— Корсаре… фу… свої… — ледве прохрипів сержант, хитаючись і витягуючи руку до собаки.
Собака, не впізнаючи змінений, слабкий голос господаря крізь нестерпний дзвін у власних вухах, припав до бетонної підлоги, збираючись пружиною для смертельного стрибка. Він бачив перед собою лише рухому ціль, що становить загрозу.
Я з’явилася у дверному отворі не як перелякана прибиральниця. Я виникла там абсолютно безшумно і стрімко, як тінь. Очі миттєво, за частку секунди, просканували сектор. Одного погляду було достатньо: хлопець зловив серйозну контузію і втрачає орієнтацію, собака в стані глибокого афекту і готується до стрибка в обличчя. До невідворотної трагедії залишалися секунди.
— Не смій рухатися! — мій голос прорізав хаос, немов холодне лезо хірурга. Це був не істеричний крик цивільної жінки. Це була армійська команда. Низька, вібруюча частота, яка здатна пробитися навіть крізь глухоту від контузії. — Замри і дихай!
Я зробила впевнений, широкий крок уперед, фізично затуляючи Дениса своєю спиною. Корсар вишкірився ще сильніше, напружуючи задні лапи.
Я не відвела погляду. Різко підняла праву руку — долоня відкрита, пальці жорстко зімкнуті. Чіткий, безапеляційний міжнародний кінологічний жест зупинки.
— Корсар! ПЛАТЦ! (Лежати!)
Команда пролунала німецькою мовою з такою металевою, владною інтонацією, яку неможливо просто підробити чи вивчити на цивільних курсах. Це був голос абсолютного альфи. Голос ватажка зграї, який не терпить заперечень і може підкорити будь-яку волю.
Собака завмер у повітрі, перервавши стрибок. Його очі, налиті кров’ю від пережитого стресу, різко сфокусувалися на моєму спокійному обличчі. Інстинкт підкорення сильнішому переборов паніку. Напружені м’язи розслабилися, і масивний пес повільно, неохоче ліг на холодний пильний бетон, поклавши морду на витягнуті лапи і важко дихаючи.
Я миттю опустилася на коліна біля Дениса. Два пальці професійно лягли йому на сонну артерію, перевіряючи пульс. Швидкий, холодний погляд на реакцію зіниць.
— Дивись на мене, сержанте. Скільки пальців бачиш?
— Д-два… — прохрипів він, кліпаючи очима, по яких котилися сльози від болю.
— Зіниці реагують асиметрично. Легка черепно-мозкова травма, барабанні перетинки, швидше за все, цілі. Дихай, жити будеш.
Я плавно підвелася рівно в ту секунду, коли в бетон коридор увірвалися захеканий старший лейтенант Чорний та черговий медик з ношами. Перед ними постала картина, яка ламала будь-яку логіку: їхній бойовий товариш сидить під стіною в напівпритомному стані, найнебезпечніший пес лежить смирно, як плюшева іграшка, а прибиральниця Соломія незворушно скидає порожні гільзи у пластикове відро, ніби щойно просто витерла пил з підвіконня.
— Що тут у біса… — почав Андрій, хапаючи ротом повітря від бігу.
— У хлопця контузія від різкого перепаду тиску, — сухо кинула я через плече, навіть не дивлячись на офіцера. — Собаку негайно заберіть у темне, ізольоване приміщення. Жодних голосних звуків мінімум на дві-три години. У нього глибокий стрес, може бути зрив.
Я взяла своє відро і мовчки, не прискорюючи кроку, вийшла з «Лабіринту», натягнувши капюшон старого пуховика глибше на очі. Мої руки, сховані в кишенях, ледь помітно тремтіли — не від переляку, а від токсичного бойового адреналіну, про який я благала себе забути останні вісім років.
Коли медики обережно вантажили Дениса на ноші, він знайшов помутнілими очима Андрія. Хлопець міцно схопив командира за рукав.
— «Беркуте»… — ледь чутно, шепелявлячи, прошепотів сержант. — Ця Соломія… Вона не гільзи збирає. Вона… вона не та…
— Заткнися і лежи смирно, бережи сили, — буркнув Андрій, відчіплюючи його пальці. Але його важкий, наповнений підозрою і тривогою погляд, спрямований мені в спину, яскраво говорив про те, що він почув і зрозумів кожне слово.
Ця загадкова жінка ставала надто помітною.