Глухе, первісне гарчання вирвалося одночасно з дванадцяти горлянок, змушуючи повітря у великому приміщенні вібрувати на якійсь моторошній, низькій частоті. Майор Богдан мимоволі відсахнувся. Його рука, підкоряючись багаторічному рефлексу, автоматично смикнулася до тактичної кобури на стегні. За сімнадцять років служби в елітних підрозділах спеціального призначення він бачив чимало, але з подібним стикався вперше.
Прямо перед ним, утворюючи ідеальне, бездоганне коло навколо закритої труни, вкритої синьо-жовтим прапором, лежали дванадцять найкращих службових собак країни. Бельгійські малінуа та німецькі вівчарки. Жоден м’яз на їхніх тілах не тремтів. Жоден із них не реагував на команди. Вони просто дивилися перед собою, перетворившись на живий щит.
— Негайно заберіть їх звідси! — зірвався на крик капітан Кирило. Його голос лунко відбився від високої стелі тренувального ангара бази «Лісовий кордон», що ховалася в густих соснових лісах під Вишгородом. — Церемонія прощання починається рівно за дві години.
Старший прапорщик Тарас, який вважався найдосвідченішим кінологом на всій базі, невпевнено зробив крок уперед. Він натягнув товстий захисний рукав, хоча по його блідому обличчю було видно, що він зовсім не вірить у свій успіх. Ватажок зграї — велетенський, вугільно-чорний малінуа на прізвисько Фантом — повільно підняв голову. Собака навіть не гавкнув, він лише ледь помітно оголив ікла, і в його темних очах спалахнула така лють, що Тарас миттєво відступив назад.
— Вони не… вони нікого не підпустять, пане капітане, — затинаючись, пробурмотів кінолог, витираючи холодний піт із чола. — Це божевілля. Вони не чують жодної команди.
Богдан роздратовано витер обличчя долонею і раптом помітив рух у кутку приміщення. Жінка. Звичайна прибиральниця у вицвілому синьому халаті, яка стискала в руках швабру, низько опустивши голову. Вона знову була тут.
— Ей, цивільна! — різко гаркнув майор, зриваючи на ній свою безпорадність. — Я вже казав тобі сьогодні: це режимна зона! Вийшла звідси. Негайно!
Жінка, на чиєму бейджі виднілося просте ім’я «Аліна», злякано кивнула, її плечі здригнулися. Вона почала задкувати до важких металевих дверей, тягнучи за собою візок із відром. Але саме в той момент, коли вона зробила крок, відбулося дещо дивне.
Фантом, найагресивніший і найнебезпечніший пес у цій кімнаті, раптом перестав гарчати. Його ніздрі ледь помітно розширилися, втягуючи повітря. Важкий хвіст, що до цього лежав нерухомо, зробив один-єдиний, ледь вловимий рух по бетонній підлозі. Туди-сюди. Лише раз. А потім Фантом знову поклав важку голову на витягнуті лапи, продовжуючи своє мовчазне чергування.
Ніхто з присутніх офіцерів цього не помітив. Ніхто, крім Аліни.
Вона завмерла на порозі, міцно зціпивши зуби, щоб не видати себе жодним звуком. Її погляд ковзнув по закритій труні, де лежало тіло Назара. Її чоловіка. Чоловіка, якого їй навіть не дозволяли офіційно оплакувати. Осінній протяг з коридору війнув холодом, але Аліна відчувала лише пекучий біль у грудях. Вони всі думають, що вона просто тінь, обслуговуючий персонал. Але мине зовсім небагато часу, і кожен у цій кімнаті зрозуміє, наскільки сильно вони помилялися.
Важкі двері клацнули за її спиною, залишаючи майора Богдана наодинці з неможливою ситуацією. Дванадцять собак елітного спецпідрозділу утворили непробивний бар’єр навколо останків свого наставника. Усі протоколи були порушені. Жоден підручник з кінології не описував нічого подібного.
— Це виходить з-під контролю, — процідив крізь зуби Кирило, дістаючи смартфон. — Я дзвоню в центральний апарат. Нам потрібна команда спецпризначенців-ветеринарів з Києва. Хай везуть транквілізатори.
— З Києва? — гірко усміхнувся Тарас, досі розминаючи руки від нервового напруження. — При всій повазі, пане капітане, якщо я, їхній інструктор, не можу до них достукатися, що зроблять ваші столичні експерти?
Богдан окинув його поглядом, від якого могла б замерзнути вода.
— Тому що очевидно, прапорщику, ваші методи тут не працюють. Чи у вас є краща ідея? Як нам провести похорон, коли генерал на підході?
Щелепа Тараса стиснулася, але він промовчав.
Тим часом знадвору, ховаючись від холодного осіннього вітру, Аліна рухалася вздовж цегляної стіни бази. Її кроки були абсолютно безшумними — занадто легкими і вивіреними для звичайної прибиральниці. Вона трималася в тіні, інстинктивно обираючи сліпі зони камер відеоспостереження. Це була звичка, вироблена роками важких тренувань, рефлекс, який неможливо вимкнути.
Вона зупинилася біля самого кута ангара, притулившись спиною до холодного металопрофілю. Звідси, крізь вузьке вікно, вона бачила всю залу. Бачила, як Богдан і Кирило сваряться, розмахуючи руками.
Її пальці, побілілі від напруги, до хрусту стискали держак швабри. Вона тремтіла, але не від холоду чи страху. Вона тремтіла від того, скільки зусиль їй коштувало тримати себе в руках. Три місяці. Рівно дев’яносто днів вона мила ці нескінченні коридори, чистила туалети і дозволяла їм ставитися до себе як до порожнього місця. Три місяці вона прикушувала язика до крові, коли офіцери відпускали жарти про “недолугу тітоньку з відром”, яка навряд чи відрізнить автомат від швабри.
А тепер Назар повернувся. В цинковій труні. Під прапором, якому він служив і за який помер під час тієї проклятої засекреченої місії на Близькому Сході.
Аліна заплющила очі і змусила себе зробити глибокий вдих. Повітря пахло хвоєю і вологою землею. Ще ні, сказала вона собі. Час настане, але ще не зараз.
Всередині ангара Кирило завершив розмову по телефону і роздратовано сховав апарат у кишеню куртки.
— Спеціалісти будуть не раніше ніж за шість годин. У них якась масштабна перевірка, яку вони не можуть перервати.
— Шість годин?! — вибухнув Богдан, і його голос луною пішов по залі. — Прощання за дві! Генерал-майор Софія прилітає особисто. Ми не можемо зустрічати її з труною, яку охороняє зграя диких звірів!
— Тоді що ви пропонуєте, майоре? — з викликом відповів Кирило. — Бо я готовий вислухати будь-яку геніальну ідею.
Перш ніж Богдан встиг відкрити рота, бічні двері відчинилися, і до приміщення стрімко увійшла Олена — головна ветеринарна лікарка бази. Це була жінка років сорока, з розумними, втомленими очима і спокійною, професійною впевненістю. В одній руці вона тримала об’ємну медичну сумку.
— Я прийшла, щойно почула, — сказала вона, уважно скануючи поглядом залу. — Є зміни?
— Жодних, — похмуро відгукнувся Тарас. — Не їдять. Не п’ють. Не реагують на іграшки. Просто лежать і дивляться на труну.
Олена повільно, без різких рухів, наблизилася до собак, зупинившись якраз на межі того невидимого бар’єра, який вони встановили. Фантом уважно прослідкував за нею поглядом, але гарчати не став. І на тому дякувати.
— Вони не поранені, — спокійно констатувала вона після хвилини візуального огляду. — Жодних ознак фізичної травми чи гострого стресу. Дихання глибоке, ритмічне. Частота серцевих скорочень у нормі, наскільки я можу судити з їхньої пози.
Лікарка замовкла, злегка схиливши голову, ніби намагаючись прочитати думки тварин.
— Вони чекають.
— Чекають? — перепитав Богдан, нервово смикнувши плечем. — Чого саме?
Олена повільно похитала головою, не відриваючи погляду від собак.
— Не чого. А кого. Майоре, ці собаки чекають на прибуття когось дуже конкретного.
Кирило обмінявся скептичним поглядом із Богданом.
— Їхній інструктор мертвий, Олено. Назар загинув три дні тому. Більше немає на кого чекати. Нікого не залишилося.
Тінь сумніву промайнула на обличчі ветеринарки — можливо, запитання, яке вона не наважилася озвучити вголос. Але вона лише зітхнула і зробила крок назад.
— Я буду поруч, в ординаторській, якщо щось зміниться. Але я категорично не раджу застосовувати снодійне. Те, що зараз відбувається між ними і цією труною… це виглядає майже як священний ритуал.
— Священний? — презирливо пирхнув Богдан. — Олено, не робіть з них містичних істот. Вони — тварини. Добре видресирувані, елітні, згоден. Але тварини. Вони не розуміють концепції смерті. Вони не знають, що таке похоронна церемонія. Вони просто збиті з пантелику відсутністю господаря.
Олена подивилася йому прямо в очі з тихою інтенсивністю, від якої майору раптом стало незатишно.
— Ви справді в цьому впевнені, майоре Богдане? Чи, може, це ми з вами збиті з пантелику?
Перш ніж майор Богдан встиг підібрати слова для гідної відповіді ветеринарці, масивні двері ангара різко розчахнулися. До приміщення, важко дихаючи, влетів лейтенант Дмитро. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а очі нервово бігали по залі, уникаючи дивитися прямо на закриту труну…
Продовження історії – НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД 👇👇👇