На ранок життєві показники Макса нарешті стабілізувалися, хоча він і залишався у глибокій комі. Щойно сонце почало пробиватися крізь сірі київські хмари, Роман залишив лікарню. Він сів у свій позашляховик і вирушив у бік елітного передмістя столиці.
Приватний ліцей «Столичний Альянс» вражав розмахом. Це було не просто місце для навчання, а справжня фортеця для дітей тих, хто вважав себе господарями життя. За високим кованим парканом розкинулася ідеально доглянута територія: кілька сучасних корпусів зі скла та бетону, власний басейн і те, чим ліцей пишався найбільше — футбольна академія. Її тренувальні поля зі штучним газоном останнього покоління сліпили очі яскравою зеленню навіть у похмурий день. Електронні табло на трибунах коштували дорожче, ніж квартири більшості українців.
Кабінет директора, Богдана Левченка, знаходився на другому поверсі адміністративного корпусу. Просторе приміщення пахло дорогою шкірою, кавою свіжого обсмаження та ледь вловимим елітним парфумом. Стіни прикрашали фотографії з турнірів, де директор тиснув руки міністрам та відомим олігархам.
Сам Левченко був чоловіком років п’ятдесяти, з ідеально вкладеним сріблястим волоссям і в костюмі, який шили на замовлення десь у Мілані. Його шкіра мала той специфічний бронзовий відтінок, який свідчив про регулярний відпочинок на Мальдівах.
Коли Роман переступив поріг, в очах директора майнула тінь. Можливо, роздратування. Або холодний розрахунок.
— Пане Кучеренко, проходьте. Я очікував на ваш візит, — Левченко вказав на шкіряне крісло навпроти свого масивного столу. — Жахлива ситуація. Повірте, ми всі глибоко шоковані.
— У мого сина розтрощений череп, — Роман навіть не сів, залишившись стояти посеред кабінету.
— Так, так… Адміністрація молиться за його швидке одужання. Хлопців, які брали участь в інциденті, вже тимчасово відсторонили від занять на період внутрішнього розслідування. Ми ставимося до репутації ліцею вкрай серйозно.
— Семеро гравців академії, — голос Романа був рівним, але від цього ще страшнішим. — Усі на голову вищі і вдвічі ширші за Макса. Вони забивали його доти, поки він не перестав дихати, а потім продовжили. Ви називаєте це “інцидентом”?
Левченко театрально розвів руками, відкинувшись на спинку крісла.
— Романе Андрійовичу, давайте дивитися на речі реально. З того, що мені доповіли, це була звичайна сутичка, яка просто трохи вийшла з-під контролю. Розумієте… юнаки. Градус емоцій, гормони, спортивний адреналін. Ніхто не хотів такого фіналу. Але такі речі трапляються. Хлопчики просто випускали пару.
Роман не кліпнув оком.
— Мій син дихає через трубку в реанімації.
— Я розумію ваш біль. Будь-який батько був би засмучений. Але ми маємо дозволити правоохоронним органам робити свою роботу. Поліція веде слідство.
— А як щодо розслідування ліцею? — запитав Роман. — На задньому дворі висять три камери спостереження. Де записи? Де покази свідків?
Директор повільно сплів пальці в замок. Його обличчя втратило співчутливий вираз, ставши жорстким.
— Записи передані техвідділу. Сервер якраз перезавантажувався в той момент. Буває… А щодо свідків… Скажу вам відверто, пане Кучеренко. Між нами. У цих сімох юнаків блискуче майбутнє. Топові європейські клуби, гранти, шалені можливості. Те, що сталося — безперечно, трагедія. Але зламати сім молодих життів через одну прикру помилку… Це не допоможе вашому синові.
Роман продовжував мовчки дивитися на нього. Левченко не витримав і криво посміхнувся.
— І це все? Ви не будете кричати? Не будете погрожувати пресою? — директор перейшов на зневажливий тон. — Що ви збираєтеся робити, пане ветеран? Це вам не окопи і не спецоперації десь у сірій зоні. Це центр Європи. У нас тут працюють закони, процедури. У цих дітей є права. А в їхніх родин — найкращі столичні адвокати. Най-кра-щі. Тож раджу вам думати про здоров’я сина, а не про вендету.
Роман затримав погляд на самовдоволеному обличчі директора.
— Пане ветеран, — тихо повторив він. — Яка оригінальна риторика.
Він розвернувся і вийшов, не сказавши більше ні слова.
Наступні двадцять чотири години Роман провів у палаті інтенсивної терапії. Стан Макса залишався важким. Нейрохірург пояснив, що набряк мозку має спасти, перш ніж вони зможуть оцінити реальні масштаби пошкоджень. Був високий ризик незворотних наслідків. Залишався ризик, що хлопчик так і не вийде з коми.
На другу ніч, сидячи в порожньому лікарняному буфеті й автоматично ковтаючи розчинну каву, що мала смак паленого пластику, Роман відчув вібрацію. На екран смартфона прийшло повідомлення з невідомого номера.
“Твоє щеня мало б знати своє місце. Може, хоч це навчить тебе, вояко, не лізти до серйозних людей. Сиди тихо, бо буде гірше.”
Роман спокійно видалив повідомлення. Потім відкрив свій ноутбук.
Багато хто думав, що служба в Силах спеціальних операцій — це лише про те, як вибивати двері ногами і влучно стріляти. Але це була лише верхівка айсберга. Справжня робота елітного оперативника полягала в іншому: збір розвідданих. Спостереження. Аналіз. Вміння знаходити тих, хто вважав себе привидом. Вміння розкривати їхні патерни, фінансові потоки, брудні таємниці та вразливі місця.
Пальці Романа забігали по клавіатурі. Він увійшов у тіньові бази даних, реєстри судових рішень, закриті форуми та соціальні мережі.
Денис Фоменко, 18 років, капітан команди. Батько: Ігор Фоменко, власник компанії “Столичний Буд-Інвест”. Мати: світська левиця. Сім’я мешкає в закритому котеджному містечку під Києвом. Старший Фоменко мав дві кримінальні справи за водіння в нетверезому стані — обидві дивом розвалилися в суді. Фоменко-молодший фігурував у трьох заявах про нанесення тілесних ушкоджень. Усі заявники раптово забрали свої скарги. Його молодша сестра двічі проходила лікування у швейцарській клініці від залежності до заборонених речовин.