Наступний ранок накрив базу густим, вогким туманом, який був настільки щільним, що, здавалося, його можна різати ножем. Типова волинська осінь, коли світ втрачає всі кольори, окрім брудно-сірого, і розчиняється в мряці. Я вийшла на зміну о шостій ранку, коли більшість особового складу ще бачила сни або гріла замерзлі руки об паперові стаканчики з кавою біля КПП, намагаючись прокинутися.
Я якраз методично змивала бруд у секторі «Браво», коли крізь шум води почула тихе, болісне скімлення.
Арес, трирічний бельгійський вівчар із солідним послужним списком розмінувань, жалібно тулився в найтемнішому кутку свого вольєра. Він неприродно підтискав праву передню лапу, а на сірому, свіжовимитому бетоні повільно, але невпинно розповзалася темна, в’язка пляма.
Я миттєво відставила швабру. Мовчки відчинила незамкнені дверцята і м’яко, не роблячи різких рухів, присіла біля нього.
— Тихо, хлопчику, тихо. Дай я гляну. Все добре.
Будь-хто інший з персоналу ризикував би власним здоров’ям, наближаючись до пораненого бойового пса, який відчуває гострий біль. Тварина в стані стресу не розбирає, хто хоче допомогти, а хто — нашкодити. Але Арес лише довірливо потягнувся до мене вологим носом, простягаючи закривавлену лапу, наче маленька дитина, що сильно зчесала коліно.
Рана була рвана і глибока. Очевидно, він з розгону напоровся на гострий шматок металевої арматури або розірваної сітки під час нічного патрулювання. Кров пульсувала товстими поштовхами — була зачеплена вена. Якщо негайно не зупинити кровотечу — собака втратить критичний об’єм крові або підхопить серйозну інфекцію в цих антисанітарних умовах. Кликати ветеринара не було часу.
Моя рука звично, на голому інстинкті, пірнула в глибоку внутрішню кишеню старого пуховика. Замість паперової серветки чи брудного носовичка, мої пальці витягли щільно запакований індивідуальний перев’язувальний пакет — професійний тактичний бандаж. Мої руки почали працювати на автоматах, без єдиного зайвого чи метушливого руху.
Швидко промити перекисом водню, який я завжди носила з собою дрібному флаконі. Накласти стерильну подушечку точно на місце розриву. Створити тиск.
Я робила жорстку тампонаду і фіксувала суглоб технікою «вісімка». Це специфічний, складний метод, якому не вчать на звичайних курсах першої допомоги. Його відпрацьовують лише на спеціалізованих тренінгах тактичної медицини для бойових медиків. Натяг еластичного бинта був ідеальним: рівно настільки сильним, щоб повністю зупинити кровотечу, але не перетиснути артерію і не викликати некроз тканин.
— Де ти цьому навчилася?
Голос пролунав за спиною абсолютно несподівано. Але я навіть не здригнулася. Спокійно затягнула останній фіксуючий вузол на бандажі, погладила Ареса по шиї і плавно підвелася. Біля відчинених дверцят стояла головна лікарка Марина, міцно тримаючи в руках пластиковий кейс із медикаментами швидкої допомоги. Її очі були круглими від подиву.
— В інтернеті відео бачила. Там зараз багато чого показують, — рівним, злегка хрипким голосом буркнула я, ховаючи скривавлені руки глибоко в кишені.
Марина недовірливо підійшла ближче, обережно опускаючись на коліна перед Аресом. Собака лежав розслаблено, навіть не спробувавши загарчати на лікаря, хоча зазвичай люто ненавидів будь-які медичні маніпуляції та білі халати.
— Це не «інтернет», Соломіє. Це бездоганна, ідеально виконана компресійна пов’язка. І цей специфічний фіксуючий вузол… так зав’язують турнікети і бандажі тільки військові зі спеціальних підрозділів. Де ти служила?
— Ніде я не служила, — я підхопила своє пластикове відро і щітку. — У нас у приватному секторі собаки часто лапи різали об бите скло після прильотів. Доводилося якось викручуватися, щоб тварини не стекли кров’ю на очах.
— Жінки в приватному секторі не носять у кишенях запраних курток ізраїльські бандажі за п’ятдесят доларів, — Марина красномовно кивнула на цупку зелену упаковку, край якої зрадницьки стирчав з мого пуховика.
— Волонтери разом із гуманітаркою видали. Не викидати ж добро.
Я вийшла з вольєра швидше, ніж вона встигла поставити ще одне незручне запитання. Лікарка довго дивилася мені вслід, переводячи погляд на ідеально забинтовану лапу Ареса. У її голові складався дивний пазл, деталі якого вперто не хотіли підходити одна до одної: забита біженка-прибиральниця і руки професійного парамедика.
Після обіду, коли туман трохи розвіявся, розпочалися планові тактичні відпрацювання. Тренувальний комплекс, який усі називали «Лабіринтом», являв собою похмуру недобудовану бетонну двоповерхівку з фанерними перегородками. Вона імітувала щільну міську забудову для відпрацювання штурмів та зачисток.
Капітан Аліна Кравець стояла на безпечній відстані з дорогим планшетом — їй потрібно було зафіксувати точний хронометраж для звітності перед керівництвом. За стандартом: штурмова група швидко заходить, собака виявляє умовного противника, блокує його і проводить жорстке затримання.
Сержант Денис, який ще вранці знімав мене на телефон, тепер ішов у самому авангарді зі своїм чорним вівчаром на прізвисько Корсар.
— Корсар, шукай! — голосно скомандував він, знімаючи пса з повідка і досилаючи холостий патрон у патронник.
Собака стрілою рвонув у темний, сирий коридор першого поверху. Денис рухався слідом, тримаючи тренувальний автомат напоготові, обережно перевіряючи кути. Я в цей час, зігнувшись у три погибелі, монотонно збирала старі відстріляні гільзи біля входу в комплекс — хтось же мусив підтримувати територію в чистоті, щоб ніхто не підвернув ногу.
Усе пішло шкереберть на другому поверсі.
За планом тренування мала спрацювати учбова світлошумова граната середньої потужності, щоб імітувати реальний бій. Але чи то партія виявилася бракованою, чи інструктор-технік серйозно переборщив із зарядом піротехніки… Вибух був катастрофічно потужним.
БАХ!..
У замкнутому просторі бетонного коридору звук багаторазово посилився, відбившись від стін, і вдарив по вухах, наче важка ковальська кувалда. Вибухова хвиля жбурнула Дениса спиною на стіну. Хлопець повільно, як у сповільненій зйомці, сповз по бетону, хапаючись руками за шолом. З-під краю каски потекла тонка, яскраво-червона цівка крові. Акубаротравма. Жорстка, глибока контузія.
Корсар миттєво зірвався. Пес, повністю дезорієнтований, оглушений нестерпним болем у чутливих барабанних перетинках, почав метатися вузьким коридором. Він не розумів, що це тренування. Його бойові інстинкти миттєво переключилися в режим сліпого виживання. Він загнав себе в кут, вишкірив зуби і глухо, страшно гарчав на будь-який рух, готовий вбивати все живе навколо.
Аліна Кравець знадвору істерично закричала в рацію:
— Медиків сюди! У нас надзвичайна ситуація на другому поверсі! Відбій тренуванню! Всім відійти!
Інструктори з плацу кинулися до будівлі, але вони були надто далеко. А контужений Денис знаходився на відстані витягнутої руки від переляканого, смертельно небезпечного звіра. Хлопець намагався невпевнено підвестися на ватних ногах, але падав назад.