Ближче до другої половини дня кожен крок давався Максиму так, ніби до його ніг прив’язали свинцеві гирі. Його ідеальний діловий костюм, який завжди слугував йому бронею і символом абсолютної влади, тепер липнув до тіла, наче мокре лахміття. Він повернувся до пентхауса на Липках, ірраціонально сподіваючись, що щойно відчинить двері — і побачить Марину. Що вона сидітиме на їхньому величезному дивані, загорнута в плед, і чекатиме, щоб усе обговорити, як вона робила завжди.
Але надія вмерла тієї ж секунди, коли клацнув замок.
Знову ця тиша. Занадто гучна. Занадто промовиста.
Він хряпнув дверима з такою силою, що луна прокотилася порожнім коридором і врізалася у стіни. У грудях нестерпно пекло. Максим пройшов до вітальні. Важкі штори були напівзакриті, і сонячне проміння прорізало напівтемряву кімнати довгими, різкими смугами, в яких літали пилинки.
Повітря тут усе ще ледь відчутно пахло її улюбленим лосьйоном для тіла — сумішшю ванілі та сандалового дерева. Це був тонкий, ледь вловимий слід її існування. І саме цей запах раптом зламав щось глибоко всередині нього.
Він не повинен був за нею сумувати. Він завжди вважав себе вищим за ці сентиментальні дурниці. Проте зараз кожен вдих був таким важким, ніби повітря складалося з битого скла, яке шкрябало його ребра зсередини.
Максим з силою вчепився пальцями у своє волосся і важко опустився на шкіряний диван, спершись ліктями на коліна. Він намагався стримати тиск, що збирався за очима. Марина ніколи не підвищувала голос. Ніколи не влаштовувала істерик із биттям посуду, ніколи прямо не звинувачувала його в тих брудних справах, про які здогадувалася. Вона просто ковтала свій біль щодня, поки він не став частиною її тихої, сірої рутини.
А він… він роками сприймав цю її мовчазну покірність як абсолютну відданість. Він сприймав її травму як дозвіл робити все, що йому заманеться.
По його тілу пробіг нервовий дрож.
— Де ти? — прохрипів він у порожнечу кімнати. — Марино, де ти, в біса, сховалася?!
Раптом телефон у його кишені різко завібрував. На частку секунди він змимрив молитву, щоб це була вона. Але на екрані висвітилося ім’я Віки.
Максим відчув, як до горла підступає нудота. Вона була останньою людиною на планеті, з якою він хотів зараз говорити. Сама лише поява її імені на екрані здавалася йому тепер брудною плямою на совісті. Він натиснув кнопку скидання.
Три секунди потому вона подзвонила знову. Він дозволив телефону дзвонити. На п’яту спробу, розуміючи, що вона не відчепиться, він злісно провів пальцем по екрану.
— Що?! — гаркнув він.
Її голос прорвався крізь динамік, але в ньому не було звичного грайливого муркотіння. Він був різким, панічним, на межі істерики.
— Максиме, ти маєш терміново приїхати в офіс! Тут коїться якийсь жах. Усі тільки про це й говорять. Хтось передав раді директорів документи про твої фінансові розбіжності!
Його кров миттєво перетворилася на лід.
— Які ще розбіжності?
Віка завагалася на секунду, її подих у слухавці тремтів.
— Офшорні рахунки, Максе. Схеми виведення коштів підрядників, подвійна бухгалтерія. Хтось надіслав Віктору Тарасовичу і всьому борду повні копії твоїх виписок.
У Максима перехопило подих. Тільки дві людини у світі знали про існування цих офшорів. Він сам. І та людина, яка сьогодні вранці надіслала йому повідомлення з погрозами.
Нова, набагато страшніша хвиля тваринного жаху накрила його з головою. Чи могла за цим стояти Марина? Ні, це маячня, вона гуманітарій, дизайнерка, вона б ніколи не розібралася в його складних фінансових схемах. Але… чи могла вона передати комусь його ноутбук чи ключі від сейфа?
— Максиме, — прошепотіла Віка зривчастим голосом, — за тобою йдуть. І я не збираюся йти на дно разом із тобою.
Він відкинув телефон на диван ще до того, як вона встигла договорити. Його руки неконтрольовано тремтіли. Квартира раптом здалася ще меншою, темнішою, вона просто душила його. Хтось не просто заховав його дружину. Цей “хтось” почав методично розбирати його життя на дрібні шматки.
І вперше у своєму бездоганному, самовпевненому житті Максим Радченко не мав жодного уявлення, як це зупинити.
Тим часом Марина сиділа на пасажирському сидінні преміального чорного позашляховика. Її пальці ледь помітно тремтіли, обхоплюючи теплий паперовий стаканчик з кавою. Вона мовчки дивилася у вікно на столичні вулиці, які швидко проносилися повз. Вони їхали кудись у бік Голосієва, подалі від галасливого центру. Вона дивилася на ці вулиці, якими колись ходила щоранку, і зараз вони здавалися їй уламками чужого життя, до якого вона більше ніколи не повернеться.
Її дихання було поверхневим, але рівним. Вона була в безпеці. Вперше за довгі, виснажливі місяці вона відчула крихке, ледь відчутне тепло справжньої безпеки.
— Пий, — м’яко, але наполегливо сказав чоловік за кермом. Його голос був глибоким, спокійним і дуже впевненим.
Вона слухняно кивнула і зробила маленький ковток.
Ілля Мороз спостерігав за нею краєчком ока. Його погляд не був нав’язливим чи жалісливим, він був радше захисним. Він впевнено тримав руки на кермі, з розслабленою поставою, ніби щодня возив жінок, які посеред ночі тікали від своїх чоловіків-титиранів з однією валізою і знімком УЗД у кишені.
— Тобі боляче? — запитав він, помітивши, як вона інстинктивно притримує рукою свій живіт. У його тоні майнула щира тривога.
Вона похитала головою.
— Ні. Просто… я досі не можу повірити, що наважилася. Мене накриває.
Ілля повільно видихнув.
— Ти зробила правильний вибір, Марино. Єдиний правильний.
Її горло знову болісно стиснулося.
— Поки що це так не відчувається. Мені страшно.
— Ти пішла від чоловіка, який методично знищував тебе. І який почав би знищувати твою дитину, — його щелепа напружилася. Він злився не на неї, а на те пекло, яке вона мовчки терпіла всі ці роки.
Марина опустила очі на свої руки.
— Ілле… я не хочу великих проблем. Я не хочу скандалів. Мені просто потрібно було тихо зникнути. Сховатися.
Ілля видав тихий, майже іронічний смішок, не відриваючи погляду від дороги.
— Якщо ти хотіла просто зникнути, ти звернулася не до тієї людини.
— Що ти маєш на увазі? — вона злякано підняла на нього очі. Але він зовсім не жартував.
Ілля Мороз не був просто заможним забудовником. Він був людиною з неймовірними зв’язками. Його поважали і побоювалися в кабінетах найвищого рівня. Він мав очі та вуха всюди — від закритих нарад у міністерствах до приватних служб безпеки. Якщо хтось хотів зникнути, або навпаки — якщо когось треба було знайти чи розтерти на порох, Іллі достатньо було зробити один телефонний дзвінок.
Але цього разу він обрав не просто допомогти. Він обрав захищати її. І він подбав про те, щоб Максим це відчув.
Марина ще не знала про ті короткі повідомлення, які зводили Максима з розуму. Вона не знала, що служба безпеки Іллі ще з самого ранку фіксувала кожен крок її чоловіка. Вона навіть не підозрювала, що Ілля перехопив і дав хід матеріалам розслідування, які розкривали глибину фінансових злочинів Максима.
Ілля припаркував позашляховик біля високого паркану, за яким ховався розкішний, але дуже непримітний двоповерховий будинок поблизу Голосіївського лісу. Це була приватна власність, оформлена на одну з його юридичних осіб, і жоден детектив ніколи б не пов’язав цю адресу з його ім’ям. Тут було тихо, чулися лише співи пташок і шум вітру у верхівках сосен. Місце, де Максим ніколи б її не шукав.
— Ходімо, — тихо сказав він, глушачи двигун. — Тобі треба відпочити.
Марина завагалася, не відстібаючи пасок безпеки.
— Ілле… чому ти це робиш? Чому ти так сильно мені допомагаєш? Тобі ж це не вигідно.
Він відповів не одразу. Він вийшов з машини, обійшов її і відчинив двері з її боку, простягнувши руку. Його обличчя було спокійним, нечитабельним, але в глибині його темних очей світилася дивовижна ніжність.
— Тому що хтось повинен був зробити це ще дуже давно, — відповів він.
Вона завмерла.
Він продовжив, його голос став ще тихшим, але твердішим:
— Тому що ти заслуговуєш на набагато більше, ніж те жалюгідне життя, яке він змусив тебе жити.
У її грудях щось солодко і болісно стиснулося.
— І ще тому, — додав Ілля, дивлячись їй просто в очі, — що Максим Радченко зламав життя багатьом людям. І захистити тебе — це лише мій перший крок.
Серце Марини забилося так швидко, що здавалося, воно вистрибне з грудей. Раптом вона усвідомила дещо надзвичайно масштабне. Це була не просто втеча слабкої жінки. Це був перший хід у великій і жорстокій грі. І Ілля Мороз сів за цей стіл явно не для того, щоб програвати.
Будинок, у який Ілля привів Марину, зовсім не нагадував класичну “схованку”, які показують у шпигунських фільмах. Тут не було металевих броньованих дверей з п’ятьма замками, камер відеоспостереження, що світилися червоним з кожного кутка, чи холодних, порожніх кімнат, у яких луною відбивався б страх. Навпаки, простір був наповнений світлом, теплом і здавався неймовірно живим.
М’які бежеві дивани, величезні вікна, що виходили на густий ліс, акуратні стопки журналів з архітектури на столиках, і легкий, заспокійливий аромат кедрового дерева та чистих рушників. Це було місце, де людина могла нарешті вільно дихати.
— Це все твоє. На стільки часу, скільки тобі знадобиться, — сказав Ілля, ставлячи її невелику валізу біля дверей спальні.
Марина розгублено кліпала очима.
— Ілле, це… це занадто. Я не зможу за це відплатити.
Він лише похитав головою, відкидаючи її сумніви.
— Не кажи дурниць. Просто розташовуйся.
Вона зробила кілька кроків углиб вітальні, її рука знову інстинктивно лягла на живіт. Дитина всередині ледь відчутно поворухнулася — маленьке нагадування про те життя, яке вона так відчайдушно намагалася врятувати. На мить її очі наповнилися сльозами. Вона витратила місяці, заморожуючи власні емоції, щоб просто вижити в умовах байдужості Максима, його постійних підозр і зрад.
І зараз, у цій тихій і безпечній кімнаті, всі бар’єри, які вона так довго будувала, почали тріщати. Ілля це відчув. Він не намагався її обіймати чи перебивати її думки. Він не порушував її особистого простору. Він просто стояв поруч, і сама його присутність працювала як надійний якір.
— Ти тут у повній безпеці, — тихо промовив він.
Марина зробила судомний вдих.
— Я просто… я навіть не уявляю, що маю робити далі. Як жити.
— Тобі не обов’язково знати це прямо сьогодні, — відповів він. — Сьогодні твоє завдання — просто дихати і спати.
Вона опустилася на диван, її пальці мимоволі торкнулися декоративної подушки з вишитим геометричним орнаментом. Вона миттєво впізнала цей дизайн. Це був бренд її улюбленого бутика декору в центрі Києва, про який вона якось мимохіть згадала на тій самій благодійній вечірці. Ілля запам’ятав. Він продумав навіть це.
Від цієї думки в грудях знову стало тісно, але зовсім по-іншому, не від страху. Та перш ніж вона встигла щось сказати, телефон Іллі у внутрішній кишені піджака завібрував. Він відійшов до вікна, щоб відповісти, стишивши голос. Марина не хотіла підслуховувати, але в цій абсолютній тиші слова самі долітали до неї.
— Так. Я вже бачив звіт, — тон Іллі став крижаним і діловим. — Він панікує? Чудово… Ні, він не знає, де вона. І не дізнається. Це залишиться між нами.
Її серце завмерло. Коли Ілля повернувся і заховав телефон, його обличчя знову стало незворушно-спокійним, але погляд був зосередженим.
— Щось трапилося? — тихо запитала вона.
Він коротко кивнув.
— Усе під контролем.
Марину ця відповідь не задовольнила.
— Ілле, чого ти мені не кажеш? Я не маленька дівчинка.
Він на мить завагався. Не тому, що не хотів казати, а швидше оцінюючи, чи не зашкодить їй ця інформація саме зараз.
— Проти Максима почали офіційне розслідування, — нарешті відповів він.
Вона перестала дихати.
— Розслідування? Хто? За що?
— Фінансове шахрайство, відкати, виведення коштів в офшори. Кілька серйозних епізодів, — його голос залишався рівним, але слова падали, як важке каміння. — Ним зацікавилося Бюро економічної безпеки. І хтось паралельно відправив усі докази його раді директорів.
Марина насупила брови, намагаючись скласти пазл.
— Хтось?
Ілля уважно вивчав її обличчя, ніби намагаючись передати думку без слів.
— Це була не ти. Але хтось дуже впливовий вирішив забезпечити тобі безпеку, зв’язавши йому руки.
Холодок пробіг по її шкірі.
— Хто б став робити таке заради мене? — прошепотіла вона, дивлячись на нього знизу вгору.
Ілля витримав її погляд — твердий, спокійний і водночас неймовірно ніжний.
— Той, хто спостерігав за ним і за тобою дуже довгий час.
Її пульс пришвидшився.
— І той, — додав він ледь чутно, — хто абсолютно не боїться стерти його на порох.
Марина важко ковтнула. Вона раптом усвідомила дещо приголомшливе. Ілля не просто заховав її в лісі і налив кави. Він вийшов на стежку війни заради неї. І її колишній чоловік, самовпевнений Максим Радченко, щойно ступив на мінне поле, з якого йому вже ніколи не вибратися живим.