Стук у двері пролунав одразу пополудні. Це був не боязкий стук сусіда чи випадкового подорожнього, а важкий, самовпевнений гуркіт кулаком, який вимагав негайної уваги. Максим почув його з глибини кімнати, але відчув реакцію Скіфа на частку секунди раніше. Собака блискавично підвівся зі свого місця біля вікна. Його тіло напружилося, вуха притислися до голови, а в широких грудях зародилася низька, небезпечна вібрація, яка так і не переросла у відкрите гарчання.
Берест неквапливо перетнув кімнату, зняв засув і відчинив двері. На ґанку, струшуючи сніг із масивних черевиків, стояли троє чоловіків. Вони випромінювали ту специфічну, нахабну впевненість, яка часто супроводжує безкарність у віддалених регіонах. На них були затерті робочі куртки, брудні від мастила і деревної смоли штани. На перший погляд, це була звичайна бригада лісорубів, яких узимку повно в Карпатах, але їхні очі розповідали зовсім іншу історію.
Найвищий з них мав вузьке, хиже обличчя і коротку бороду. Його погляд ковзав повз Максима, нахабно зазираючи всередину хати. Другий був кремезним, з червоним від морозу чи хронічного пияцтва обличчям. Його товсті пальці нервово постукували по стегну, ніби він подумки відраховував секунди до бійки. Третій, нижчий і жилавий, стояв трохи позаду. Його бляклі очі нічого не виражали, і саме цей абсолютно порожній погляд Берест, зі свого військового досвіду, вважав найнебезпечнішим.
— Ми шукаємо свого пса, — почав високий. Його голос звучав розв’язно, майже приязно, але в цій приязності ховалася крижана погроза. — Його звати Скіф.
Він дістав з кишені смартфон і відкрив зернисту, погано освітлену фотографію. На ній здалеку виднівся силует німецької вівчарки. За цим фото можна було впізнати будь-якого собаку такої породи, якщо не знати, куди дивитися.
— Зник кілька днів тому, — продовжив незнайомець, ховаючи телефон. — Хлопці в селищі казали, що ти стягнув якогось пса з гір.
Перш ніж Максим встиг відповісти, Скіф зробив рішучий крок уперед. Він став рівно посередині, перекриваючи собою дверний отвір, ставши живим щитом між Берестом і лісорубами. Постава тварини змінилася до невпізнання: плечі розгорнулися, голова піднялася високо, а густа шерсть на спині стала дибки. Він не шкірив ікла, але його бурштинові очі вп’ялися в чоловіків з такою вбивчою інтенсивністю, що найнижчий з трійці інстинктивно відступив на крок.
Це був не страх. Це було абсолютне, кристально чисте впізнавання. Максим відчув це так само чітко, як клацання запобіжника на зброї.
— Собака зараз на реабілітації, — спокійно відповів Берест, не змінюючи пози. — Якщо ви вважаєте, що він ваш, для цього існує законна процедура.
Кремезний з червоним обличчям зневажливо пирхнув:
— Процедура? У лісі?
— Чіп, ветеринарний паспорт, документи, що підтверджують право власності, — голос Максима залишався рівним, майже монотонним, але він не зрушив з місця ані на міліметр, дозволяючи Скіфу тримати лінію оборони. — Його знайшли в замкненій клітці на хребті. З переохолодженням і старими травмами.
Усмішка високого стала тонкою і злою.
— Усяке буває. Пси губляться, дуріють від холоду.
Він незграбно витяг із внутрішньої кишені складений удвоє аркуш паперу і показово розгладив його брудними пальцями.
— Ось. Договір купівлі. Тут є всі дані заводчика. Цього має бути достатньо для нормальних людей.
Максим узяв папір, але навіть не опустив на нього очей. Натомість він пильно спостерігав за їхніми обличчями, фіксуючи, як високий ледь помітно подався вперед, скорочуючи дистанцію, а жилавий позаду оцінююче дивився на травмовану лапу Скіфа. Собака видав глухий, попереджувальний рик, і нервове постукування пальців кремезного миттєво припинилося.
Тільки тоді Берест побіжно глянув на документ. Це була дешева підробка: стандартний бланк, роздрукований на поганому принтері, з помилками в назві кінологічного клубу та невідповідними датами. Він простягнув папір назад.
— Я передам це начальнику поліції. Нехай перевіряє. А доти собака залишається тут.
Жовна на обличчі високого нервово заграли.
— Ти ж розумієш, що створюєш собі проблеми на рівному місці?
— Я нічого не створюю, — відрізав Максим. — Я дію за законом.
Скіф зробив пів кроку вперед, його кігті глухо клацнули по дерев’яній підлозі ґанку. Чоловіки перезирнулися. Кремезний сплюнув у сніг, витер рота рукавом і сухо, безрадісно засміявся.
— Ти тримаєш у хаті чужу власність, чоловіче.
Берест зустрівся з ним поглядом, його очі стали схожими на колотий лід.
— А ти стоїш на моєму ґанку.
Тиша розтягнулася, стала крихкою і напруженою, ніби повітря ось-ось мало вибухнути. Нарешті високий відступив назад, картинно піднявши руки в жесті удаваного примирення.
— Ми ще повернемося, — кинув він з награною легкістю. — Коли ти матимеш час подумати.