Це було те саме кристально чисте відчуття фокусу, яке він відчував під час найважчих штурмів на фронті, коли його група потрапляла в засідку. Це називалося “операційна ясність”.
На ранок стан Феді знову стабілізувався, хоча він так і не прийшов до тями. Роман залишив лікарню на світанку і поїхав просто до ліцею. “Столичний Академіум” був величезним сучасним кампусом, чиї новітні спортивні майданчики виблискували під ранковим сонцем. Баскетбольна арена ліцею мала трибуни на кілька тисяч місць і цифрове табло, яке, мабуть, коштувало дорожче за квартиру Романа.
Кабінет директора Богдана Левченка знаходився на другому поверсі, у крилі адміністрації. Стіни були завішані фотографіями команд-чемпіонів та подяками від мерії. Сам Левченко — доглянутий чоловік років п’ятдесяти у бездоганно пошитому костюмі — мав ту особливу бронзову засмагу, яку здобувають не на дачі, а на дорогих закордонних курортах.
Коли Роман без стуку увійшов до кабінету, в очах директора майнуло щось схоже на роздратування. Чи, можливо, холодний розрахунок.
— Пане Коваленко. Я очікував, що ви завітаєте. Жахлива ситуація. Просто не вкладається в голові, — Левченко театрально зітхнув, вказуючи на крісло для відвідувачів.
— У мого сина проломлений череп.
— Так-так, розумію. І повірте, ми всім педагогічним колективом молимося за його одужання. Усіх хлопців, причетних до цього… прикрого інциденту, тимчасово відсторонено від занять до завершення розслідування. Ліцей ставиться до таких речей вкрай серйозно.
— Семеро гравців. Усі на голову вищі і вдвічі важчі за Федю. Професійні спортсмени. Вони били його, поки він не перестав ворушитися, а потім продовжили добивати.
Левченко примирливо розвів руками, відкинувшись на спинку шкіряного крісла.
— Наскільки мені доповіли, це була звичайна сутичка, яка просто перейшла межі. Ви ж розумієте, підлітки. Грають гормони, емоції б’ють через край. Ніхто не хотів такого фіналу. Але, знаєте, таке трапляється в чоловічих колективах.
Роман незмигно дивився на нього, повільно карбуючи кожне слово:
— Мій син дихає через трубку.
— Я чудово розумію ваш стан, пане Коваленко. Будь-який батько на вашому місці був би розлючений. Але ми повинні дозволити правоохоронним органам робити свою роботу. Поліція у всьому розбереться.
— А як щодо розслідування самого ліцею? У вас тут камери на кожному кроці. Де записи зі служби безпеки? Де пояснення свідків?
— Усе це наразі перевіряється, — Левченко зчепив пальці в замок і його тон став більш жорстким. — Давайте я буду з вами відвертим. У цих сімох хлопців попереду блискуче майбутнє. Престижні університети, контракти, величезні можливості. Те, що сталося з Федором — трагедія. Але знищення життів ще сімох молодих людей не допоможе вашому сину одужати швидше. Ви ж доросла людина, повинні мислити раціонально.
Роман повільно підвівся з крісла. Левченко спостерігав за ним, і на його губах заграла ледь помітна, зверхня посмішка.
— І це все? Ви не будете кричати? Не будете погрожувати мені судами? — Посмішка директора стала ширшою, перетворившись на відвертий виклик. — А що ти взагалі можеш зробити, вояко? Це тобі не твої окопи і не дикі степи, де ти колись бігав зі зброєю.
Левченко поправив ідеальний вузол краватки.
— Це цивілізоване суспільство. Тут діють закони, зв’язки і процедури. У цих хлопчиків є права. А в їхніх родин є такі адвокати, які розірвуть тебе на шматки в будь-якому суді ще до того, як ти встигнеш подати позов.
Роман мовчки дивився на нього довгу, важку мить. Його очі були порожніми і холодними, як дуло снайперської гвинтівки.
— «Вояка», — тихо повторив Роман. — Це щось новеньке.
Він розвернувся і вийшов з кабінету, не додавши більше жодного слова.