На ранок Матвій знову стабілізувався, хоча так і не прийшов до тями. Дочекавшись світанку, Роман мовчки кивнув черговій медсестрі, вийшов із пропахлого ліками приміщення і сів у своє авто. Він попрямував до ліцею.
Приватний навчальний заклад «Столичний Альянс» являв собою величезний сучасний кампус, захований за високим парканом у престижному районі столиці. У вранішньому сонці виблискували панорамні вікна нових спортивних комплексів. Інфраструктура вражала: тренувальне футбольне поле мало ідеальний газон з підігрівом, криті трибуни на кілька тисяч місць і цифрове табло, вартість якого, ймовірно, перевищувала бюджет середньої районної лікарні за рік. Усе тут дихало стерильним запахом великих грошей.
Кабінет директора Богдана Лозового знаходився на другому поверсі адміністративного корпусу. Стіни були завішані фотографіями з турнірів, подяками від мерії та спільними знімками з відомими політиками. Сам Лозовий — чоловік років п’ятдесяти в бездоганному італійському костюмі — мав ту специфічну рівну засмагу, яку здобувають не на дачі під Києвом, а на закритих курортах Дубая чи Мальдівів.
Коли Роман увійшов, в очах директора промайнуло щось схоже на роздратування, яке він миттєво сховав за маскою професійної стурбованості. Або ж це був холодний розрахунок.
— Романе Миколайовичу. Чекав на ваш візит, — Лозовий вказав на шкіряне крісло навпроти свого масивного дубового столу. — Жахлива ситуація. Просто безпрецедентна.
— У мого сина проломлений череп, — рівно сказав Роман, залишившись стояти.
— Так-так, ми всі молимося за його одужання. Повірте, ліцей вживає всіх необхідних заходів. Хлопців, які фігурують у цьому… інциденті, відсторонено від занять на час службової перевірки. Ми ставимося до таких речей вкрай серйозно.
— Семеро гравців. Усі на дві голови вищі за Матвія. Усі — треновані спортсмени. Вони били його доти, поки він не перестав рухатися, а потім продовжили, — голос Романа не підвищився ні на півтону, але температура в кабінеті ніби впала на кілька градусів.
Лозовий розвів руками, зітхнувши з награною батьківською поблажливістю:
— З того, що мені доповіли, це була звичайна сутичка, яка просто вийшла з-під контролю. Розумієте, підлітки, грає гормон, юнацький максималізм, бажання самоствердитися… Такі речі трапляються в чоловічих колективах. Ніхто не хотів такого фіналу.
— «Такі речі трапляються», — луною повторив Роман. — Мій син зараз на апараті штучного дихання.
— Я розумію ваші емоції, будь-який батько був би в розпачі. Але давайте мислити конструктивно і дозволимо правоохоронцям робити їхню роботу. Поліція вже веде слідство.
— А як щодо розслідування самого ліцею? — запитав Роман. — У вас камери на кожному кроці. Де записи з камер відеоспостереження західного крила? Де офіційні свідчення інших учнів?
Лозовий відкинувся на спинку крісла, склавши руки на животі. Його маска співчуття почала танути, оголюючи справжнє обличчя.
— Записи наразі перевіряють технічні спеціалісти. А щодо іншого… Буду з вами відвертим, пане Коваль. У цих сімох хлопців попереду блискуче майбутнє. Престижні контракти, гранти на навчання за кордоном, великий спорт. Те, що сталося — трагедія. Але зламати сім молодих життів через одну помилку — це не допоможе вашому сину одужати.
Роман зробив крок до столу. Лозовий уважно спостерігав за ним, і на його губах заграла ледь помітна, самовпевнена посмішка.
— І це все? — директор злегка підняв брову. — Ви не будете кричати? Не будете погрожувати пресою? — посмішка Лозового стала ширшою. — Що ви збираєтесь робити, вояко? Це вам не сіра зона і не окопи, де діє право сильного. Ми живемо у цивілізованому світі. У цих хлопців є права. А в їхніх родин є юристи. Найкращі адвокатські об’єднання столиці.
Роман дивився на нього довгу хвилину, вивчаючи кожну рису самовдоволеного обличчя.
— Вояка, — тихо промовив він. — Оригінально.
Він розвернувся і вийшов з кабінету, не додавши більше ні слова.
Наступні двадцять чотири години Роман провів у лікарні. Матвій залишався без свідомості, хоча показники стабілізувалися. Завідувач нейрохірургії пояснив, що набряк мозку має спасти природним шляхом, перш ніж вони зможуть оцінити реальні масштаби пошкоджень. Був ризик незворотних наслідків. Залишався жахливий ризик, що хлопчик може не прокинутися взагалі.
На другу ніч Роман сидів у порожньому лікарняному кафетерії на першому поверсі. Він пив розчинну каву, яка на смак нагадувала палений пластик, коли екран його смартфона засвітився. Прийшло повідомлення з невідомого номера:
“Твоєму малому треба було знати своє місце. Може, хоч це навчить вас, контужених, не лізти до серйозних людей і сидіти тихо”.
Роман кілька секунд дивився на екран. Потім спокійно видалив повідомлення. Він дістав з рюкзака ноутбук, увімкнув його і під’єднався до зашифрованої мережі.
Багато хто думає, що служба у спецпідрозділах — це лише вміння вибивати двері та влучно стріляти. Це лише верхівка айсберга. Справжня робота, фундамент будь-якої успішної операції — це збір розвідувальних даних. OSINT. Аналітика. Вміння знаходити тих, хто вважає себе недосяжним, вивчати їхні патерни, фінансові потоки, слабкості та брудні секрети.
Його пальці швидко забігали по клавіатурі. Зв’язки, реєстри нерухомості, судові ухвали, відкриті бази даних, соціальні мережі.
Денис Фоменко, 18 років, капітан команди. Батько: Едуард Фоменко, власник компанії-забудовника. Мати: власниця елітного салону краси на Печерську. Живуть у закритому котеджному містечку під Києвом. Старший Фоменко двічі затримувався за кермом у стані алкогольного сп’яніння — обидва рази справи “губилися” в суді. На самого Дениса вже тричі подавали заяви про напад, і всі три рази потерпілі раптово забирали їх назад. Його молодша сестра двічі проходила лікування в закритих приватних рехабах.