Роман приїхав до свого будинку на Подолі за чверть до дев’ятої. Вулиця дихала типовим спокоєм старого київського району — тихо шуміли каштани, поодинокі перехожі вже давно розійшлися по домівках, вікна світилися теплим світлом телевізорів. Він припаркував свій позашляховик, не вмикаючи світло у квартирі, став біля вікна і чекав.
Рівно о 20:57 тишу розірвав гуркіт моторів. Три масивні, чорні автомобілі преміум-класу — два “Мерседеси” G-класу та один броньований “Ленд Крузер” — нахабно заїхали у вузький двір, перекривши виїзд. Двері відчинилися, і на асфальт ступили семеро чоловіків.
Вони не були дрібними бандитами. Це були люди в дорогих кашемірових пальто та брендових куртках, чиї обличчя іноді миготіли у фінансових новинах чи на політичних ток-шоу. Але зараз у їхніх руках блищали бейсбольні біти та важкі металеві монтування. Їхні обличчя були спотворені люттю, пихою та незвичним для них відчуттям втрати контролю.
Едуард Фоменко, власник компанії-забудовника, йшов першим. Навіть у свої шістдесят він залишався великим, огрядним чоловіком, вагою понад сто кілограмів. За ним крокували депутат Осадчий, підрядник Грінченко, та ще четверо розлючених батьків, чиї сини зараз лежали в лікарнях із роздробленими суглобами. Всі вони звикли ламати долі іншим. Але ніхто з них ніколи не дивився в очі справжньому хижакові.
Роман не став чекати, поки вони почнуть виламувати двері під’їзду. Він спокійно відчинив їх сам і вийшов на тьмяно освітлений ґанок. Його руки були порожніми і вільно опущені вздовж тіла. Сховані під козирком під’їзду, у корпусі ліхтаря та в декоративній ліпнині камери безшумно фіксували кожну секунду, кожен звук.
— Добрий вечір, панове, — рівним голосом привітався Роман.
Фоменко зробив крок уперед, загрозливо поклавши біту на широке плече. Його обличчя почервоніло від гніву.
— Ти, гнидо контужена. Ти серйозно думав, що зможеш покалічити наших пацанів і тобі за це нічого не буде?
— На момент нападу на ваших синів я перебував у палаті інтенсивної терапії. Разом зі своїм сином, який ледь не помер через їхні дії. Є десятки свідків.
— Свої казочки будеш розказувати на цвинтарі! — визвірився Осадчий, міцніше перехопивши монтировку. — Ми знаємо, що це твоя робота. Ніхто інший у цьому місті не має ні підготовки, ні нахабства, щоб так методично ламати кістки.
— Можливо, хтось просто вирішив, що вашим синам час познайомитися з таким поняттям як «наслідки»? Кажуть, це дуже корисний життєвий досвід, — тон Романа залишався крижаним і спокійним, як вода у зимовій Десні.
Грінченко зробив різкий замах бітою, зупинивши її за кілька сантиметрів від обличчя Романа.
— Ти думаєш, це жарти? Думаєш, якщо ти побігав десь там зі спецназом, то ми тебе злякаємося? Ми тримаємо це місто! Суди, поліція, прокуратура — всі вони їдять з наших рук. Ми зітремо тебе в порошок.
— Так само, як ви стерли заяви інших батьків, чиїх дітей калічили ваші виродки? — запитав Роман, дивлячись прямо в очі Грінченку. — Скількох підлітків вони відправили до лікарень? Скільком сім’ям ви затикали роти грошима або погрозами?
— Ті діти самі були винні. Це був просто жорсткий чоловічий спорт, — огризнувся один із батьків-юристів, стоячи трохи позаду. — Твій щеня виявився занадто слабким, щоб грати за правилами сильних. От і все.
— Мій син отримав вдавлений перелом черепа. Семеро професійних спортсменів забили його до напівсмерті, а потім продовжили бити несвідомого. Це не спорт. Це замах на вбивство, скоєний групою осіб.
— Заткни пельку! — рявкнув Осадчий-старший. — Твій ублюдок сам спровокував конфлікт! Наші хлопці просто захищали свою честь.
— Семеро стокілограмових бугаїв захищали свою честь від хлопця, який важить шістдесят кілограмів? Цікава у вас математика. І цікава у вас честь.
Фоменко підняв біту вище.
— Ми приїхали сюди не для дискусій. Ми приїхали пояснити тобі твоє місце у харчовому ланцюзі. Ти знищив майбутнє наших синів. Ти забрав у них контракти, кар’єру, їхнє життя. Тепер ми заберемо твоє.
— А потім, коли ми закінчимо з тобою, — додав Осадчий, бризкаючи слиною, — ти благатимеш, щоб ми дозволили тобі взяти ті гроші, які пропонував Лозовий, і зникнути з цього міста назавжди.
— Гроші за те, щоб я пробачив соціопатам, яких ви виховали? За те, щоб вони й далі відчували себе богами? — Роман ледь помітно хитнув головою.
— Саме так. Але тепер ти не отримаєш ні копійки. Тільки біль, — Фоменко подивився на своїх спільників. — Покажіть цьому герою, що буває, коли переходиш дорогу серйозним людям.
Вони рушили на нього всі разом, піднімаючи зброю. Це був їхній перший і останній прорахунок тієї ночі.
Роман не зрушив з місця. Він не кліпнув і не відхилився. Він просто дивився на них, а його мозок за долі секунди прораховував траєкторії, кути атаки, розподіл ваги та інерцію тіл. Двадцять років безперервних тренувань і бойових дій навчили його читати рухи супротивника ще до того, як той їх завершить.
Коли важка біта Фоменка зі свистом розсікла повітря, цілячись Роману в скроню, Романа там уже не було.
Він пірнув під замах, м’яко ковзнувши вбік. Його рука вилетіла вперед, як сталева пружина, б’ючи в розігнутий ліктьовий суглоб олігарха. Пролунав глухий хрускіт. Фоменко дико заревів, випустивши біту, яка з брязкотом покотилася по бетону. Його рука повисла неприродно, зв’язки були розірвані.
Осадчий з ревом кинувся слідом, заносячи над головою металеве монтування. Роман різко пішов на зближення, увійшовши у “мертву зону” атаки. Короткий, неймовірно жорсткий удар у сонячне сплетіння вибив з депутата все повітря. Осадчий зігнувся навпіл, хапаючи ротом кисень, і тієї ж миті коліно Романа зустрілося з його обличчям. Монтування з брязкотом впало на землю. Депутат звалився на асфальт, заливаючись кров’ю з розбитого носа.
Грінченко та ще один із батьків атакували одночасно, намагаючись взяти його в “кліщі”. Це було б непоганою ідеєю, якби вони були злагодженою командою. Роман зробив різкий крок назад, змушуючи їх втратити дистанцію. Грінченко вдарив високо, цілячись у голову, його напарник — низько по ногах. Роман перестрибнув через нижній удар, у повітрі перехопив біту Грінченка просто під час її дуги, вирвав зброю з його рук і, використовуючи інерцію свого ж розвороту, опустив біту просто на коліно другого нападника. Суглоб підкосився з моторошним хрускотом. Чоловік впав на асфальт з нелюдським криком.
Троє інших, які стояли позаду, раптом завмерли. Ілюзія їхньої сили щойно розбилася об жорстоку реальність. Ці люди керували корпораціями, засідали в наглядових радах і вирішували долі мільйонів за зачиненими дверима кабінетів. Вони принесли зброю на розправу до людини, яка все своє життя присвятила війні.
Роман не став чекати, поки до них повернеться відвага. Він блискавично скоротив дистанцію. Точковий, розрахований до міліметра удар по нервових вузлах на шиї одного з юристів — і той звалився на землю, при свідомості, але абсолютно паралізований.
Останній з нападників у паніці замахнувся арматурою. Роман перехопив його зап’ястя, злегка натиснув на больові точки, змусивши пальці розтиснутися, і зробив класичну підсічку. Чоловік з гуркотом гепнувся обличчям в асфальт. Роман зафіксував його, притиснувши коліном хребет.
Тиша, що настала після цього, порушувалася лише стогонами семи травмованих чоловіків. Усе тривало менше ніж тридцять секунд.
Один із них, відповзаючи по асфальту, підняв тремтячі руки. Його обличчя було білим від жаху.
— Стій! Стій! Ти хворий виродок! Це напад! Ми тебе посадимо! Ти згниєш у тюрмі!
Роман повільно випростався, навіть не збивши дихання.
— Ви приїхали до мого будинку посеред ночі. Всі семеро. Озброєні. Ви напали першими.
Він спокійно підняв руку і вказав на об’єктиви камер, приховані під козирком.
— Кілька ракурсів. Ідеальний звук. Ви самі під запис зізналися у приховуванні злочинів своїх дітей. Ви зізналися у тиску на свідків і підкупі керівництва ліцею. Ви погрожували мені вбивством. А потім спробували це вбивство здійснити. Все це зафіксовано.
Чоловіки на землі завмерли. Фоменко баюкав зламану руку, тихо стогнучи. Осадчий намагався зупинити кров, що заливала його дороге пальто.
— Дані вже синхронізовані з хмарними серверами у Європі, — крижаним тоном продовжував Роман. — Їх неможливо стерти чи вилучити “по дзвінку” вашому знайомому прокурору. Мій адвокат має чіткі інструкції: якщо ця справа спробує розвалитися в суді, або якщо з голови мого сина впаде хоч волосина, записи будуть надіслані у всі міжнародні медіа, посольства та антикорупційні відомства.
— Ви… ви не розумієте, що робите, — прохрипів Грінченко. — Ми вас знищимо. У нас такі зв’язки…
— У вас є гроші і корупція. А у мене є докази, закон і право на самооборону, — відрізав Роман. — Ваші сини сядуть за умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Директор Лозовий піде під суд за приховування злочину. Ваші компанії потраплять під такі перевірки, після яких ви втратите все. А ви самі будете відповідати за створення організованого злочинного угруповання.
— Ти… ти просто псих… — прошепотів Осадчий. — Ти не міг цього спланувати…
— Ви думали, що маєте справу з черговою жертвою, яку можна залякати. Але я двадцять років знищував людей, набагато страшніших і професійніших за сімох пузатих дядьків із бейсбольними бітами, — Роман дивився на них згори вниз. — Ви справді думали, що зможете мене налякати?
Здалеку пролунало виття сирен. Поліцію викликали сусіди — Роман домовився про це заздалегідь, попередивши їх про “можливі провокації”. Усе йшло точно за його оперативним планом.
Першим у двір залетів патрульний “Аутлендер”, а за ним — службове авто майора Панасюка. Слідчий вийшов з машини і завмер. Картина була красномовною: семеро “господарів життя” валялися на асфальті серед розкиданої зброї, скиглячи від болю. А посеред цього хаосу абсолютно спокійно стояв Роман Коваль, тримаючи в руці телефон із відкритим файлом відеозапису.
— Пане майоре, — кивнув йому Роман. — Добре, що ви так швидко. Група озброєних осіб проникла на прибудинкову територію і здійснила спробу замаху на моє життя. Довелося застосувати заходи необхідної самооборони. Всі докази, включно з їхніми зізнаннями в інших злочинах, зафіксовані.
Панасюк перевів погляд з камер на стіні на закривавлене обличчя депутата Осадчого. На обличчі старого, втомленого системою слідчого раптом з’явилася дуже щира, майже хлопчача посмішка.
— Викликайте швидкі, — кинув Панасюк своїм патрульним. — І готуйте камери в ізоляторі. Ніч буде дуже довгою. А вам, пане Коваль, доведеться проїхати з нами. Писати заяву.
— У мене є час, — спокійно відповів Роман.
Коли Фоменка, сичачого від болю, вантажили у карету швидкої під конвоєм, він зустрівся поглядом з Романом.
— Це ще не кінець, контужений. Ти пошкодуєш.
— Ні, Фоменко, — тихо сказав Роман. — Це якраз кінець.