Коли біта Філіпчука розітнула повітря, Романа там уже не було. Він зробив блискавичний крок убік. Його рука вистрілила вперед, жорстко блокуючи лікоть забудовника і застосовуючи анатомічний важіль. Пролунав сухий хрускіт. Біта з брязкотом впала на плитку, а Філіпчук дико закричав, падаючи на коліна з гіперекстензією ліктьового суглоба.
Осадчий кинувся слідом, розмахуючи монтуванням. Роман пірнув під удар, завдав короткого, але потужного удару кулаком у сонячне сплетіння депутата, вибиваючи з нього все повітря, і додав коліном у щелепу, коли той зігнувся навпіл. Осадчий рухнув на землю, хапаючи ротом повітря, мов риба.
Гришко та Захарченко спробували атакувати одночасно, демонструючи хоч якусь координацію. Роман м’яко відступив назад, даючи їм провалитися в порожнечу. Він перехопив біту Гришка прямо в польоті, викрутив її з його рук і, використовуючи інерцію нападника, завдав технічного удару по його колінній чашечці. Суглоб підкосився. Гришко завив від болю, опинившись на землі.
Троє інших батьків раптово завмерли. До них почало доходити, що вони зробили катастрофічну помилку. Вони були впливовими “вирішувалами” з дорогих офісів. Вони принесли зброю на розбірку з людиною, яка все своє життя готувалася до війни.
Роман не чекав, поки вони отямляться. Він скоротив дистанцію, нейтралізуючи наступного точковим ударом по нервових вузлах. Чоловік упав, притомний, але повністю паралізований болем. Передостанній спробував вдарити зі спини, але Роман перехопив його зап’ястя, натиснув на больову точку і змусив лягти обличчям у бруківку, зафіксувавши руку в болючому замку.
Останній, батько Кирила, позадкував, кинувши зброю і піднявши руки.
— Стій! Стій, ти ненормальний! Це напад! Ми тебе засудимо, ти згниєш у тюрмі!
Роман повільно випростався, переводячи подих. Його пульс навіть не прискорився.
— Ви прийшли до мого дому зі зброєю. Семеро на одного.
Він спокійно вказав пальцем на камери.
— Кілька ракурсів. Ідеальний звук. Ви щойно на камеру зізналися у приховуванні тяжких злочинів, зізналися в тому, що покривали своїх синів, погрожували мені вбивством, відмовилися від мирного врегулювання і першими здійснили збройний напад.
На ґанку стояла гробова тиша, яку порушували лише стогони повалених “господарів життя”.
— Усе це відео просто зараз у реальному часі завантажується на три закордонні хмарні сервери, — голос Романа був смертельно спокійним. — І мій адвокат має чітку інструкцію: якщо зі мною або моїм сином щось трапиться, ці записи будуть розіслані в усі національні ЗМІ, антикорупційні органи та міжнародні фонди.
— Ти… ти не розумієш, що робиш… — прохрипів з землі Гришко. — У нас зв’язки…
— У вас були зв’язки, — відрізав Роман. — А в мене є залізобетонні докази і право на самооборону. А ще в мене є досвід боротьби з ворогами, набагато страшнішими за купу розпещених корупціонерів. Я був під обстрілами “Градів”, я виходив з оточення і дивився в очі професійним вбивцям. Ви справді думали, що зможете мене налякати бейсбольною бітою?
Вдалині почулося виття сирен. Хтось із сусідів викликав поліцію. Хоча насправді Роман про це подбав заздалегідь — він попередив надійного сусіда ще вдень. Усе йшло чітко за планом.
Слідчий Леонід Петрович прибув одним із перших. Він вийшов з машини і мовчки оглянув картину: семеро впливових мільйонерів та чиновників корчилися на землі серед розкиданої зброї, а ветеран абсолютно спокійно стояв на ґанку, показуючи поліцейським екран смартфона з ідеальним відеозаписом.
— Пане Коваленко, — привітався слідчий, намагаючись сховати легку усмішку в кутиках губ.
— Пане слідчий. Ці громадяни прибули до мого приватного будинку зі зброєю та вчинили напад на моє життя. Я діяв виключно в межах необхідної оборони. Запис інциденту і їхніх зізнань я готовий надати слідству просто зараз.
Леонід Петрович перевів погляд на скривавлених мажорних батьків, потім на камери під дахом, а потім на Романа. В очах втомленого слідака промайнуло глибоке, майже дитяче задоволення.
— Оформлюємо всіх, — скомандував він патрульним. — Викликайте швидкі і готуйте автозаки. Підозрюваних затримати до з’ясування. Ох, пане Романе, відчуваю, це буде довга ніч.
— Я нікуди не поспішаю.
Наступні сімдесят дві години перетворилися на справжній інформаційний вибух. Арешт сімох найвпливовіших людей району став новиною національного масштабу. Відео, яке Роман передав адвокатам і пресі, миттєво завірусилося. Країна побачила, як шановні бізнесмени та чиновники відкрито зізнаються в корупції та залякуванні людей.
Суспільний резонанс був настільки потужним, що система дала збій. Прокуратура, відчуваючи тиск преси, діяла блискавично. Батьків арештували без права внесення застави. А їхніх синів — тих самих семеро мажорів — офіційно звинуватили в нанесенні тяжких тілесних ушкоджень.
Відчувши, що недоторканних більше немає, інші жертви почали говорити. Батьки колишніх учнів масово несли до поліції заяви про побиття і вимагання. Спливли п’ятнадцять нових епізодів.
Директора Левченка відсторонили від посади. У його кабінеті провели обшуки, під час яких знайшли чорну бухгалтерію “благодійних внесків” та документи, що підтверджували факт приховування злочинів. Він звільнився за власним бажанням, але це не врятувало його від кримінальної справи. Баскетбольна програма ліцею була повністю розформована.
Уся їхня імперія гнилі і безкарності розвалилася, мов картковий будинок.
У цей час Роман був там, де й мав бути — зі своїм сином. Федя швидко одужував. Травми гоїлися, але щось змінилося в самому хлопцеві. Зникла підліткова розгубленість. З’явилася внутрішня стрижнева сила, яку Роман добре впізнавав — сила людини, яка вижила і стала міцнішою.
— Тату, — сказав Федя через два тижні, сидячи на дивані і гортаючи стрічку новин у телефоні. — Усі в коментарях називають тебе героєм. Кажуть, ти самотужки зламав систему.
— Я просто задокументував правду і захистив свій дім.
— Ти все це прорахував, — Федя відклав телефон і подивився на батька з щирим захопленням. — Ти знав, що вони прийдуть. Знав, що вони проговоряться на камеру. Знав, як змусити їх знищити самих себе.
Роман сів поруч.
— Сину, люди, які все життя купували безкарність і ніколи не чули слова “ні”, роблять дуже передбачувані помилки, коли хтось нарешті перестає їх боятися.
— Ти ж міг їх просто вбити. Тих батьків. І тих сімох хлопців. З твоїми навичками…
— Міг. Але це була б помста. А помста руйнує того, хто її здійснює. Правосуддя — це інше. Правосуддя — це змусити їх відповідати перед законом, якого вони так зневажали. Це витягти їхню гниль на світло, щоб інші люди перестали їх боятися і знайшли в собі мужність говорити.
Федя ледь помітно посміхнувся.
— А ті переламані коліна тих сімох баскетболістів? Це теж правосуддя?
— Це гарантія того, що вони більше ніколи не зможуть використати свою фізичну перевагу, щоб когось покалічити, — спокійно відповів Роман. — Будемо вважати це профілактикою.
Минуло три місяці…