Біля паркану сектору «Схід» вже зайняла позиції група спецпризначенців на чолі з лейтенантом Чорним. Вони напружено цілилися у чорну, непроглядну пащу лісу, освітлюючи її підствольними ліхтарями.
— Стій на місці! Хто йде?! Відкриваю вогонь на ураження! — зриваючи голос, кричав Андрій, знімаючи автомат із запобіжника. Його палець ліг на спусковий гачок.
З лісової гущавини, прямо через колючий дріт, який хтось заздалегідь розрізав з математичною точністю, повільно вийшла висока, кремезна чоловіча фігура.
Його руки були підняті вгору, але не в жесті капітуляції чи страху. Це був жест спокійного, впевненого привітання.
На невідомому був старий, вицвілий до невпізнання “піксель” і розгрузка без жодних розпізнавальних знаків чи шевронів. Обличчя було наполовину приховане темною балаклавою, але очі… Ці світлі, майже прозорі, пронизливі очі я впізнала б серед мільйонів інших.
— Відставити вогонь! — мій крик розрізав шум вітру, я стала прямо перед дулами автоматів спецпризначенців. — Це свої! Зброю донизу!
Андрій розгублено опустив ствол, дивлячись на мене круглими від подиву очима.
— Які свої, пані капітан?! Це порушник периметра! Він проник на закритий об’єкт!
Чоловік повільно стягнув балаклаву і кинув її на мокрий асфальт.
Густа борода, щедро присипана сивиною, і глибокий шрам, що перетинав усю ліву щоку від скроні до підборіддя. Він ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка була такою болісно знайомою і водночас такою чужою.
— Привіт, Мавко, — його голос був хрипким, наче каміння терлося одне об одне. — Довго ж ти від нас усіх ховалася.
— Привіт, Привиде, — я опустила пістолет стволом донизу, але з запобіжника не зняла. — Ти спізнився на вісім довгих років, Тарасе.
— Я нікуди не спізнився, Соломіє, — він спокійно переступив через залишки дроту, повністю ігноруючи спрямовані на нього стволи і напружених бійців. — Я просто дуже терпляче чекав, поки всі щури зберуться в одному місці.
— Які щури? Про що ти?
— Про тих пацюків, які продали нашу сьому групу в чотирнадцятому. — Він кивнув у бік яскраво освітлених вікон адмінбудівлі, де зараз працювало тьмяне аварійне освітлення. — І один із них, найголовніший ляльковод, просто зараз сидить у кабінеті твого дорогого генерала Остапенка і п’є коньяк.
Я завмерла, намагаючись осмислити почуте. У штабі зараз знаходилися тільки троє людей: сам Остапенко, полковник Коцюба і майор Злотник.
— Ти про кого конкретно? — мій голос став металевим.
— Я про того самого «крота», Соломіє. Я приніс беззаперечні докази. Але їх категорично не можна показувати генералу прямо зараз у відкриту.
— Це ще чому?
— Тому що Остапенко — наступний у їхньому списку на термінову ліквідацію. І пряме замовлення на його усунення… — Тарас зробив багатозначну паузу, розглядаючи Бурана, який спокійно підійшов до нього і почав довірливо, по-дружньому обнюхувати його долоні. — Замовлення на усунення генерала прийшло саме з цього кінологічного центру два дні тому. Вони бояться, що він докопається до старих архівів.
Позаду нас почувся тупіт десятків ніг. Це на підкріплення біг інструктор Петрович зі своєю резервною групою охорони.
— Всім мордою в землю! Зброю на асфальт! — ревів старий кінолог, наводячи автомат на фігуру Тараса.
Тарас абсолютно спокійно, без зайвої метушні, підняв руки трохи вище, демонструючи порожні долоні.
— Твій хід, Мавко. Або ти пакуєш мене за протоколом і віддаєш військовій службі правопорядку, і тоді вся правда назавжди помре разом зі мною в камері. Або ти віриш тому, кому колись сама віддала свій іменний жетон.
Я опустила погляд на Бурана. Пес не виявляв жодних ознак агресії до Тараса. Навпаки, він розслаблено виляв хвостом і навіть легенько лизнув його пальці.
Собаки ніколи не помиляються в людях.
— Андрію! — різко скомандувала я. — Це особливо важливий полонений категорії «Зеро». Нікому по рації не доповідати про його присутність. Ведемо його в старий підземний бункер, в обхід головного штабу і камер.
— Але ж протокол вимагає негайної доповіді генералу… — невпевнено почав лейтенант.
— Виконувати! Це мій прямий наказ!
Андрій перевів погляд з мене на незнайомця, якого чомусь так привітно зустрічав найлютіший пес на всій базі.
— Плюс. Група, взяти в кільце! Ведемо «гостя». Петровичу, прикрий нам тили, щоб ніхто не підійшов з боку казарм.
Ми швидким кроком рушили в густу темряву, подалі від світла аварійних прожекторів. Я відчувала кожною клітинкою тіла, що цей вечір стане найдовшим і найважчим у моєму житті. Привид мого минулого не просто повернувся з небуття — він приніс із собою брудну війну, яка, як виявилося, для нас ніколи й не закінчувалася.
Підземний бункер під адміністративним корпусом був похмурою спадщиною Холодної війни — сирий, глибокий бетонний мішок із задушливим запахом плісняви та машинного мастила. Тут, при тьмяному світлі тактичного ліхтаря, Тарас Ворон розклав на іржавому залізному столі свій цифровий архів.
Це були не стоси паперів. Він дістав захищений армійський планшет і потертий зовнішній жорсткий диск.
— Це повні копії радіотрафіку за серпень 2014-го року, — його вказівний палець впевнено тицьнув у сенсорний екран. — Перехоплення зашифрованого ворожого каналу під Іловайськом. Ось тут чітко вказані точні координати нашої сьомої групи на висоті. А ось цифрове підтвердження отримання цієї інформації на їхньому сервері за десять хвилин до артобстрілу.
Лейтенант Чорний стояв біля масивних гермодверей, міцно стискаючи автомат. Він не дуже розбирався у складних шифрах контррозвідки, але чудово розумів вираз мого обличчя. Я швидко читала рядки програмного коду, і моє обличчя перетворювалося на сірий, холодний камінь.
— Відправник… — ледь чутно прошепотіла я. — Позивний «Тінь».
— Здогадуєшся, хто це такий? — примружився Тарас.
— Ще б пак. Це був негласний криптонім нашого головного куратора. Того самого, який особисто затверджував нам усі бойові розпорядження та маршрути виходу.
Я повільно підвела налиті свинцем очі на Андрія.
— Майор Ігор Злотник. Твій приятель з безпеки бази.
Чорний похитнувся, ледь не випустивши зброю з рук.
— Злотник?! Та ну, це повна маячня… Він же вчора ввечері при мені пив енергетики і пробивав твою справу по закритих базах СБУ!
— Саме так, Андрію, — кивнув Тарас. — І коли він побачив, що «Мавка» несподівано воскресла в системі як об’єкт особливого державного контролю, він миттєво зрозумів, що його багаторічне прикриття згоріло. Тому він і заблокував інформацію. Тому він так наполегливо переконував тебе не лізти в цю справу і забути про неї.
— Але він зараз нагорі, — голос Андрія здригнувся. — В одному кабінеті з генералом Остапенком і нашим полковником! Якщо він зрозуміє, що система РЕБ запрацювала і ми тут…
— Він обов’язково спробує піти, — жорстко закінчила я його думку. — Або ж просто прибере всіх свідків у кабінеті, підлаштувавши все під атаку диверсантів. Генерал Остапенко для нього зараз — смертельна загроза номер один.
Я різким, звичним рухом пересмикнула затвор пістолета.
— Чорний, бери Бурана на короткий повідок. Тарасе, ти йдеш як наш головний «джокер». Ми піднімаємося нагору.
Ми швидко і абсолютно безшумно піднялися службовими сходами. Довгий коридор другого поверху був порожнім — усю охорону відтягнули на зовнішній периметр через «збій» електроніки. Буран ішов у самому авангарді, його кігті тихо ступали по лінолеуму. Шерсть на масивному загривку малінуа стояла дибки. Він чудово відчував наш концентрований адреналін.
Масивні дубові двері приймальні начальника бази були прочинені. Звідти долинав підвищений, роздратований голос полковника Коцюби:
— …та не розказуйте мені казки, майоре, не може вся електроніка лягти сама по собі за секунду! Це цілеспрямований зовнішній вплив! Де ваша служба безпеки взагалі дивилася, Злотник?!
Ми стрімко увійшли всередину.