— Ви уважно вивчили накладні, які фігурують у справі? — голос Соломії рознісся залою, чіткий і впевнений.
Бухгалтер управління освіти, чоловік із бігаючими очима, поправив окуляри:
— Так, вивчив. Вони охоплюють тривалий період…
— Саме так. І протягом усього цього часу ці документи перевіряв і затверджував хтось, окрім мого підзахисного? Директор, наприклад, чи інспектор райвно?
Бухгалтер зам’явся.
— Усі заявки подавалися від імені матеріально відповідальної особи — завгоспа…
— Я запитала не про це, — відрізала Соломія. — За стандартною процедурою, такі обсяги закупівель вимагають підпису керівництва. Чи був такий підпис на цих конкретних накладних?
— Я маю підняти архіви…
Соломія взяла зі столу пожовклий аркуш, який напередодні їм передала вдова колишньої директорки.
— Ваша честь, я маю офіційний документ. Це наказ попереднього керівника гімназії, який прямо уповноважує Григорія Максимовича використовувати шкільні приміщення та певні ресурси у позаробочий час для власних потреб. З підписом і мокрою печаткою. Чи є це доказом того, що керівництво знало про його дії і схвалювало їх?
Вона передала документ секретарю, який відніс його судді.
— Заперечую! — підскочив адвокат Ковальчука. — Цей папірець виданий багато років тому!
— Він встановлює прецедент і доводить, що мій підзахисний ніколи нічого не приховував від керівництва, — парирувала Соломія.
Суддя уважно вивчила наказ крізь окуляри і кивнула:
— Долучити до матеріалів справи. Продовжуйте, пані адвокат.
Соломія знову повернулася до бухгалтера:
— У мене ще одне, останнє запитання. Накладні за останні два роки. Ті, що складають левову частку збитків. Їх теж подавав мій підзахисний?
— Там… там стоїть його прізвище і підпис, — пробурмотів свідок.
— Мій підзахисний офіційно вийшов на пенсію і звільнився за станом здоров’я два роки тому! — голос Соломії став жорстким, як сталь. Вона обернулася до зали: — Поясніть суду, яким чином пенсіонер, який більше не працює в школі, міг складати акти на сотні літрів фарби і будівельних матеріалів?
Бухгалтер відкрив рот, наче риба, викинута на берег, але не зміг видавити із себе жодного звуку.
— Запитань більше не маю, — Соломія ефектно сіла на своє місце.
Григорій подивився на неї. Вона не відвела погляду, і він помітив, що її пальці більше не стискаються від напруги.
Суддя оголосила виклик свідків захисту.
Першою вийшла сусідка з першого поверху. Вона стояла за трибуною у своїй найкращій святковій блузці і говорила просто, але від душі.
— Я знаю Григорія Максимовича понад тридцять років. Цей чоловік полагодив половину нашого району. Паркани, труби, двері. Коли в мене зірвало кран, він прийшов посеред ночі. І ніколи, чуєте, ніколи не взяв ні в кого ні копійки. Звинувачувати його в крадіжці мільйонів — це просто гріх!
Потім вийшла молода жінка — колишня учениця школи.
— У третьому класі в мене порвався рюкзак, — розповіла вона, стримуючи сльози. — Ми жили бідно, мама не могла купити новий. Григорій Максимович скріпив його якоюсь металевою клепкою зі своїх запасів. Він рвався ще кілька разів. І щопонеділка мій рюкзак чекав на мене біля його комірчини — цілий і акуратно зашитий. Він робив це весь рік. Безкоштовно.
Далі виступав літній вчитель праці, який нещодавно вийшов на пенсію.
— Знаєте, хто ставив ялинку і монтував сцену для дитячих вистав на кожен Новий рік? Григорій. Він залишався в школі в ніч проти свята. Носив важкі дошки, тягнув дроти, щоб у дітей було свято. Бо в бюджеті не було грошей на декораторів. Він робив це у свій вільний час і ніколи не просив за це премій.
Після кожного свідка в залі стояла тиша. Це не була напружена, театральна тиша. Це була тиша глибокої, беззаперечної поваги.
Тоді Соломія викликала Ніну.
Ніна підійшла до трибуни спокійно. Робота в реанімації навчила її тримати обличчя навіть тоді, коли всередині все обривається.
— Розкажіть суду, як ви потрапили до родини Григорія Максимовича, — попросила Соломія.
Ніна склала руки на трибуні.
— Моя мама працювала з ранку до ночі на кухні дешевої їдальні. Вона не мала грошей на няню чи платну групу подовженого дня. Тому щодня після уроків я приходила в підсобку до нашого завгоспа. Я сиділа на відрі, робила математику, а він пригощав мене крекером.
Вона зробила глибокий вдих.
— А потім моя мама загинула в аварії. Мені було п’ять. Жоден родич не вийшов на зв’язок. У мене не було нікого. Лише Григорій, який того ж тижня оформив на мене документи.
— Як пройшов період адаптації?
— Було дуже важко. Я не їла і не розмовляла. Щоранку він намагався приготувати мені яєчню, яку раніше готувала мама. Спочатку він пересмажував її, забував додати молоко. Але не здавався. А потім я сама показала йому, як треба. — Ніна тепло подивилася на батька. — Він не просто забрав мене з кабінету директорки. Він робив усе, щоб я більше ніколи в житті не почувалася самотньою. Не тому, що мусив. А тому, що сам так вирішив.
Зала завмерла. Дехто з жінок на задніх рядах тихо витирав очі хустинками.
Потім вийшла Ліля. Вона крокувала до трибуни так само, як щодня заходила до свого класу — з прямою спиною. Але Григорій бачив, що її щелепа міцно стиснута.
— Розкажіть суду свою історію, — тихо попросила Соломія.
— Мені було вісім, — голос Лілі злегка тремтів, але вона дивилася судді прямо в очі. — Я жила в прийомній родині, де… де мені було дуже погано. Якось улітку я втекла і сховалася в темному шкільному підвалі. Григорій знайшов мене на світанку. Він не кричав, не тягнув мене до кабінету. Він приніс мені суп і плед, сів на підлогу подалі і просто чекав, поки я перестану його боятися.
— Що було потім?
— Моїх прийомних “батьків” заарештували. Мене відправили до іншої родини, але я не змогла там жити. Я весь час плакала і кликала завгоспа. Тоді він забрав мене до себе. Я тижнями мовчала, а він просто залишав увімкненим світло в коридорі на ніч, бо я панічно боялася темряви. — По щоці Лілі скотилася сльоза, але вона її не змахнула. — Він був першим дорослим у моєму житті, який запитав, чи я голодна, і справді дочекався моєї відповіді.
Суддя мовчки слухала, поклавши підборіддя на сплетені пальці.
Соломія витримала паузу, дозволивши емоціям заповнити залу. А потім відкрила свою головну теку.
— Ваша честь. А тепер я хочу надати докази щодо самих звинувачень.
Вона методично, крок за кроком, розклала все по поличках. Праворуч — старенькі зошити Григорія. Ліворуч — фіктивні накладні дирекції. Вона продемонструвала ідеальний збіг цифр за перші двадцять років. І показала різкий, абсурдний стрибок у витратах після призначення Ковальчука. Тридцять літрів мастики проти ста. Чотири лампочки проти сорока восьми.
Вона показала витяг з реєстру юридичних осіб про компанію “БудСтандарт-Плюс”, прямо вказавши на родинні зв’язки директора Ковальчука з її засновником. Вона передала судді накладні, підписані “мертвими душами” після виходу Григорія на пенсію.
І наостанок вона поклала перед суддею фотографії Лілі. Зруйновані класи, пліснява на стінах, розбиті труби. Гімназія, на яку за паперами витратили мільйони на ремонти.
— Людина, яка сидить за цим столом, — Соломія вказала на Григорія, — вела письмовий облік кожної заміненої гайки протягом тридцяти років. Ці зошити — доказ його бездоганної чесності. А компанія, яка отримувала бюджетні кошти за неіснуючі матеріали, належить родичу людини, яка подала цей позов.
Вона зробила крок до Ковальчука, який тепер сидів блідий як смерть.
— Григорій Максимович не крав у гімназії. Він єдиний, хто тримав її стіни від руйнування.
Суддя довго дивилася на докази. Потім перевела погляд на адвоката позивача, який нервово перебирав свої папери.
— Громадянине відповідач, — звернулася суддя до Григорія. — Бажаєте зробити заяву?
Григорій важко підвівся. Соломія торкнулася його руки, але він лише легко поплескав її по долоні і вийшов уперед.
Він подивився на залу. На всі ці обличчя. На людей, поруч з якими він прожив усе життя. На трьох красивих, розумних жінок у першому ряду, які називали його батьком.
— Ваша честь, — голос Григорія був тихим, але дуже твердим. — Я не юрист. Я простий завгосп. Я мив підлогу, лагодив зливні бачки і крутив дроти понад тридцять років. І я пишався своєю роботою.
Він зробив паузу.
— Я ніколи нічого не крав у дітей. Усе, що я замовляв, було вмонтовано в ці стіни. Я вів зошити, бо вірю, що коли робиш роботу чесно, тобі нема чого приховувати.