Затишна, залита яскравим сонячним світлом вітальня їхнього будинку на Осокорках ніколи раніше не здавалася Максиму такою тісною і задушливою. Полковник Савенко сидів на самому краєчку світлого, кремового дивана. Того самого дивана, який Олена колись так ретельно вибирала в модному меблевому салоні на вихідних, довго сперечаючись із Максимом про відтінок тканини та м’якість подушок. Парадний кітель офіцера з усіма його нагородами виглядав максимально чужорідним і навіть ворожим на тлі їхнього мирного домашнього затишку та пастельних стін.
Поруч, у глибокому м’якому кріслі, важко і незручно вмостився капелан, отець Андрій. Це був кремезний, сивий чоловік із безмежно добрими, але катастрофічно втомленими очима, в яких відбивалися сотні побачених чужих трагедій. Решту супроводу та бригаду медиків Максим ввічливо, але дуже категорично і по-командирськи попросив зачекати надворі, за хвірткою. Йому було життєво необхідно бодай візуально повернути контроль над власним домом.
Він сидів поруч із Оленою на невеликій софі. Їхні пальці переплелися так міцно, що кісточки на руках побіліли від постійної, нелюдської напруги. Вона не відпускала його руку ні на секунду, панічно боячись розімкнути долоню. Жінка дихала уривчасто, і кожну хвилину, ніби звіряючи реальність, вона кидала на його обличчя переляканий погляд. Вона невідривно дивилася на його шию, перевіряючи, чи пульсує там жилка, чи справді ритмічно підіймаються його груди від дихання.
— Головний сержанте Коваленко, — нарешті розірвав гнітючу тишу вітальні полковник Савенко. Його голос звучав надтріснуто, кожне слово давалося старому офіцеру з видимим зусиллям. — Я чудово розумію, що слово “вибачте” зараз не варте абсолютно нічого. У цій ситуації це просто порожній струс повітря. Але я мушу почати саме з нього. Сталася катастрофічна, немислима помилка в системі обліку втрат вашого сектору.
Олена поруч із чоловіком здригнулася всім тілом, наче від потужного удару струмом високої напруги.
— Поясніть мені механіку цього жаху, пане полковнику, — крижаним, беземоційним тоном наказав Максим, стиснувши щелепи так, що заболіли жувальні м’язи. — Покроково. Без узагальнень і військової лірики. Я хочу знати все до найменшої деталі.
Полковник повільно, наче вантажник, що підіймає непідйомну вагу, відкрив темну теку на своїх колінах.
— Це трапилося рівно шість днів тому. Східний нуль, Куп’янський напрямок. Ваша евакуаційна бронегрупа потрапила під надзвичайно щільний ворожий обстріл. Машина медичної евакуації була повністю знищена вогнем після прямого влучання ворожого дрона. Маємо двох полеглих героїв. Обох ідентифікували на місці лише попередньо — за пошкодженими металевими пластинами бронежилетів та залишками амуніції.
Максим важко заплющив очі. Він чудово знав цей проклятий район і цей тип виснажливих боїв. Це було абсолютне вогняне горнило, де виживання часто залежало виключно від сліпої удачі, статистичної похибки та того, в яку саме секунду ти встиг впасти на землю.
— Одного із хлопців було попередньо ідентифіковано як сержанта Артема Коваленка. Це надзвичайно досвідчений боєць із суміжної бригади, — полковник зробив важку паузу, підбираючи слова. — Інший загиблий — зовсім юний солдат Юрій Ковальчук. Вони працювали разом на тому ж самому надважкому відтинку.
— Коваленко і Ковальчук, — повільно і дуже чітко промовив Максим, відчуваючи, як у голові з гуркотом складається пазл. — І я — теж Коваленко.
— Майже ідентичні ініціали та дуже схожі прізвища, — тихо додав капелан, скрушно схиливши сиву голову. — Попередній рапорт про втрати складався командиром в умовах безперервного хаосу, під шквальним вогнем та за повної відсутності нормального цифрового зв’язку. Хтось у штабі вашого сектору припустився фатальної помилки при зведенні цих даних в електронні бази.
Олена глухо схлипнула, знову ховаючи мокре обличчя на міцному плечі чоловіка.
— Вони сказали мені, що це було пряме влучання артилерії, — прошепотіла вона, і від її тону в кімнаті стало фізично холодно. — Сказали, що ти абсолютно не мучився. Що це була миттєва, безболісна смерть на місці.
Максим відчув, як глибоко в грудях закипає сліпа, темна лють, яку неможливо було контролювати. Вона підіймалася хвилею, витісняючи радість повернення.
— Як це взагалі технічно можливо в епоху цифрового обліку?! — його голос несподівано зірвався на жорсткий рик. — Як можна офіційно сповістити родину, зламати людям життя, довести жінку до інфаркту, не маючи стовідсоткових, залізобетонних доказів і медичних підтверджень?
— У первинному списку втрат, який передали по зашифрованій рації, значився “М. Коваленко”, — терпляче пояснив полковник Савенко. В його очах читався відчай кадрового офіцера, якому доводиться виправдовувати чужу злочинну недбалість тиловиків. — Справжній Герой, Артем, мав би бути записаний як “А. Коваленко”. Але в тому кривавому хаосі папери переплуталися. Офіцер обліку в глибокому тилу побачив прізвище, підняв вашу особову справу, яка світилася як активна в цьому ж бойовому квадраті, і просто… запустив стандартну бюрократичну процедуру сповіщення.
— Але ж ви прийшли до неї цілих чотири дні тому! — різко перебив його Максим, нахилившись вперед. Внутрішній архітектор у ньому вимагав чіткості і логіки. — А сам бій був шість днів тому. А як же обов’язкова експертиза ДНК? Як же звірка медичних даних у морзі перед похороном?
Полковник похмуро і дуже важко зітхнув, опускаючи погляд на теку.
— Експертиза була призначена за протоколом. Але хтось у високих штабних кабінетах вирішив значно пришвидшити процес інформування. Зараз на командирів здійснюють сильний адміністративний тиск: вимагають, щоб родини дізнавалися про втрати першими від офіційних осіб, а не з випадкових дописів у соціальних мережах чи від побратимів. Хтось дуже хотів проявити ініціативу і закрити статистику… Вони грубо порушили базовий протокол ідентифікації. Буде призначено жорстке розслідування відповідних органів, я даю вам офіцерське слово честі.
Максим до скрипу стиснув зуби. Якийсь тиловий кар’єрист вирішив вислужитися статистикою оперативності, а його кохана Олена заплатила за цю “ефективність” своїм власним психічним здоров’ям. Він дуже обережно взяв заплакане обличчя дружини у свої мозолясті долоні.
— Оленко, рідна моя… Що саме відбувалося всі ці нескінченні дні? Розкажи мені. Будь ласка.
Вона зробила глибокий, судомний вдих, відчайдушно намагаючись заспокоїти тремтіння зблідлих губ.
— Вони прийшли у вівторок, одразу після обіду. Їх було троє. Подзвонили у хвіртку. Я якраз вийшла у двір і поливала твої улюблені троянди зі шланга… Вони були такі підкреслено ввічливі, говорили дуже тихими, обережними голосами. Лікарка одразу дістала тонометр і запропонувала зайти в дім, випити води. А потім… потім вони вручили мені офіційне “Сповіщення про загибель”. Цей сухий, жахливий казенний папірець із синьою гербовою печаткою.
Вона міцно заплющила очі, ніби намагаючись назавжди стерти цю страшну картинку зі своєї пам’яті.
— Максиме, ми вже готувалися до похорону. Він мав відбутися завтра, рівно об одинадцятій ранку. Там, на Алеї Героїв міського цвинтаря. Твої батьки терміново покинули все своє облаштоване життя, виїхали з-за кордону і прибули до Києва сьогодні рано-вранці. Твоя рідна сестра зараз у дорозі з іншого міста. Я особисто, крізь сльози, обдзвонила всіх наших університетських друзів і колег. Боже, Максиме, я навіть написала великий прощальний допис на своїй сторінці в інтернеті…