Роман Коваленко навчився спати впівока ще під час перших ротацій на схід. За понад двадцять років служби в Силах спеціальних операцій ця навичка в’їлася в його ДНК намертво. Навіть тепер, через три роки після офіційного комісування через важке поранення, найменша аномалія в навколишньому просторі миттєво виривала його зі сну. Проте вібрація смартфона на тумбочці о 14:47 аномалією не була. Вона була набагато гіршою — тривожною сиреною.
На екрані висвітився номер Олени Василівни, класної керівниці його сина. Це був час уроків.
— Пане Романе? — Голос жінки на тому кінці дроту не просто тремтів, він зривався на істеричний шепіт. — Це Олена Василівна, з ліцею… У нас сталася жахлива ситуація. Інцидент.
Роман вже був на ногах. Його рука автоматично намацувала ключі від машини на комоді, поки мозок перемикався в режим сканування загроз.
— Вашого сина… Федю зараз везуть до реанімації Київ-Мед-Центру. Швидка щойно поїхала.
— Що сталося? — Його голос пролунав холодно, без жодної емоції, хоча всередині все обірвалося.
— Баскетбольна команда. Кілька старшокласників… Пане Романе, це дуже серйозно. Лікарі швидкої сказали, що там підозра на пролом черепа.
Шлях від його будинку в Голосіївському районі до лікарні мав би зайняти хвилин двадцять п’ять, враховуючи столичні затори. Роман доїхав за одинадцять. Його руки міцно й спокійно тримали кермо позашляховика, обличчя залишалося кам’яним, але в голові вже крутилися сценарії, які він сподівався ніколи більше не застосовувати в мирному житті. Він каталогізував потенційні загрози, прораховував варіанти і гасив у собі паніку так, як вчили на незліченних тренуваннях.
Відділення інтенсивної терапії зустріло його гудінням люмінесцентних ламп і різким запахом антисептиків — запахом, який завжди асоціювався у нього з втратами. Через широке вікно боксу Роман побачив сина. Сімнадцятирічний хлопець лежав абсолютно нерухомо. Його було майже неможливо впізнати.
До тонких рук тягнулися прозорі трубки крапельниць, апарат штучної вентиляції легень ритмічно підіймав його грудну клітку, дихаючи замість нього. Ліва половина обличчя Феді перетворилася на один суцільний багряно-чорний набряк, збільшившись удвічі. Білосніжні бинти, що туго стягували його голову, вже встигли просякнути моторошними червоними плямами.
— Пане Коваленко? — До нього тихо підійшла медсестра. На її бейджі значилося ім’я «Катерина». — Стан вашого сина стабільний, наскільки це можливо зараз, але наступні дві доби будуть критичними. Томографія показала вдавлений перелом склепіння черепа. Потрібно чекати, поки спаде набряк мозку.
— Хто його веде?
— Миколаєнко. Він найкращий нейрохірург у місті, вам пощастило, що сьогодні його зміна.
— Як саме це сталося? — Тон Романа залишався настільки рівним, що це навіть лякало. Жодної істерики. Лише суцільний лід.
Катерина нервово перевела погляд на чоловіка в цивільному, що стояв біля сестринського поста.
— Розслідуванням займається слідчий районного управління Леонід Петрович. Але, наскільки мені відомо з висновків швидкої, нападників було багато. Травми катастрофічні: зламані ребра, численні внутрішні гематоми, розбита голова. Пане Коваленко… Вашого хлопчика забивали на смерть.
Роман просидів біля ліжка сина наступні три години, прислухаючись до ритмічного пікання моніторів. Федя завжди був тихим. Він ріс інтровертом, надаючи перевагу книжкам, а не галасливим компаніям, малюванню, а не агресивному спорту. Він був глибоким і неймовірно добрим хлопцем.
Це була та сама дитина, яка могла годинами допомагати літнім сусідкам з важкими пакетами або пропадати на вихідних у притулку для бездомних тварин, вичищаючи вольєри. Лише минулого тижня вони сиділи з вудками на озері за містом, і Федя з захопленням розповідав про свої плани вступати на ветеринарний факультет. А тепер… тепер він міг просто не прокинутися.
Ближче до сьомої вечора в коридорі з’явився слідчий. Леоніду Петровичу було далеко за сорок, він мав важкий погляд людини, яка за роки служби в поліції побачила занадто багато людської гнилі.
— Романе Сергійовичу? Мої співчуття. Мені потрібно поставити кілька запитань. Чи були у хлопця вороги? Можливо, якісь конфлікти в ліцеї?
— Федя не з тих, хто наживає ворогів, — глухо відповів Роман, не зводячи очей з сина.
Слідчий повільно кивнув, дістаючи блокнот.
— Первинний рапорт такий: семеро гравців шкільної збірної з баскетболу затисли його на західних сходах після четвертого уроку. Свідки кажуть, що чули гуркіт і крики, але поки охорона закладу спромоглася піднятися туди, ваш син вже був без свідомості.
Слідчий зробив важку паузу.
— Ці хлопці стверджують, що це була просто “пацанська штовханина”, яка трохи вийшла з-під контролю. Їхня версія — Федір сам спровокував конфлікт і першим кинувся в бійку.
Роман нарешті підвів очі на поліцейського.
— Мій син важить шістдесят п’ять кілограмів. Ви серйозно хочете переконати мене, що він сам напав на сімох двометрових баскетболістів?
— Я лише переказую вам те, що зараз фіксують у протоколах. Їхні адвокати вже примчали у відділок. Керівництво ліцею офіційно називає це “прикрим нещасним випадком на перерві”.
Леонід Петрович зробив крок ближче, інстинктивно знижуючи голос.
— Скажу вам як батько батькові, поза протоколом. У мене є троє свідків, які бачили зовсім іншу картину. Але це перелякані діти. Баскетбольна команда приносить цьому приватному ліцею шалені спонсорські гроші та престиж. Родини цих “спортсменів” мають зв’язки, які сягають найвищих кабінетів у столиці. Розумієте?
Роман мовчки ввібрав цю інформацію, розкладаючи її по поличках у своїй свідомості.
— Прізвища. Назвіть їхні прізвища.
Слідчий завагався, але все ж перегорнув сторінку блокнота.
— Денис Філіпчук. Ерік Осадчий. Богдан Гришко. Гліб Захарченко. Євген Патлань. Іван Христенко. І Кирило Марченко.
— Всі випускники. Всі готуються до вступу в елітні європейські університети. Батько Філіпчука — відомий столичний забудовник, володіє половиною комерційної нерухомості Києва. Батько Осадчого — чинний депутат. Ви ж бачите, як тут будується гра? — гірко усміхнувся слідчий.
— Я бачу.
Тієї ж ночі в реанімації двічі лунала тривога. Пульс Феді падав до критичної позначки. Другого разу лікарям ледь вдалося витягти його з того світу. Роман стояв за склом боксу, дивлячись, як бригада медиків метушиться навколо худенького тіла його єдиної дитини. Саме в цей момент щось холодне, мов рідкий азот, розлилося в його грудях. Це не була лють. Лють — це гаряча, хаотична і абсолютно марна емоція, яка засліплює. Ні, це було дещо інше…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇