Роман Коваль навчився спати так, як сплять хижаки, або ті, на кого вони полюють — дуже чутливо, фіксуючи кожну зміну в просторі. Навіть тепер, через три роки після виходу у відставку зі Сил спеціальних операцій, його тіло відмовлялося забувати старі звички. Найменша аномалія, ледь вловимий шурхіт чи зміна освітлення миттєво виривали його зі сну. Але вібрація телефону, що розірвала тишу квартири на Подолі о 14:47, не була «ледь вловимою». Вона була різкою, наполегливою, тривожною. Дзвонили з ліцею, де навчався його син. Був розпал навчального дня.
— Романе Миколайовичу? — жіночий голос на іншому кінці дроту відверто тремтів, зриваючись на хрип. Роман одразу впізнав Ірину Олександрівну, класну керівницю та вчительку літератури. — Це ліцей. У нас… у нас стався інцидент.
— Що з Матвієм? — голос Романа прозвучав рівно, але всередині вже почав розкручуватися тугий, холодний маховик тривоги.
— Вашого сина зараз везуть до міської лікарні швидкої допомоги. На лівий берег, — жінка ледь стримувала сльози.
Роман вже був на ногах. Однією рукою він натягував куртку, іншою згрібав зі столу ключі від авто.
— Що саме сталося? Коротко і по суті.
— Хлопці з футбольної академії… Кілька гравців старшої групи. Романе Миколайовичу, все дуже серйозно. Парамедики швидкої сказали, що підозрюють важку черепно-мозкову травму.
Шлях від Подолу до лікарні на Братиславській мав би зайняти щонайменше хвилин сорок, враховуючи осінні київські затори. Роман доїхав за вісімнадцять. Його руки міцно, до побілілих кісточок, стискали кермо, обличчя залишалося кам’яним, але мозок працював у режимі перевантаження. Він автоматично каталогізував загрози, прораховував маршрути, оцінював найгірші сценарії — робив усе те, що звик робити під час бойових виходів. Усе те, що він сподівався більше ніколи не застосовувати у мирному житті, тим паче щодо власної дитини.
Коридори реанімаційного відділення зустріли його сліпучим світлом люмінесцентних ламп і стійким, нудотним запахом дешевого дезінфектора та ліків. За скляною перегородкою палати інтенсивної терапії нерухомо лежав Матвій. Йому було сімнадцять років, і зараз батько ледве міг його впізнати.
До тонких рук хлопця тягнулися прозорі трубки крапельниць, а ритмічне, штучне шипіння апарату ШВЛ означало, що машина дихає замість нього. Ліва частина обличчя Матвія набрякла настільки, що перетворилася на один суцільний темно-багряний синець. Білосніжні бинти, якими була туго перебинтована голова, подекуди просочилися тривожними червоними плямами.
— Пане Коваль? — до нього підійшла медсестра. На її бейджі значилося ім’я «Катерина». Вона виглядала втомленою, але дивилася зі щирим співчуттям. — Ваш син наразі стабільний, але наступні сорок вісім годин будуть критичними. Комп’ютерна томографія показала вдавлений перелом склепіння черепа.
— Хто його веде? — коротко спитав Роман, не відриваючи погляду від сина.
— Завідувач нейрохірургії. Він найкращий спеціаліст у місті, повірте, ми робимо все можливе.
— Як саме це сталося? — голос Романа звучав настільки глухо і беземоційно, що Катерина мимоволі здригнулася. Цей льодяний спокій лякав набагато більше, ніж типові батьківські істерики чи крики, до яких вона звикла в реанімації.
Медсестра нервово озирнулася на чоловіка в цивільному, який стояв неподалік посту.
— Слідчий Панасюк займається цією справою. Але, з того, що чула бригада швидкої… нападників було багато. Травми дуже масивні: зламані ребра, внутрішні гематоми, тяжка травма голови. Романе Миколайовичу… вашого хлопчика били дуже, дуже жорстоко.
Наступні три години Роман просидів на незручному пластиковому стільці біля ліжка Матвія. Його син завжди був тихим. Він ріс вдумливим юнаком, який віддавав перевагу книжкам, а не гучним компаніям, малюванню, а не агресії. Це була світла, добра дитина. Той самий хлопець, який завжди допомагав літнім сусідкам донести пакети з супермаркету, а вихідними волонтерив у притулку для бездомних тварин під Києвом.
Ще минулої неділі вони разом їздили рибалити на Десну, сиділи біля вогнища, і Матвій захоплено розповідав, як мріє вступити до аграрного університету на ветеринарну медицину. А зараз… зараз він міг ніколи більше не розплющити очей.
Близько шостої вечора до палати підійшов слідчий Леонід Панасюк. Це був чоловік років сорока п’яти, у пом’ятому піджаку, з глибокими зморшками та неймовірно втомленим поглядом. Поглядом людини, яка щодня бачить найгірше, на що здатні люди, і давно втратила ілюзії щодо справедливості.
— Пане Коваль? Я майор Панасюк. Мені потрібно поставити кілька запитань про вашого сина. Чи були у нього вороги? Конфлікти в ліцеї? Борги?
— У Матвія немає ворогів, — відрізав Роман. — Він не з тих, хто шукає проблем.
Слідчий повільно кивнув, дістаючи блокнот.
— Первинний рапорт виглядає так: семеро вихованців елітної юнацької футбольної академії, які навчаються в тому ж ліцеї, затисли вашого сина на сходах західного крила після четвертого уроку. Свідки чули шум, але поки охорона ліцею зволила піднятися, ваш син уже був без свідомості.
Майор зробив паузу, важко зітхнувши.
— Ці хлопці стверджують, що це була просто чоловіча штовханина, яка вийшла з-під контролю. Їхня офіційна версія — Матвій сам почав бійку.
— Мій син важить шістдесят кілограмів, — Роман повільно підвів очі на слідчого. У його погляді не було гніву, лише чистий, пронизливий холод. — Ви серйозно хочете сказати, що він першим накинувся на сімох професійних спортсменів?
— Я кажу вам лише те, що зараз фіксують у протоколах вони, — Панасюк понизив голос, озираючись. — Їхні адвокати прибули до райвідділу швидше, ніж ми встигли привезти самих фігурантів. Керівництво ліцею вже випустило заяву, де називає це “прикрим нещасним випадком під час юнацьких ігор”.
Слідчий нахилився ближче до Романа.
— Слухайте, між нами… У мене є троє свідків, які бачили зовсім інше. Але це перелякані діти. А футбольна академія — це курка, яка несе золоті яйця для цього ліцею. Батьки цих гравців… скажімо так, це люди зі зв’язками, які вирішують питання одним дзвінком.
Роман мовчки ввібрав цю інформацію. Його аналітичний розум уже почав вибудовувати схему зв’язків.
— Імена нападників.
Панасюк завагався на мить, потер перенісся, а потім відкрив свій блокнот.
— Денис Фоменко. Артем Осадчий. Борис Грінченко. Вадим Гайдай. Євген Палій. Іван Христенко. І Максим Мазур.
Слідчий закрив блокнот.
— Всі — випускники. Всі — зірки юнацької ліги, яких вже розбирають провідні клуби Європи. Батько Фоменка — власник “КиївМонолітБуду”, тримає половину комерційної нерухомості столиці. Батько Осадчого — депутат міськради, мітить у парламент. Розумієте, куди вітер віє?
— Розумію, — тихо, але надзвичайно чітко відповів Роман.
Тієї ночі серце Матвія зупинялося двічі. Вдруге лікарям ледве вдалося його запустити. Роман стояв у темному коридорі за склом реанімації, дивлячись, як медики рояться навколо ліжка його єдиної дитини, як розряди дефібрилятора підкидають худе тіло.
І саме в цей момент щось важке і льодяне остаточно осіло в його грудях. Це не була лють. Лють — це гаряче, хаотичне і абсолютно марне почуття, яке веде до помилок. Те, що він відчував зараз, було чимось іншим. Це було те саме кристально чисте відчуття, яке накривало його під час найважчих спецоперацій на сході. Абсолютна, бездоганна оперативна ясність…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇