Але замість кривавої трагедії перед її очима постала абсолютно сюрреалістична картина. Я сиділа на бетоні і спокійно, ритмічно чухала Смерча за вухом. А небезпечний пес, який не підпускав до себе ветеринарів місяцями і рвав захисні костюми на шматки, мружився від задоволення, тихо сопучи, як звичайне домашнє щеня.
— Як… — голос Марини різко обірвався, вона жадібно хапала повітря ротом. — Як ти це зробила, жінко? Він же некерований монстр. Ми його приспати мали в п’ятницю.
Я повільно підвела очі. Моє обличчя залишалося непроникною маскою, але в погляді на коротку мить промайнуло щось настільки древнє, важке і мертве, що лікарка мимоволі відступила на крок назад.
— Він не монстр, пані лікарю, — мій голос прозвучав тихо, але з металевими нотками. — Йому просто дуже боляче і безмежно страшно. Між люттю і відчаєм є величезна різниця. Шкода, що ваші інструктори цього досі не вивчили.
Я плавно піднялася, обтрусила коліна від пилу і мовчки взяла своє пластикове відро. Смерч підняв голову і проводжав мене тужливим, усвідомленим поглядом, у якому читалося лише одне благання: «Залишся зі мною».
Марина різко розвернулася до сержанта Дениса, який стояв біліший за лікарняне простирадло.
— Я пишу рапорт керівництву прямо зараз, — прошипіла вона йому в обличчя. — За такі “жарти” з цивільними ти підеш під трибунал, і я особисто прослідкую, щоб тебе закрили.
— Не варто витрачати папір, — мій голос пролунав з-за її спини з такою крижаною, безапеляційною впевненістю, що обидва завмерли. — Я просто виконую свою роботу. Прибираю бруд. Зайвий шум і скандали нам усім тут зараз ні до чого.
Я розвернулася і, згорбивши плечі, пішла до наступного ряду вольєрів, залишаючи за спиною густу, тякучу тишу. Але я знала точно: це був лише початок мого викриття.
Рапорт про “нештатну ситуацію” в секторі «Альфа» все одно ліг на масивний дубовий стіл командира центру, полковника Коцюби, рівно об одинадцятій тридцять. Полковник двічі перечитав доповідну записку, написану почерком Марини, важко зітхнув, потер перенісся і різко натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.
— Чорного до мене. Негайно.
Кабінет начальника бази знаходився на другому поверсі головного адміністративного корпусу. З його широкого, панорамного вікна відкривався ідеальний вид на мокрий плац та бетонну смугу перешкод, де зараз під крижаним дощем ганяли новобранців. Коли старший лейтенант Андрій Чорний переступив поріг, Коцюба навіть не обернувся. Він продовжував стояти спиною до дверей, заклавши руки за спину.
— А тепер поясни мені, старший лейтенанте, — голос полковника лунав тихо, але в цій штучній тиші крилася справжня буря. — Якого біса цивільна жінка, яку ми найняли шкребти підлогу кілька днів тому, опиняється в замкненому вольєрі з псом, на клітці якого висить червона бирка крайньої агресії?
Андрій виструнчився, наче проковтнув сталевий прут.
— Пане полковнику, я не встиг проконтролювати цей момент. Це була відверто тупа ініціатива сержанта Дениса. Невдалий, не статутний жарт над новенькою.
— Жартувати твої підлеглі будуть на стендапах у відпустці! — Коцюба різко розвернувся, його сірі очі свердлили офіцера наскрізь. — У мене тут закритий об’єкт, елітний бойовий підрозділ, а не дитячий садок. Ти хоч на мілісекунду уявляєш, що б почалося, якби Смерч перегриз їй артерію? Прокуратура, кримінальна справа, скандал у пресі — нас би зрівняли із землею, а вас би посадили! І це все за три дні до візиту генеральної комісії!
— Винуватий. Проведу жорстку догану.
— Догану він проведе… — полковник підійшов до столу, взяв тонку картонну папку і з розмаху кинув її перед Андрієм. — Читай. Величко Соломія. Статус — переселенка. До повномасштабного вторгнення жила в Маріуполі. Далі — суцільний, чорний пробіл. Ні рідні, ні дітей, ні власності. Будинок згорів, документи відновлені з нуля. Служба безпеки пробивала по базах — чиста, як сльоза. Звичайна, травмована війною жінка, яка втратила все своє минуле і шукає, за що купити хліб у чужому регіоні.
— З нею щось кардинально не так, пане полковнику, — ризикнув заперечити Чорний, ігноруючи папку.
— Що саме? Вона погано миє підлогу?
— Собаки. Вони її слухають. Усі до єдиного, — голос Андрія став серйозним і напруженим. — Навіть цей контужений Смерч. Навіть мій Буран, який власних тіней боїться і рве чужих. Це виходить за межі будь-якої норми і кінологічної науки. У неї немає страху. Зовсім. У неї пульс не піднімається, коли на неї летить сорок кілограмів зубів і м’язів.
Коцюба хмикнув, важко сідаючи в шкіряне крісло.
— А тобі не спадало на думку, «Беркуте», що в людини просто життя було таке, після якого собаки вже взагалі не лякають? Вона з Маріуполя. Може, вона під авіабомбами місяцями сиділа в підвалах і трупи сусідів ховала. Після такого зубастий пес — це просто мила тваринка. Коротше так. У неї випробувальний термін. Якщо щось порушить — виставимо за ворота без розмов. Якщо працює тихо — не смій її чіпати і заборони своїм “жартівникам” до неї наближатися. Мені треба, щоб на базі все блищало до приїзду комісії. Запитання є?
— Ніяк ні.
— Вільний.
Андрій вийшов у коридор, відчуваючи, як під кітелем по спині стікає неприємна крапля холодного поту. Його внутрішня інтуїція волала: щось тут не сходиться. Полковник мислив бюрократично, але Андрій був бойовим офіцером. Те, як ця жінка тримала спину, як плавно і безшумно рухалася…
Він уже зустрічав такий погляд раніше. У хлопців, які виходили з глухих, безнадійних оточень. У тих, хто бачив речі, про які не прийнято розповідати навіть найближчим побратимам. Це був погляд людини, яка давно домовилася зі смертю.
«Та ні, маячня якась, — спробував заспокоїти себе старший лейтенант, спускаючись сходами. — Просто дивна тітка з важкою долею і розхитаними нервами».
Але він ще ніколи так сильно не помилявся.