову втупився у військового, ніби шукаючи хоч якесь рятівне, раціональне пояснення цьому божевіллю.
— Пане полковнику, — Максим змусив себе говорити максимально твердо, стискаючи кулаки, хоча адреналін уже розривав вени, нещадно пульсуючи у скронях. — Що тут, чорт забирай, відбувається на моєму подвір’ї? Чому ви стоїте біля мого дому з лікарями?
Але навіть ставлячи ці питання вголос, він уже все прекрасно усвідомлював. Холодне, липке розуміння накривало його з головою, затягуючи у чорний вир. Чергова швидка допомога, суцільний чорний жалобний одяг дружини, її розпухлі від багатогодинних сліз очі, офіційна папка зі сповіщенням про смерть у руках офіцера. Хтось у величезній, неповороткій армійській системі припустився помилки. Фатальної, абсолютно нелюдської і непрощенної помилки на папері.
І судячи з критичного стану Олени — з цієї божевільної, небезпечної для психіки суміші неможливої надії та тваринного страху знову втратити його — вона жила в цьому персональному пеклі вже далеко не першу годину, а може, й дні.
Олена зробила ще один непевний крок, а потім раптом, немов стиснута сталева пружина, зірвалася з місця. Вона врізалася в нього з такою шаленою, відчайдушною силою, що Максим ледь встояв на ногах, випустивши свій важкий баул прямо на пильну бруківку. Він інстинктивно підхопив її, стискаючи у сталевих обіймах, ховаючи її голову від усього світу. Вона ридала вголос, страшно, надривно і безконтрольно, сховавши обличчя на його грудях. Все її тіло здригалося в конвульсіях, і Максим фізично відчув, як її дуже гарячі сльози миттєво просочують цупку тканину його піксельної форми.
— Вони сказали мені, що ти загинув! — захлиналася вона словами крізь істеричні ридання, чіпляючись за його кітель так міцно, ніби він міг знову розчинитися в повітрі. — Вони прийшли… Вони стояли тут на нашому газоні і сказали, що тебе більше немає. Боже мій, Максиме, ти живий! Ти б’єшся… твоє серце б’ється! Ти теплий!
Через її здригаюче плече він бачив, як військові на подвір’ї остаточно скам’яніли, не знаючи, куди подіти очі. Старший медик повільно, наче в уповільненій кінозйомці, опустив помаранчеву реанімаційну валізку на зелену траву біля кущів троянд. Офіцер-психолог уже діставав смартфон, відійшовши вбік і гарячково набираючи номер вищого командування, щоб негайно, позачергово доповісти про цю сюрреалістичну, неможливу в статуті ситуацію.
Максим занурив обличчя у волосся дружини, жадібно вдихаючи такий рідний, знайомий запах її шампуню, який зараз змішався з гірким запахом її страху. Він удома. Він абсолютно живий і цілий. Але те світле, омріяне романтичне повернення, про яке він стільки марив у сирих донецьких та харківських траншеях, щойно зі дзвоном розбилося на дрібні, гострі друзки. Сталося щось непоправне. І він подумки присягнувся собі знайти того кабінетного щура, який, навіть не дивлячись у бази даних, поставив свій байдужий підпис під його смертю.