На сьомий день Матвія перевели з реанімації до звичайної палати інтенсивної терапії. Перелом склепіння черепа поступово зростався, а страшний набряк на обличчі зменшився, хоча гематоми все ще мали хворобливий жовто-зелений відтінок. Звісно, попереду були довгі місяці фізіотерапії, спостережень у невролога та роботи з психологом, але найстрашніше залишилося позаду.
Роман допоміг сину сісти на ліжку. Матвій рухався повільно, кривлячись від тупого болю в голові, але він був живий. Він дихав сам.
— Тату, — прошепотів хлопець того ж вечора. Його голос був тихим, надтріснутим після довгого перебування з трубкою ШВЛ. — Я чув, як медсестри шепотілися в коридорі. Ті хлопці з академії… які напали на мене… Тобі не треба про них турбуватися.
— Вони кажуть, що це зробив ти. Але ти був тут. Весь цей час. Я пам’ятаю, що ти був поруч.
Роман тепло усміхнувся, підсунувши стілець ближче до ліжка.
— Саме так. Я був тут. Я доглядав за тобою. Це єдине, що має значення.
Матвій уважно, по-дорослому серйозно подивився в обличчя батькові. У його погляді майнуло щось схоже на глибоке, майже інтуїтивне розуміння ситуації.
— Коли я був у комі… десь там, у темряві, я іноді чув твій голос. Ти обіцяв, що все буде добре. Що мені не треба боятися.
— І так буде, синку.
— Ті хлопці… — голос Матвія раптом затремтів, а в очах з’явилися сльози безсилля. — Тату, вони робили це й раніше. З іншими дітьми. Але всі в ліцеї мовчали. Боялися. Їхні сім’ї тримають у страху пів міста. Денис тримав мене за руки, поки інші… — він хлипнув, не в змозі закінчити фразу. — Вони сміялися, тату. Вони називали мене “ніким”. Казали, що цей світ належить їм, і вони можуть розмазати мене, як комаху.
Роман відчув, як усередині знову кристалізується та сама холодна, абсолютна ясність.
— Вони помилялися.
— Ліцей нічого не зробить. Мама дзвонила сьогодні вдень… — Колишня дружина Романа, Олена, жила в Польщі, мала нову сім’ю і бачилася з сином кілька разів на рік. Вони розлучилися мирно, але стали зовсім чужими людьми. — Вона плакала. Казала, що директор Лозовий пропонував їй “компенсацію” на лікування. Ніби ми маємо радіти їхнім подачкам і мовчати. Мама просила взяти гроші й не лізти на рожен. Вона боїться.
— Ми не візьмемо їхніх брудних грошей.
Матвій слабко усміхнувся, змахнувши сльозу:
— Я так їй і сказав.
Того вечора, коли Матвій заснув під дією знеболювального, телефон Романа тихо завібрував. Повідомлення надійшло з прихованого номера:
“Ми знаємо, що це твоїх рук справа, контужений. Завтра о 21:00. Будемо біля твого будинку. Чекай на гостей. Без поліції, якщо хочеш, щоб твій малий дожив до випуску.”
Роман спокійно набрав відповідь:
“Чекаю.”
Наступний день був присвячений ретельній підготовці. Спершу він поїхав на Петрівку, до старого гаражного кооперативу, де орендував бокс під вигаданим ім’ям. Там зберігалися речі з його минулого життя. Екіпірування, яке офіційно було “списане”, але насправді осіло в його надійному схроні.
Тактична аптечка, засоби спецзв’язку, портативні “глушилки” сигналів, професійна апаратура для аудіо- та відеофіксації. Була там і зброя, але Роман навіть не відкрив той ящик. Він знав, що вона йому не знадобиться.
Батьки “мажорів”, які зібралися приїхати до нього на розправу, не були тренованими бійцями. Вони були впливовими, пихатими і злими чоловіками, які звикли вирішувати проблеми грошима, зв’язками або залякуванням через свою службу безпеки. Вони їхали на Поділ, аби принизити людину, яку вважали слабшою за себе. Вони не мали жодного уявлення, як виглядає справжня, смертельна загроза.
Після гаража він поїхав до своєї квартири в старому фонді на Подолі. Оглянув двір. Перевірив систему зовнішнього спостереження, яку встановив ще кілька років тому. Чотири приховані камери з мікрофонами високої чутливості. Він переконався, що дані автоматично заливаються на захищене хмарне сховище і синхронізуються з трьома незалежними серверами в Європі. Перевірив кути огляду, налаштував контрастність для нічної зйомки.
Потім він заїхав на адресу, яку знайшов у базах даних напередодні. Це була невелика орендована квартира на Борщагівці. Коли вчителька Ірина Олександрівна відчинила двері, в її очах промайнув щирий переляк, змішаний із почуттям провини.
— Романе Миколайовичу… Ви? Як там Матвій?
— Одужує. Я приїхав подякувати вам. За те, що ви тоді одразу зателефонували. За те, що не стали чекати “дозволу” керівництва.
Жінка нервово провела рукою по волоссю і озирнулася на сходову клітку, ніби очікувала, що їх підслуховують.
— Матвій — чудовий хлопчик. Те, що з ним зробили… це просто жах.
Вона затнулася.
— У місті ходять різні чутки… про тих хлопців з футбольної академії.
— Я був у лікарні безперервно. Це підтверджено документально і свідками, — рівно сказав Роман.
— Так-так, звісно, — вона опустила очі. — Романе Миколайовичу… Ваш син раніше підходив до мене. Він розповідав, що його цькують. Я намагалася підняти це питання на педраді, але директор Лозовий сказав мені “не лізти не у свої справи”. Сказав, що з цих хлопців виростуть чемпіони, а Матвію треба просто відростити чоловічий характер і не скиглити. Я мала зробити більше. Я мала кричати про це.
На її очі навернулися сльози.
— Ці мажори тероризували половину ліцею. Але ніхто ніколи не скаржився в поліцію, бо їхні сім’ї здатні знищити життя будь-кому. Вони мають абсолютну владу.
— Мали, — тихо, але твердо виправив її Роман. — Це в минулому часі.
Він залишив її квартиру і повернувся до лікарні. Решту вечора він провів із сином. Вони говорили про звичайні, буденні речі: обговорювали новий фільм, складали плани на літо, сперечалися, який корм краще купити для притулку, коли Матвій випишеться. Це була нормальна розмова батька і сина.
Близько восьмої вечора Роман поправив синові ковдру.
— Мені треба додому, завезти деякі речі. Відпочивай. Завтра побачимось.
Матвій кивнув, уже засинаючи.
Роман вийшов на вулицю, вдихнувши прохолодне київське повітря. Капкан був встановлений. Системи налаштовані. Залишилося тільки дочекатися, коли звірі самі зайдуть у клітку.