Роман Кучеренко навчився спати так, як сплять хижаки перед стрибком — чутливо, поверхнево, фіксуючи кожну зміну в навколишньому просторі. Двадцять років служби в Силах спеціальних операцій залишають слід назавжди. Навіть зараз, через три роки після виходу у відставку, найменша аномалія миттєво виривала його зі сну. Але вібрація телефону о 14:47 на тумбочці не була «найменшою аномалією». Вона розривала тишу кімнати наполегливо і тривожно.
На екрані висвітився номер приватного ліцею «Столичний Альянс». Зараз ішли уроки. Дзвонити не мали б.
— Пане Кучеренко? — Жіночий голос на тому кінці дроту відчутно тремтів, видаючи паніку, яку марно намагалися приховати. — Це Олена Миколаївна, викладачка літератури… Класний керівник Максима. Романе Андрійовичу, стався інцидент.
Холод повільно поповз по спині Романа.
— Вашого сина зараз везуть до Центральної клінічної лікарні, — слова вчительки зривалися. — Це… це дуже серйозно.
Роман уже був на ногах. Однією рукою він натягував джинси, іншою — підхопив ключі від позашляховика.
— Що саме сталося? Чітко і по суті, — його голос зазвучав металево, без жодної емоції. Це був голос командира, який щойно отримав доповідь про втрати на лінії зіткнення.
— Хлопці з футбольної академії ліцею… Кілька старшокласників. Пане Кучеренко, лікарі швидкої сказали, що там підозра на перелом основи черепа.
Дорога від його квартири на столичній Оболоні до лікарні в центрі зазвичай займала хвилин сорок, враховуючи вічні київські затори. Цього разу Роман долетів за вісімнадцять. Його руки міцно і спокійно стискали кермо, обличчя нагадувало кам’яну маску. Але в голові вже працював безжальний комп’ютер: він каталогізував загрози, прораховував сценарії та вибудовував алгоритми реакцій. Ті самі алгоритми, які він сподівався більше ніколи не застосовувати в цивільному житті.
Центральна клінічна лікарня зустріла його сліпучим світлом люмінесцентних ламп і важким запахом хлорки та медикаментів. У відділенні реанімації стояла та особлива, гнітюча тиша, яку порушував лише ритмічний писк апаратури.
Через широке скло палати інтенсивної терапії Роман побачив свого сина. Максиму було сімнадцять, але зараз, на цьому білому ліжку, він здавався зовсім маленьким. І його було майже неможливо впізнати.
До тонких рук хлопця тягнулися прозорі трубки крапельниць. Апарат штучної вентиляції легень ритмічно, з тихим шипінням, вдихав життя у його нерухоме тіло. Ліва половина обличчя перетворилася на одну суцільну, набряклу багряно-чорну гематому, збільшившись удвічі. Білосніжні бинти, якими була туго обмотана голова, в кількох місцях просочилися моторошними червоними плямами.
— Пане Кучеренко? — до нього тихо підійшла старша медсестра. На бейджі значилося «Катерина». — Ваш хлопчик стабільний, але наступні сорок вісім годин будуть критичними. Томографія підтвердила втиснений перелом склепіння черепа.
— Хто його веде? — сухо кинув Роман, не відриваючи погляду від сина.
— Завідувач нейрохірургії, доктор Марчук. Він витягував і не таких, повірте. Він найкращий.
— Як це сталося? — голос Романа був настільки рівним, що Катерина мимоволі здригнулася. У цьому спокої було більше погрози, ніж у будь-якій істериці.
Медсестра нервово перевела погляд на чоловіка в цивільному, який стояв біля сестринського поста.
— Слідчий Петренко займається цією справою. Але, наскільки мені відомо… нападників було багато. Травми дуже масштабні: зламані ребра, множинні забої внутрішніх органів і черепно-мозкова. Пане Кучеренко… вашого сина не просто побили. Його забивали.
Наступні три години Роман просидів на жорсткому пластиковому стільці поруч із ліжком Макса. Він дивився на бліду руку сина і згадував. Макс завжди був тихим. Поки інші хлопці грали у “стрілялки” чи билися за гаражами, він сидів з енциклопедіями. Він віддавав перевагу книгам, а не спорту, мистецтву, а не агресії. Це була світла, розумна дитина. Той самий хлопець, який міг пів дня витратити, щоб зняти перелякане кошеня з дерева, і постійно допомагав старенькій сусідці носити сумки з супермаркету.
Лише минулих вихідних вони їздили на риболовлю під Вишгород, сиділи з вудками на березі Дніпра, і Макс із захопленням розповідав, що точно вирішив вступати на ветеринарну медицину. А тепер… тепер він міг взагалі ніколи не розплющити очі.
Ближче до вечора до палати підійшов Леонід Петренко — слідчий районного управління поліції. Чоловік років п’ятдесяти, з глибокими зморшками і безмежно втомленими очима. Це був погляд людини, яка бачила занадто багато людського бруду.
— Пане Кучеренко, мої співчуття. Мені потрібно поставити кілька запитань. У вашого сина були вороги? Можливо, відкриті конфлікти в ліцеї?
— Макс не наживає ворогів, — глухо відповів Роман. — Він не з тих.
Слідчий повільно кивнув, дістаючи затертий блокнот.
— Первинний рапорт такий: семеро вихованців елітної футбольної академії при ліцеї затисли вашого сина на задньому дворі, біля старих майстерень, відразу після четвертого уроку. Кілька учнів чули крики, але поки охорона ліцею зволила туди дійти, хлопець вже був без свідомості.
Петренко зробив важку паузу, підбираючи слова.
— Нападники стверджують, що це була просто “чоловіча штовханина”, яка вийшла з-під контролю. Їхня офіційна версія — Максим першим спровокував бійку.
Роман нарешті підняв очі на слідчого. Його погляд був холоднішим за рідкий азот.
— Мій син важить шістдесят п’ять кілограмів. Ви зараз стоїте тут і серйозно кажете мені, що він сам поліз у бійку проти сімох тренованих спортсменів?
— Я кажу вам те, що написано в їхніх поясненнях, — зітхнув Петренко. — Їхні адвокати приїхали до відділку швидше, ніж ми встигли допитати пацанів. Адміністрація ліцею вже випустила прес-реліз, де називає це “прикрим нещасним випадком під час юнацького конфлікту”.
Слідчий зробив крок ближче і понизив голос до ледь чутного шепоту:
— Між нами, Романе… У мене є покази трьох свідків, які бачили зовсім інше. Але це налякані діти. А футбольна академія — це золота жила ліцею, куди вливають мільйони. Родини цих “спортсменів” мають такі зв’язки, що можуть одним дзвінком закрити моє відділення.
Роман вбирав цю інформацію, сортуючи її у своїй свідомості. Пазл складався.
— Імена нападників. Усіх сімох.
Петренко завагався на секунду, але потім розгорнув блокнот.
— Денис Фоменко. Ерік Осадчий. Богдан Гришко. Кирило Гаврилюк. Вадим Паламарчук. Ігор Коваленко. Та Артем Марченко. Всі випускники. Всі — зірки молодіжної ліги, яких уже готують до трансферів у Європу. Батько Фоменка тримає половину комерційної забудови в столиці. Тато Осадчого — депутат міськради з величезним впливом. Розумієте, куди вітер віє?
— Розумію.
Тієї ж ночі серце Макса зупинялося двічі. Під час другої зупинки лікарі ледве витягли його з того світу. Роман стояв за скляними дверима реанімації, дивлячись, як навколо ліжка його сина метушиться бригада медиків з дефібрилятором.
І саме в цей момент щось крижане остаточно осіло в його грудях. Це не була лють. Лють — це гаряче, хаотичне і абсолютно марне почуття. Лють засліплює. Те, що він відчув зараз, було зовсім іншим. Це була абсолютна операційна ясність. Така ж сама ясність накривала його під час найважчих штурмів, коли його група потрапляла в засідку і потрібно було ухвалювати рішення за долі секунди. Емоції вимкнулися. Залишилася тільки мета…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇