Марина прокинулася наступного ранку, оповита абсолютно незнайомою їй тишею. Тут не було тієї густої, нервової напруги, що роками вбиралася у стіни пентхауса на Липках. Не було важких кроків Максима в коридорі, не було грюкання дверцят шаф, які супроводжували його постійне роздратування. Лише м’яке гудіння кавоварки десь на першому поверсі та сонячне проміння, що пробивалося крізь високі сосни й м’яко лягало на дерев’яну підлогу.
Вперше за багато місяців її грудна клітка не була стиснута невидимим лещатами тривоги. Вона повільно потягнулася, поклавши руку на свій уже помітний животик.
— Ми впораємося, маленький, — прошепотіла вона, відчуваючи слабкий поштовх у відповідь. — Обіцяю тобі, усе буде добре.
Коли вона спустилася дерев’яними сходами до кухні, то побачила на столі невеликий, але ідеально сервірований сніданок: свіжі фрукти, хрусткі тости, склянку апельсинового соку і записку, написану чітким, рівним почерком Іллі:
«Снідай. Твоєму тілу знадобляться сили для того прекрасного майбутнього, яке на тебе чекає».
Від цієї простої, нехитрої турботи до горла підступив клубок. Доки вона їла, то помітила, що хтось уже акуратно розібрав її валізу. Її улюблений в’язаний кардиган висів на спинці стільця, щоб вона не змерзла, а баночка з вітамінами стояла рівно біля склянки з водою.
Хтось подбав про неї. Не тому, що був зобов’язаний це зробити за шлюбним контрактом, і не для того, щоб потім дорікати їй цим. А просто тому, що хотів. Після стількох років життя на межі емоційного виснаження ця щира ніжність вразила її сильніше, ніж будь-яка колишня жорстокість Максима.
Щойно вона сіла за стіл, відчинивши свій MacBook, у двері легенько постукали. Її серце на мить завмерло за старою звичкою, але коли двері відчинилися, на порозі стояв Ілля. Він був без краватки, рукава білої сорочки недбало закочені, обличчя випромінювало спокій.
— Доброго ранку, — тепло сказав він. — Як ти почуваєшся сьогодні?
Вона кивнула, хоча в кутиках очей ще ховалася втома.
— Набагато краще. Дякую тобі… за те, що стоїш на варті мого сну.
— Я приніс тобі дещо, — Ілля підійшов ближче і поклав на стіл тонку чорну папку. — Подумав, що це допоможе тобі швидше повернути себе.
Марина здивовано насупила брови. Вона повільно відкрила папку і завмерла. Всередині лежали архітектурні рендери та детальні ескізи. Її ескізи. Дизайн-проєкт елітного курортного комплексу в Карпатах, який вона розробляла два роки тому. Тоді вона серйозно думала подати свою кандидатуру на посаду головного дизайнера у велике бюро, але Максим висміяв її амбіції. Він переконав її, що це просто «миле хобі», яке не варте витраченого часу, і що її місце — бути красивим додатком до успішного чоловіка.
— Звідки вони в тебе? — видихнула вона, не вірячи власним очам.
— Ти сама показувала їх мені, пам’ятаєш? На тій виставці сучасного мистецтва в «Мистецькому Арсеналі», — відповів Ілля.
Вона розгублено закліпала очима.
— Я думала, ти просто з ввічливості подивився і забув на наступний же день.
— Я ніколи не забуваю справжній талант, Марино.
Її щоки спалахнули. Жодна людина у світі ніколи не говорила про її роботу з такою щирою повагою.
Ілля сперся на стіл, його погляд став серйозним і діловим.
— У моєї компанії зараз стартує новий флагманський проєкт. «Дніпровська Рив’єра». Величезний елітний комплекс на березі річки. Я хочу бачити тебе в команді. Це реальна робота. Офіційний контракт. Високий гонорар. Ти будеш провідним дизайн-консультантом.
Марина перестала дихати.
— Ілле… я не зможу. Я вагітна. Я зараз проходжу через такий жах, я просто не потягну…
— Ти безмежно талановита, — м’яко, але дуже твердо перебив він її. — Вагітність не стирає твого таланту. Максим Радченко не стер твого таланту. Ніщо не може цього стерти.
Сльози запекли в очах. Ілля зробив півкроку назад, даючи їй простір, але його голос продовжував тримати її, не даючи впасти.
— Я не пропоную тобі жалість. Я пропоную тобі новий початок. Не тому, що ти зараз розбита, Марино. А тому, що ти — одна з найкращих у своїй справі.
Марина опустила погляд на свої старі креслення. Потенціал того майбутнього, від якого вона колись змушена була відмовитися, раптом спалахнув з новою силою. Вперше з того моменту, як вона залишила обручку на підлозі, вона відчула всередині щось неймовірно потужне. Це був не страх. Не відчай. Це була жага до життя.
Вона поклала долоню на живіт і впевнено подивилася Іллі в очі.
— Ми відбудуємо наше життя наново.
І десь дуже глибоко в душі вона вже знала: це не просто повернення в професію. Це було її переродження у жінку, яку Максим більше ніколи не зможе контролювати. Жінку, яку неможливо зламати.
Максим Радченко ніколи не вважав себе людиною, схильною до паніки. Він звик тримати обличчя під час мільйонних угод і жорстких переговорів з конкурентами. Але коли він влетів до свого розкішного кабінету в штаб-квартирі холдингу «Еліт-Буд Інвест», тваринний жах уже роз’їдав його зсередини, немов кислота.
Співробітники сахалися від нього в коридорах, а їхні напружені перешіптування тягнулися за ним липким шлейфом. Максим заскочив у кабінет, з розмаху зачинив двері і двічі провернув ключ у замку. Щойно він обернувся до свого столу, правда вдарила його по голові з силою бетонної плити.
Його ідеальний, завжди стерильно чистий стіл був переритий. Папки з документами лежали криво. Але найгірше — нижня шухляда з вбудованим біометричним замком була ледь прочинена.
Хтось був тут.
Він кинувся до столу і ривком витягнув шухляду до кінця. Вона була абсолютно порожня. Зовнішній жорсткий диск — той самий чорний шматок металу, на якому зберігалися файли за останні п’ять років, усі тіньові бухгалтерії, доступи до кіпрських офшорів і переписки з підставними фірмами — зник.
Його серце рухнуло кудись у район шлунка.
— Ні. Ні-ні-ні, тільки не це… — гарячково шепотів він.
Максим почав вивертати інші шухляди, розкидаючи папери по всьому кабінету, важко дихаючи і пітніючи так, ніби пробіг марафон. Він шукав цей диск так відчайдушно, немов міг матеріалізувати його силою думки. Дорога рамка зі спільною фотографією його та Марини полетіла на підлогу, скло розлетілося на дрібні друзки, але він навіть не звернув на це уваги.
Усе було марно. Докази, які він збирав роками, щоб у разі чого тримати за горло своїх же партнерів, тепер опинилися в чиїхсь чужих руках. Хтось знав, де шукати. І цей хтось прекрасно розумів, наскільки руйнівною є ця інформація.
Раптом тишу розірвав дзвінок робочого телефону. Максим здригнувся. Він схопив слухавку, його рука тряслася.
— Так?
— Максиме Олеговичу? — пролунав сухий, офіційний голос. — Це Данило Савченко, керівник Служби внутрішньої безпеки холдингу. Вас негайно чекають у головній конференц-залі.
Горло Максима миттєво пересохло.
— З якого приводу? Нарада не була запланована.
Пауза на тому кінці була занадто довгою і занадто багатозначною.
— Думаю, вам варто побачити це на власні очі.
Зв’язок обірвався. Максим кинув слухавку на апарат, дивлячись на неї так, ніби вона щойно вкусила його. Мозок працював на скажених обертах. Хто міг організувати таку ідеальну диверсію? Не Марина. Вона навіть не знала пароля від його робочого ноутбука. Віка? Вона була занадто корисливою і боязкою, щоб самостійно провернути крадіжку прямо з головного офісу.
Але Ілля… Ілля Мороз мав ресурси. Мав своїх людей скрізь. Мав мотив. Якщо Ілля допоміг Марині втекти, якщо він якимось чином дізнався про тіньові схеми «Еліт-Буд Інвесту» і передав усе керівництву…
Тоді Максим втрачав не просто дружину. Він втрачав кар’єру, свободу, репутацію і все своє майбутнє.
Він змусив себе зробити глибокий вдих. Підійшов до дзеркала, поправив краватку, намагаючись повернути обличчю звичний вираз владного топ-менеджера. Але з дзеркала на нього дивився блідий, спітнілий і загнаний у кут чоловік. Проте вибору не було. Він мусив грати до кінця.
Він розблокував двері і рушив довгим коридором. Кожен крок здавався йому шляхом на ешафот. Співробітники, які ще вчора лестили йому і заглядали в рот, тепер поспішно відводили погляди і ховалися по кабінетах.
Він потягнув на себе масивні двері конференц-зали. За довгим дубовим столом у повному складі сиділа рада директорів. У центрі столу, прямо перед порожнім стільцем, лежала товста картонна папка.
Шлунок Максима скрутило так сильно, що він ледь не застогнав. Хтось оголосив йому війну на знищення. І судячи з крижаних, мертвих поглядів, якими його зустріли партнерів, цю війну він уже безповоротно програв.