Вона театральним рухом витягла з масивної шкіряної папки офіційний аркуш із печаткою.
— У графі «відомості про батька» чорним по білому написано: Олександр Гончар, державний службовець. Місце роботи — військова частина. Це дуже, просто кардинально відрізняється від «генерал-лейтенанта», чи не так? Ти взагалі усвідомлюєш різницю між рядовим клерком, який перекладає папірці на складі, і людиною, яка керує армією?
Очі Матвія наповнилися гарячими, солоними слізьми. Проте він щосили зціпив зуби, до болю стиснувши кулаки в кишенях. Він дав собі слово, що не дозволить цій жінці побачити, як він плаче.
— Це зроблено виключно для нашої безпеки! — відчайдушно вигукнув він. — Він сам мені це пояснював!
— Припини цю жалюгідну брехню! — клас здригнувся від її пронизливого крику, який остаточно зруйнував образ елітного педагога. — Ти зараз же сядеш на місце. Ти перепишеш своє завдання, вказавши реальну, нудну правду. І ти публічно вибачишся перед нашими гостями за те, що марнуєш їхній дорогоцінний час!
Одна сльоза таки зрадливо скотилася по зблідлій щоці хлопчика. Але Матвій не зрушив з місця. Натомість він раптом випростав спину і розправив плечі — точнісінько так, як завжди робив його батько-офіцер перед труднощами.
— Мій тато не виховав брехуна, Катерино Ігорівно.
У кабінеті запала мертва, гнітюча тиша. Обличчя вчительки вкрилося нерівними червоними плямами неконтрольованого гніву. Навіть батько Марка, впливовий забудовник, незручно засовався на стільці, розуміючи, що педагог відверто переходить межу.
— Мій тато — генерал, — чітко, карбуючи кожне слово, продовжив Матвій. — Він зараз їде з аеропорту. Він буде тут о десятій. Ви самі все побачите.
Щелепи Катерини Ігорівни стиснулися з такою силою, що на вилицях заходили жовна.
— Геть із мого класу! — просичала вона, вказуючи ідеальним манікюром на двері. — До кабінету завуча. Негайно! І без батьків можеш не повертатися!
Артем, найкращий друг Матвія, не витримавши такої кричущої несправедливості, рвучко підскочив з-за парти:
— Але ж, Катерино Ігорівно, він не обманює! Я був у нього вдома, я бачив військові фотографії…
— Артеме, негайно сядь, якщо не хочеш піти з ним за компанію писати пояснювальну директору!
Хлопчик неохоче опустився на стілець, кинувши на друга сповнений відчаю погляд. Матвій мовчки підхопив свій рюкзак. Коли він прямував до виходу, вчителька кинула йому в спину репліку, спеціально розраховану на вуха багатих батьків:
— Нехай це стане показовим уроком. Намагатися здаватися кимось впливовим, коли ти походиш із… відповідного соціального дна — це ознака глибоких комплексів і поганого генофонду.
Важкі дубові двері зачинилися, відрізаючи Матвія від осудливих поглядів. Коридор гімназії, оздоблений мармуром та плазмами, здався йому безкінечним, холодним і чужим тунелем. До десятої години залишалося зовсім небагато, але зараз цей час відчувався як вічність.
Він побрів до кабінету завуча, ледь переставляючи важкі, мов свинцеві, ноги. Дорогою дістав телефон. Жодного нового повідомлення. Може, затори стали ще щільнішими? Може, батька екстрено викликали в Генштаб і він не приїде взагалі?
У просторій приймальні адміністрації сидів Валерій Петрович — завуч гімназії з виховної роботи. Це був сивий, глибоко втомлений життям чоловік, який за роки роботи в приватній системі бачив усі відтінки людського марнославства. Він носив окуляри на кінчику носа і завжди мав такий вираз обличчя, ніби його відволікли від розгадки таємниць Всесвіту.
— Сідай, Гончар, — сухо кинув він, не відриваючись від монітора. — Твоя вчителька вже надіслала мені гнівне голосове в месенджер. Стверджує, що ти зухвало зірвав відкритий захід і хамив гостям.
— Це неправда, Валерію Петровичу! Я просто захищав свого тата! Він справді…
— Зупинись, — завуч втомлено підняв долоню. Він клікнув мишкою. — Я бачу твою базу. Ось. Олександр Гончар. Держслужбовець нижньої ланки. Звичайний тиловик.
— Це протокол безпеки! Ви не розумієте специфіки…
Валерій Петрович зняв окуляри і почав повільно протирати їх серветкою.
— Послухай мене, хлопче. Багато дітей із небагатих родин вигадують казки, щоб не почуватися гіршими поруч із тими, кого привозять на «Майбахах». Це класична психологічна реакція. Я тебе не суджу. Але кричати на заслуженого педагога при спонсорах школи — це катастрофа.
У кишені Матвія завібрував смартфон. На екрані світилося нове повідомлення від батька:
«Затримуюсь ще сильніше. Екстрена нарада по захищеному зв’язку прямо з машини, не маю права відключитися. Будемо о 10:30. Вибач, сину. Я поруч».
Матвій із шаленою надією простягнув екран завучу:
— Подивіться! Він їде! Він буде тут за пів години!
Валерій Петрович навіть не глянув на текст, лише цинічно усміхнувся краєчком губ:
— Повідомлення від контакту «Тато»? Серйозно? Ти міг попросити будь-якого старшокласника написати тобі це. Це не доказ, Гончар.
Він нахилився ближче, і його голос став жорстким, металевим:
— Значить так. Ти зараз повертаєшся в клас. Ти при всіх вибачаєшся перед Катериною Ігорівною. Або ж я прямо зараз телефоную твоїй матері і викликаю її на офіційну бесіду до директорки. Наскільки я знаю, вона зараз в операційній? Ти ж не хочеш, щоб через твої витребеньки її відірвали від порятунку людини?
Матвій здригнувся. Згадка про маму діяла безвідмовно. Її категорично не можна було турбувати під час складних хірургічних втручань. Завуч точно знав, на яку больову точку тиснути.
— Ви мені зовсім не вірите… — зламаним шепотом промовив хлопчик.
— Я вірю документам, — відрізав Валерій Петрович. — Повертайся в кабінет і зроби те, що мусить зробити вихована людина.
Коли Матвій, низько опустивши голову, повернувся до кабінету на другому поверсі, свято марнославства було в розпалі. Батько Марка саме закінчував розповідати про інвестиції в нерухомість. Пролунали бурхливі оплески.
Матвій тихо прослизнув на своє місце.
— Ти як? Завуч сильно пресував? — співчутливо прошепотів Артем.
— Нормально… — збрехав Матвій, ковтаючи гіркий клубок.
— Матвію? — медовий, отруйний голос вчительки розрізав шум оплесків. — Ти вже повернувся? Ти готовий принести свої публічні вибачення за ту огидну сцену?