— І ти прийшла влаштуватися прибиральницею саме сюди… — почав розуміти ситуацію майор Злотник. Його голос звучав напружено, він раз у раз поглядав на двері кабінету.
— Тому що ця база — єдине місце, яке нас із Тарасом зараз фізично пов’язує, — я не відривала очей від генерала Остапенка. — Це наш старий кінологічний центр, просто перенесений на нову територію. Наші пси, наша спадщина. Якщо він шукає безпечний, але надійний контакт зі мною, він неминуче прийде сюди. І ті вчорашні нічні спроби прориву лісового периметра… повірте мені, це не ворожа диверсійна група. Це він професійно перевіряє вашу систему безпеки.
У кабінеті запала густа, токсична тиша. Ситуація набувала масштабів справжньої катастрофи: на території надсекретного об’єкта перебуває або старий “кріт”, або невидимий привид з минулого, який знає всі протоколи охорони краще за нинішніх вартових.
Наступні кілька годин елітна база гула, як потривожений вулик. Неймовірні чутки розліталися довгими коридорами швидше за лісову пожежу: «Прибиральниця виявилася легендою розвідки», «Мавка воскресла», «Сам генерал віддавав їй честь на плацу».
Старший лейтенант Чорний сидів сам у порожній канцелярії, тупо дивлячись на ідеально чистий аркуш паперу формату А4. Зверху він уже встиг вивести акуратним почерком: «Командиру військової частини… Рапорт».
Він більше не міг тут залишатися. Пекучий, задушливий сором буквально виїдав його зсередини, не залишаючи місця для повітря. Він, бойовий офіцер, повівся з героїнею, про яку читав у секретних доповідях, як останній, самовдоволений бовдур.
Двері канцелярії відчинилися без стуку.
Я увійшла до кімнати вже без свого сірого, порваного прикриття. На мені була чиста, ідеально підігнана формена флісова кофта кольору «койот», яку щойно тремтячими руками видав зі складу завгосп, і зручні тактичні штани. На правому плечі — офіційний шеврон старшого інструктора з тактики. Буран безшумно зайшов слідом і одразу сів біля входу, надійно блокуючи двері.
Андрій миттєво підскочив з-за столу, виструнчившись по стійці “струнко”, наче курсант-першокурсник.
— Пані капітан! Я… я саме пишу документ…
Він винувато і приречено кивнув на аркуш із рапортом.
Я спокійно, не поспішаючи підійшла до його столу, взяла папір, швидко пробігла очима по тексту: «…Прошу перевести мене до бойової піхотної частини на лінію зіткнення на посаду командира штурмового взводу…»
Дивлячись йому прямо в очі, я повільно, з насолодою розірвала його рапорт навпіл. Потім склала шматки і розірвала ще раз.
— Я цього не приймаю, старший лейтенанте Чорний, — рівним голосом сказала я, кидаючи уривки паперу в пластикову урну під столом.
— Я не маю жодного морального права тут залишатися, — голос Андрія зрадницьки зірвався. — Я зганьбив свою форму. Я принижував вас перед усім особовим складом, я цькував вас…
— Ти поводився як самозакоханий ідіот, Андрію. Це об’єктивна, гірка правда. — Я присіла на краєчок його робочого столу, схрестивши руки на грудях. — Але ти — блискучий кінолог. Я бачила, як ти налаштовуєш Бурана перед стартом на смузі. Ти відчуваєш серце собаки. Цьому неможливо навчитися за жодними підручниками у світі, це дається лише від природи.
— Але як ви можете мені довіряти… після всього цього бруду?
— А тепер слухай мене дуже уважно, «Беркуте». — Мій тон миттєво став жорстким, металевим, як лезо ножа. — Мені зараз абсолютно не потрібні твої театральні самобичування чи вибачення. Мені критично потрібні люди, яким я можу довірити свою спину. Дуже скоро тут почнеться справжнє пекло. «Привид» десь поруч. І я не впевнена, що він діє один. Тому мені треба чітко знати прямо зараз: ти стоїш зі мною в одному бойовому строю, чи ти боягузливо тікаєш в окопи ховатися від власної совісті?
Чорний мовчав близько хвилини. На його обличчі ходили жовна, в очах відбувалася внутрішня битва. Потім він шумно видихнув:
— Я з вами, пані капітан. До самого кінця.
— От і чудово. А Буран тебе все одно любить, дурню ти такий. Бойові собаки вкрай рідко помиляються в людських душах. Навіть якщо ці люди іноді поводяться як повні йолопи.
Вперше за ці нескінченні дні я посміхнулася йому. Не ввічливою, холодною маскою прибиральниці, а по-справжньому.
Вечір третього дня після інциденту на плацу.
Режим безпеки на базі «Поліський кордон» було посилено до абсолютного, параноїдального максимуму. Подвоєні патрулі, перехресне використання тепловізорів на вишках, у небі безперервно висіли дрони з дорогою нічною оптикою. Генерал Остапенко скасував усі свої зустрічі в Києві і залишився на базі, перетворивши кабінет полковника на повноцінний оперативний центр.
Я перебувала в медичному корпусі. Разом із головною лікаркою Мариною ми методично перевіряли запаси кровоспинних препаратів у тактичних аптечках, готуючись до найгіршого сценарію.
— Ти з самого початку знала, — раптом, не відриваючись від інвентаризації бинтів, сказала Марина. — Про Ареса. Про те, як професійно накладати бандаж.
— Знала.
— Ти ж могла просто натякнути мені. По-секрету.
— Секретів не існує, Марино. Існує лише інформація, розголошення якої іноді вбиває всіх причетних.
Раптом яскраве люмінесцентне світло в приміщенні коротко блимнуло і повністю згасло.
Абсолютна, непроглядна темрява впала на базу.
За вікном майже одразу завили аварійні сирени, але якось мляво, переривчасто, наче чиясь невидима, сильна рука душила електронну систему оповіщення за горло.
Рація, закріплена на моїй розгрузці, моторошно зашипіла білим шумом, крізь який ледве пробився панічний голос чергового:
— «База», я «Третій»! У нас повний нуль по електриці! Резервні дизель-генератори не запускаються! Електроніка лежить! Нас глушать потужним РЕБом!
Радіоелектронна боротьба. Хтось розгорнув потужну систему придушення сигналів прямо під нашим бетонним парканом. Зв’язок вмирав. Камери відеоспостереження осліпли. Екрани тепловізорів у вартових показували лише густий сірий «сніг».
— Почалося, — я блискавично вихопила з кобури нагородний пістолет, який мені зранку офіційно повернув генерал. — Марино, закрийся тут на два оберти і не виходь, що б не почула на вулиці.
Я вилетіла на вулицю.
У блідому, холодному світлі місяця територія бази виглядала зловісно і хаотично. Бійці розгублено бігали між корпусами з ліхтариками, не розуміючи, де знаходиться ворог і з якого боку чекати першого удару.
І саме в цей момент заговорили собаки.
Це не був звичний тривожний гавкіт. Це було виття. Протяжне, глибоке, тужливе виття, яке пробирало до самих кісток, схоже на давню пісню вовчої зграї перед великим полюванням. Вони не попереджали про небезпеку. Вони когось вітали.
Я зірвалася з місця і побігла до сектору «Схід», до тієї самої ділянки, де кілька ночей тому спрацьовували датчики руху. Буран мчав поруч зі мною, не відстаючи ні на сантиметр.