Наступною зупинкою був його власний будинок. Роман методично перевірив систему безпеки, яку встановив кілька років тому. Він переконався, що всі камери зовнішнього спостереження працюють бездоганно, захоплюють потрібні кути, пишуть звук і дублюють сигнал на три незалежні хмарні сервери, доступ до яких мав лише він та його адвокат.
Після обіду він заїхав за адресою Олени Василівни, вчительки літератури. Вона жила у звичайній старенькій панельці. Коли жінка відчинила двері і впізнала Романа, в її очах промайнув справжній переляк.
— Пане Коваленко… Я… Як там Федя?
— Йому краще. Я прийшов просто подякувати вам. За те, що ви тоді зателефонували мені. За те, що вам було небайдуже.
Жінка повільно кивнула, нервово озираючись, ніби очікувала, що з тіні вийде хтось іще.
— Він світла, чудова дитина. Те, що з ним зробили… це…
Вона запнулася, сльози виступили на її очах.
— Я чула новини про тих хлопців. Усе місто гуде…
— Я був у лікарні весь цей час. У мене безліч свідків, — спокійно перебив її Роман.
— Так-так, звісно. Я розумію, — вона нервово стиснула руки. — Пане Коваленко… Федя іноді розповідав мені про знущання. Я намагалася підняти це питання на педраді. Але директор Левченко сказав, що “хлопці просто міряються силами”, а Федору треба “нарощувати броню”. Я мала б зробити більше. Я мала б кричати про це…
— Ви зробили те, що могли, в наскрізь прогнилих умовах. Не звинувачуйте себе.
— Вони ж тероризували половину ліцею! — гірко прошепотіла Олена Василівна. — Але всі мовчали. Бо їхні батьки купують школі нові комп’ютерні класи і вирішують долі людей по клацанню пальців. У них занадто багато влади.
— Мали занадто багато влади, — м’яко, але дуже чітко виправив її Роман. — Минулий час.
Він залишив її квартиру і повернувся до клініки. Залишок вечора Роман провів із Федею, розмовляючи про абсолютно буденні речі: нові фільми, плани на літо, майбутнього собаку, якого вони хотіли взяти з притулку. Нормальна, тепла розмова батька і сина.
Близько восьмої вечора Роман поцілував Федю в лоб і сказав, що йому треба заїхати додому за речами.
Пастка була розставлена. Залишалося лише чекати, коли звірі самі зайдуть у клітку.
Роман припаркував свій автомобіль біля будинку о 20:45. Вулиця приватного сектору потопала у звичній вечірній тиші, лише десь здаля гавкали сусідські собаки. Він не став вмикати світло у вітальні. Замість цього просто вийшов на ґанок, сів на дерев’яні сходинки і став чекати, розчинившись у темряві.
Рівно о 20:57 тишу розірвав гуркіт потужних двигунів. Три преміальні чорні позашляховики агресивно загальмували просто біля його воріт, піднявши хмару пилу. З машин, грюкаючи важкими дверима, вийшли семеро чоловіків. У їхніх руках тьмяно поблискували бейсбольні біти та важкі металеві монтування.
Попереду, важко ступаючи, йшов Едуард Філіпчук. Попри свої шістдесят, будівельний магнат був кремезним і почувався господарем життя. За ним крокували депутат Осадчий, дорожній підрядник Гришко та інші батьки столичних мажорів. Це були люди, які звикли відкривати будь-які двері ногами. Люди, які роками купували суддів, закривали роти свідкам і ніколи не стикалися з реальними наслідками своїх дій.
Роман повільно підвівся і зробив крок уперед, вийшовши в коло світла від вуличного ліхтаря. Його руки були абсолютно порожніми і розслаблено висіли вздовж тулуба. Невидимі в темряві об’єктиви чотирьох камер, захованих під дахом будинку та у дверному дзвінку, вже фіксували кожну деталь.
— Добрий вечір, панове, — голос Романа пролунав спокійно і напрочуд буденно.
Філіпчук зупинився за кілька метрів, поклавши біту на плече. Його обличчя перекосила хижа гримаса.
— Ти, гнидо. Ти справді думав, що зможеш зробити наших синів інвалідами і просто сидіти тут, у своїй халупі?
— Я вже пояснював поліції. Я був у лікарні. Сотні свідків, — Роман знизав плечима.
— Та плювати я хотів на твою поліцію! — гаркнув Осадчий, стискаючи металеве монтування. — Ми знаємо, що це твоїх рук справа. Хто ще в цьому місті має таку специфічну підготовку? Ти покалічив наших дітей! Ти зламав їм життя!
— Можливо, хтось просто вирішив, що вашим синам час дізнатися, що таке відповідальність за власні вчинки. Інноваційна концепція, я розумію, — тон Романа залишався крижаним.
Гришко зробив випад уперед, зупинивши свою біту за кілька сантиметрів від обличчя Романа.
— Ти що, клоун, безсмертним себе відчув? Ти взагалі розумієш, на кого ти стрибнув? Ми тримаємо це місто! Прокуратура, суди, поліція — усе наше! Ми тебе в асфальт закатаємо, тебе навіть не знайдуть.
— Так само, як ви закатали в асфальт усіх тих людей, чиїх дітей ваші сини калічили раніше? — Роман злегка схилив голову, ловлячи кожне їхнє слово для мікрофонів. — Скільком родинам ви заплатили за мовчання? Скількох залякали?
— Це були випадковості! — огризнувся батько одного з мажорів. — Пацани просто жорстко грали. Твій щеня був занадто слабким. Не вивіз чоловічої розмови.
— Семеро професійних спортсменів проти одного хлопця вагою шістдесят п’ять кілограмів. Вони били його, коли він уже був без свідомості. Ви називаєте це “чоловічою розмовою”? Це замах на вбивство, скоєне групою осіб.
Філіпчук сплюнув на землю і перехопив біту двома руками.
— Ми сюди не дискутувати приїхали. Тобі пропонували нормальні гроші. Треба було брати компенсацію, закрити рота і звалити з нашої школи. Але ти вирішив зіграти в героя і знищив майбутнє наших дітей. Тепер ми знищимо тебе.
— Значить, ось так? Гроші за мовчання, а якщо ні — то фізична розправа? — Роман уточнив це з протокольною чіткістю.
— Саме так, контужений. Ти зробиш останній вдих, благаючи про пощаду. Вчіть його, пацани! — скомандував Філіпчук і рвонув уперед, заносячи біту для нищівного удару по голові.
Вони не врахували одного. Роман не був наляканим обивателем. Більше двадцяти років у спецназі навчили його читати мову тіла супротивника ще до того, як той зробить рух.